Чи хочемо ми жити. Чим небезпечний культ страждань

Роки психотерапії, яку я отримую як підтримку у моєму житті, допомогли мені у багатьох сферах. Свого часу психотерапія (і психотерапевт) буквально витягли з «того світла», яке здавалося реальною та єдиною альтернативою цьому — кошмарному та безпросвітному. Зараз я розумію, який величезний шлях потрібно пройти, аби щоразу вибирати життя, незважаючи на всі його труднощі, а іноді й жахи, які в ньому трапляються.

Для того, щоб вибирати життя, а не смерть, цінність цього життя має для самої людини стати безальтернативною. Не на рівні знань, не на рівні розуму — вся логіка сиплеться і всі знання стають абсолютно марними, коли відчуття «жити — це добре» давно (або ніколи) у людини не було.

У буквальному значенні, спробуйте продати комусь ідею «життя» і «ти маєш жити заради…», якщо життя — це нескінченний біль та страждання. Адже саме так часто в культурі його й подають. Коли із життя викорінюють будь-який натяк на радість, задоволення, коли таврують тих, хто дозволяє собі розкіш усмішки або легкого дзвінкого сміху. Особливо у скрутні часи.

Потрібно пройти величезний шлях, аби щоразу вибирати життя, незважаючи на всі його труднощі

Деструктивні культи, які часто ведуть своїх прихильників до масового суїциду, дуже активно просувають ідею про те, що справжня радість та задоволення приготовані лише тим, хто попрощається із задоволеннями та щастям на цій землі. Попрощається назавжди, щоб назавжди отримати після перетину фатальної межі між життям і смертю.

«Перестань ревіти через самокат, он у сусідської дитини ногу відірвало!» — і дитина розуміє, що для того, щоб отримати співчуття, потрібно, щоб йому відірвало ногу. «Перестань себе шкодувати, тобі лише ногу відірвало, а сусід з війни не повернувся!» — і дорослий розуміє, що для того, аби отримати співчуття, він повинен загинути.

Тотальна «провина того, хто вижив», що майже поголовно охопила українців, які думають і відчувають, — це наслідок культури звинувачення, а не культури підтримки. Люди, які зараз допомагають усіма силами армії та своїм постраждалим від війни співгромадянам, відправляючи матеріальну та гуманітарну допомоги, роблять це не з почуття провини. Вони роблять це з почуття солідарності та любові. Думаю, якби вони не мучилися від почуття провини, вони допомагали би ще більше — вистачало б сил на турботу про себе, а це завжди збільшує творчий потенціал особистості. Більше сил, більше ідей як допомогти, як заробити, як організувати інших людей для допомоги. Люди об'єдналися зараз не тому, що почуваються винними (провина і сором навпаки ведуть до ізоляції). Люди збираються разом і роблять щось корисне завдяки тому, що десь і колись вони отримали досвід, що жити — добре. Що у житті є приємне, радісне, щасливе. І заради збереження свого життя та життя інших людей варто постаратися.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Що трапляється, коли у суспільстві відбувається підміна життя культом смерті? Коли герої — лише ті, хто загинув, а ті, заради кого вони загинули, — другий сорт, який ніколи не викупить вину перед загиблими? По-перше, відбувається страшний перерозподіл відповідальності. Начебто тих, хто вижив, прирівнюють до агресорів, змушують поділити з ним провину. У цьому плані військові набагато гуманніші за цивільних. Я рідко чую від військових, які мають справу зі справжнім ворогом на полі бою про те, що решті світу треба терміново припинити жити. Найчастіше військові кажуть: «Залишайтеся живими, щоб якщо я загину, це було недаремно». Вони кажуть: «Проживи своє життя щасливо, бо я боровся за життя та радість, а не за смерть та страждання». А ось від цивільних навіть у публічному просторі часто можна почути: «Знайшли час концерти влаштовувати, можна іншими способами гроші для армії збирати», «Про що ви думаєте, які випускні для дітей, у нас люди на війні гинуть!». Так непомітно формується культура страждання.

Читайте також:

Катерина Гольцберг

Не відкладаючи до перемоги. Як продовжувати жити, незважаючи на війну

По-друге, саме цим способом війна навшпиньки пробирається у все, до чого ще не встигла дотягнутися. Так культура насильства витісняє культуру згоди. Так замість висловлення власного переживання горя, безсилля та бажання допомогти, люди висловлюють засудження, гнів та зневагу до власних громадян, послаблюючи свою країну, а не роблячи її сильнішою.

Ми не повинні потрапити до ціього капкану. Тому що культ страждань не лише знекровлює та знесилює кожну окрему людину чи народ. Рано чи пізно цей культ або вбиває, або (набагато частіше) доводить до стану такого жорсткого дефіциту життєвих сил, до такого виснаження, що породжує лють і бажання знищувати. Шалений гнів на тих, хто не відмовляє собі в насолодах — це наслідок довгої, хронічної свідомої чи несвідомої відмови собі та іншим у радощах життя. Цей гнів спрямований навіть на присвоєння цих радостей. Тривала відмова від переживання задоволення призводить до того, що задоволення «не засвоюється» — не залишається в пам’яті, не приносить задоволення і народжує тільки ще більше фрустрації. Це призводить до чергового витоку люті та прагнення руйнувати, знищувати те, що приносить радість іншим.

Так за культом страждання приходить культ смерті. І досягти цього можна лише за одне покоління. За двадцять років.

У скрутні часи ми повинні робити вибір на двадцять років уперед. У якому суспільстві хочемо жити через 20 років? Чи хочемо ми через 20 років жити?

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут