Коли мозок воює. Як війна впливає на наші когнітивні здібності

19 липня, 23:00
Ольга Маслова: «Ті ділянки мозку, що відповідають за страх та виживання, буквально „забирають хліб“ у тих, що зайняті когнітивними процесами» (Фото:VitalikRadko/Depositphotos)

Ольга Маслова: «Ті ділянки мозку, що відповідають за страх та виживання, буквально „забирають хліб“ у тих, що зайняті когнітивними процесами» (Фото:VitalikRadko/Depositphotos)

Навіть ті, хто не мав проблем із критичним мисленням до початку повномасштабного вторгнення, зараз можуть потрапляти у пастки

Традиційно почнемо із визначень. Коли я пишу про когнітивні здібності, то роблю деяке спрощення та узагальнення, адже відтінки цих здібностей можуть бути дуже різними. Мається на увазі і суб'єктивне відчуття «я менш розумний ніж колись», і об'єктивні показники: зниження здатності запам’ятовувати та відтворювати інформацію (що, наприклад, важливо для вивчення мов), проблеми з концентрацією уваги, нездатність сфокусуватись довше, ніж на відео у тіктоці, збідніння лексичного запасу, поява помилок різного характеру (особливо слід звернути увагу, якщо з’являються помилки, яких раніше людина не робила). Також великою проблемою є брак креативності та нездатність генерувати великі обсяги інформації, наприклад тексти. У декого проблеми можуть бути пов’язані із сферою комунікацій — стає важче знаходити спільну мову з іншими людьми, у когось швидше настає втома від спілкування, а хтось, навпаки, не може залишатися довго наодинці.

Відео дня

Сьогодні такі симптоми відчуває багато людей (про тих, хто не відчуває, теж скажу наприкінці). І вже сама розмова про це має певний терапевтичний ефект, адже ми розуміємо що не самі у цьому. Тепер до причин. Чому багатьох людей так «поплавило», не дивлячись на те, що вони у різних умовах: хтось служить, хтось живе під постійними обстрілами, хтось в Україні, але далеко від лінії фронту, а хтось навіть виїхав за кордон? Висловлю суб'єктивну думку: бо у нас у всіх мозок воює. Звісно по-різному, звісно з багатьма індивідуальними особливостями та відмінностями у залежності від безпекової ситуації навколо. Але — вплив є на всіх, тому вважаю коректним використовувати далі термін fog of war (туман війни) не тільки для оцінки стану комбатантів, а й для всіх нас.

Мозок обирає еволюційно більш давню стратегію — битись, бігти чи завмерти

Багато досліджень, що стосуються впливів війни на мозок, зроблені за участю ветеранів, які безпосередньо брали участь у бойових діях, але ці бойові дії мали не настільки екзистенційний характер, як наша війна. Бо збройних конфліктів такого масштабу не було давно, такого народного залучення у них та такої швидкості передачі інформації (у тому числі графічного зображення наслідків) — теж, і, відповідно, досліджень мозку людей, які це переживають — й поготів. Можна знайти багато статей про наслідки воєн у В'єтнамі та Перській затоці, наприклад. Але маємо відмінності у стані родича комбатанта, що поїхав воювати у складі якоїсь місії, і стані родича комбатанта, який знаходиться у цій же країні і щодня думає без перебільшення про загрози існуванню цієї країни. Цей ступінь психологічного навантаження колосальний і не може не вплинути на когнітивні здібності.

Війна — це загроза. Життю фізичному загалом та його психологічним і соціальним компонентам. Страх померти чи втратити когось доповнюється тривожністю про ризики позбутися дому, умов життя, звичок та соціальних зв’язків. Мозок обирає еволюційно більш давню стратегію — битись, бігти чи завмерти, яка дійсно добре працює, якщо загроза різка та нетривала. Мозок не вважає за потрібне у небезпечних умовах підживлювати еволюційно молодші витребеньки на кшталт інтелектуальної творчості чи глибокого аналізу ситуації. Ті ділянки мозку, що відповідають за страх та виживання, буквально «забирають хліб» у тих, що зайняті когнітивними процесами. Адже що робити, коли у печерні часи на нас чатувала небезпека, ми вивчили, а як виживати у небезпеці, яка триває довго і проявляється не тільки на рівні ворожого племені, яке безпосередньо валить на тебе, а й численними відео з місць трагедій та боїв, екзистенційними загрозами та маніпуляціями — ні. Тобто парадокс: у сучасному веденні війни дуже багато інтелектуальних компонентів і високих технологій, але при цьому вона якраз надзвичайно сильно б'є по нашим когнітивним здібностям. Ми буквально сприймаємо дуже багато інформації, намагаємось стільки всього аналізувати і враховувати, що перетягуємо залишки когнітивних процесів на новини та тривожність, а на професійну діяльність, наприклад, може залишитись значно менше ресурсу.

Що тут важливо підкреслити? Зараз нами легко маніпулювати через емоції, підживлюючи страх чи додаючи приводів для тривожності і додумування. Критичне мислення тепер ще більш цінна якість, адже навіть ті, хто не мав з ним проблем до початку повномасштабного вторгнення, зараз можуть потрапляти у пастки.

Ще один фактор — системний вплив ворога на здоров’я навіть тих українців, до яких, на щастя, не долітають ракети та кулі. Повітряна тривога вночі та особливо перед світанком порушує наш добовий ритм та впливає не тільки на якість сну, а й на ментальний та фізичний стан. Порушення циркадних ритмів дає метаболічні проблеми, і багато іншого. Чи означає це, що не треба звертати увагу на сигнал тривоги і краще спати із затичками для вух? Ні. В тому-то й проблема. Поки ми у потенційній небезпеці, ми чатуємо. Тому й поради про сон для різних категорій людей, у залежності від того, чи сплять вони в укритті чи вдома, відрізняються, а для комбатантів взагалі існують окремі рекомендації.

Додаткова біда — дехто увійшов у цей стан вже маючи постковідний шлейф проблем із розумовою діяльністю. У таких випадках, на жаль, процеси ще більш виражені.

Отже, що ми маємо — людей, умови життя та психосоціальний стан яких так чи інакше змінились із 24 лютого; які весь час знаходяться в інформаційному полі, що наповнене війною на 99%; більшість яких відчули на собі реальну фізичну небезпеку хоч раз за час вторгнення та/або мають близьких які постраждали фізично, померли чи опинились в окупації. Їхній мозок намагається перетравити все це та не з'їхати з глузду. У багатьох змінились умови роботи та взагалі діяльність, хтось «завмирав» на перший місяць-два, а зараз активно занурився в роботу, хтось, навпаки, не спинявся на самому початку, а зараз відчуває абсолютне вигоряння, хтось виїжджав і повернувся, а хтось тільки зараз наважився покинути межі свого міста. Варіантів дуже багато. Все це, а також генетичні особливості, що впливають на низку нейрохімічних нюансів, і визначає індивідуальні особливості реакцій та тривалість різних фаз сприйняття.

Чому все вищесказане все ж не торкнулось деяких людей? Скоріш за все, це сукупність генетичних та нейроендокринних індивідуальних особливостей та соціальних обставин. Це можуть бути люди, які не припиняли професійну діяльність, наприклад журналісти, можуть бути люди, які знайшли себе у новій соціальній ніші та бачать швидкий результат діяльності тощо. Їм також важливо пам’ятати, що це може бути варіант тимчасової гіперкомпенсації, коли надзвичайна мобілізація організму може призвести до відкладених проблем. Тому таким людям важливо також враховувати зазначені нижче рекомендації та давати собі відпочинок при можливості.

Якщо ви вже втомились читати думки «капітана Очевидність» і чекаєте, коли ж буде про те, що з цим всім робити, то ось, нарешті, ця частина. Окремо хочу виділити тезу про взаємну толерантність, з урахуванням такого масового негативного впливу на мозок. Це не означає, що треба змиритись з цим, але краще мати на увазі всі ці нюанси та тричі подумати перед тим, як емоційно реагувати на чиюсь помилку. Тому що усі ці наші реакції - саме те, чого очікує ворог, дуже рекомендую статтю на сайті НАТО, написану ще у травні 2021-го.

1) Вимикаємо примусово самонакручування хоч на кілька годин на добу. Якщо є змога — дивимось на щось красиве, на природу, дослухаємось до бажань тіла. Робимо щось на кшталт медитації. Так, ми пам’ятаємо, що зараз хтось сидить в окопі для того, щоб ми могли це зробити. Але ми робимо це у тому числі з подякою їм та з прагматичною думкою про те, що якщо одночасно повністю виснажаться і ті, хто безпосередньо воює, і навіть ті, хто ні, то обороноздатність країни не підвищиться, а якщо ми будемо хоч трохи більше у ресурсі, то при необхідності зможемо замінити тих, хто там зараз, і дати їм перепочити.

2) Залучаємо дрібну моторику. У кожного свої методи і справи, але, наприклад, плетіння сіток та інші волонтерські штуки теж підходять. Ще й частково закривають потребу бути корисним.

3) Як співавторка книги Коли я нарешті висплюся? не можу не підкреслити важливість сну та поваги до циркадних ритмів та свого хронотипу.

4) Виявляється, ті, хто страждає від ПТСР, мають вищі ризики деменції, тому робимо все те, що може уповільнити цей процес: та сама дрібна моторика, фізкультура, перебування у збагаченому середовищі та відвідування нових локацій, знов сон та правильне харчування, уникання шкідливих звичок та факторів ризику.

5) Турбуємось про здоров’я наскільки це можливо, щоб фізичний дискомфорт та біль не примножував проблеми.

6) Не допомагаємо ворогу. Кожного разу, коли на емоціях хочемо щось голосно публічно заявити — перевіряємо інформацію та думаємо, кому це може піти на користь. Не робимо імпульсивних репостів та перевіряємо те, що можемо перевірити.

7) Якщо ваша робота потребує надзвичайно високої концентрації/фокусу, а ви відчуваєте, що не справляєтесь — працюйте позмінно, шукайте при можливості напарника, для того, щоб знаходитись «на посту» у більш ефективному стані.

Наша задача зараз — зберегти себе фізично і ментально. Допомагати війську та всім, хто працює на перемогу, а також — не заважати, навіть якщо маємо найкращі наміри. Будь ласка, плекайте свою префронтальну кору та допомагайте організму жити.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X