Про життя та смерть. Рецензія на фільм Людина з табуретом

25 лютого 2019, 20:43

Це дуже відвертий фільм про самотню людину

Цей текст можна було б назвати спробою рецензії на фільм. Але що таке Людина з табуретом, як не ретельно занотоване відеокамерою головного героя — Леоніда Кантера — його реальне життя?

Відео дня

Це дуже відвертий і щемливий, щирий фільм, придуманий і зроблений друзями і родиною про самотню людину. Друзями, з якими Кантер ніколи не ділився своїми планами на смерть. Родиною, з якою він розлучився. І такий фільм потребує симетрично відвертого відгуку. Спроби рецензії на життя. Тут важко не зачепити шви і не зробити боляче, і безглуздо — намагатися їх розгладити.

Бо Людина з табуретом — фільм не просто документальний. Він — меморіальний. Головний герой гине, і не просто гине, а вбиває себе сам, сам же і знімає своє самогубство на камеру. Перед тим, як натиснути на гачок автомата, Леонід промовляє монолог, який можна було б назвати сповіддю, якби бог (Бог, або релігія, або віра, як завгодно) був би присутніми як суб’єкт у цьому фільмі. Або у житті. Та про це там нічого не сказано — і ми також не будемо про це говорити.

Перед такою смертю будь-яка людина говорить важливі для себе речі, і сподівається, що вони також важливі для інших. Людина хоче бути почутою хоча б востаннє. Не завжди це вдається.

Ретельно зафільмоване самогубство героя викликає шок. Навіть коли знаєш фінал і точно знаєш, що інакше не станеться. Дива — не станеться. Однак після стількох життєрадісних кадрів, неймовірних пригод і мандрів, карнавалів та інтерв’ю, героїчних зйомок документальних фільмів про війну чомусь все ж таки віриш, що хоча б на екрані Леонід Кантер залишиться живим.

Один із його друзів у фільмі говорить, що все життя Кантера було мистецьким актом, і смерть його також, безумовно, стала мистецьким актом. Все вірно: саме авторські прощальні кадри, монолог-сповідь Кантера, стали хребтом, на якому тримається фільм. Так можна подумати, і заперечувати навряд чи розумно. Але прислухаємося, що говорить Кантер: «Я втратив родину… У мене залишилася тільки творчість… А що таке творчість? Нічого. Нічого…»

Нічого — це порожнеча. Творчість, мистецтво — порожнеча?

Кантер був не тільки режисером-документалістом, автором відомих фільмів. Він весь час створював щось незвичайне, незвичне, намагаючись — так, дійсно — перетворити своє життя на реаліті-проект. Він віддавав океанам табурети і шукав там те, чим можна заповнити порожнечу і вгамувати жагу. 

Загубленому четвертому табурету не знайшлося заміни

Чому людина вирушає в мандри? Тому що хоче пізнати світ і приміряти себе до цього світу. Книга Леоніда Кантера і Павла Солодька З табуретом до океану — одна із найяскравіших і найдивовижніших українських книг про мандри. В ній є справжня краса, справжня магія і божевільна авантюра. У фільмі це добре показано — їхні пригоди, включаючи пологи дружини Кантера Діани в таксі. Неймовірно. Вражаюче. Захоплююче. І дуже ризиковано. По-справжньому.

У підсумку всі неймовірні пригоди, всі чотири табурети, розставлені невтомними мандрівниками на берегах чотирьох океанів, перетворилися на спогади, а спогади — у книгу, яку купили і прочитали дуже мало людей.

Тож природним чином, підкоряючись течії буття, перший із табуретів, на який можна було опертися — мандри — емоційно вичерпав себе. Як сказав сам Кантер у фільмі: «Я хотів би полетіти в космос!» Хіба що.

Мексика, Гватемала, Колумбія, Монголія, Тибет. Життя на острові в племені, яке відокремилося від світу «білих людей», справили на героя певне враження. Давнішня мрія Кантера — жити поза містом, у селі — реалізовується в хуторі Обирок. Проте Обирок — не просто місце для проживання багатодітної родини, свіже повітря, еко-поселення. Обирок — центр сили, місце для мистецьких акцій, зустрічей цікавих людей, відтворення традицій. А ще, можливо, бажання жити серед простих людей, таких самих простих, яких Кантер бачив у мандрах. Бідних, веселих, роботящих. Людей, що живуть серед природи і беруть від природи їжу та інші засоби для існування, не гоняться за грошима. Цілком задоволені місцем, де вони живуть і не мріють про інше. Чи мандрівникам лише так здається?

Будь-яка простота має свої складнощі. І всі начебто прості люди — завжди люди, без виключення. І без різниці, де вони мешкають — на мальовничому острові Карибського моря, в кам’яних джунглях багатомільйонного міста чи в лісах Чернігівщини. Певний уклад життя забезпечує не людська сутність, а ритуал і його тяглість. Коли ритуал зникає, коли він зруйнований — руйнується уклад, і залишається тільки міф. А жити довго і чесно в міфі дуже складно. Практично неможливо. Навіть коли хочеш все спростити і знайти у цьому спрощенні щастя від життя і сутність буття.

В Обирку вирували пустощі та мистецтво. Проте організація масових перфомансів  — справа клопітка і не дешева. Тай не може фестиваль тривати нескінченно, кожен карнавал має свої межі. Цей табурет годився лише на короткий термін і часто хитався під хвилями емоцій.

«Я хотів би вийти на пенсію. В тому сенсі, що я не хотів би думати про гроші. Займатися творчістю — і не думати про гроші», — говорить Кантер перед смертю. Мрія кожної творчої людини. Ба більше, мрія кожної людини.

Значить, творчість все ж таки щось важить? Творчість — не «нічого»?

Так. У режисера Кантера є дуже сильні фільми: Добровольці Божої чоти, Міф. Із ними Леонід об’їздив півсвіту, фільми мали грандіозний успіх. Звісно, кіно документальне не приносить купи грошей, інколи навіть відбирає їх у авторів.

Кантер був на війні. Саме звідти він поцупив автомат, із якого застрелився. Хоча на війні його дієвою, справжньою зброєю була відеокамера. Наче навіжений, він бігав по Донецькому аеропорту і знімав. У фільмі є кадри — ділянку, де заховався Кантер, починає накривати ворожа артилерія, і тут герой звертається до Бога за допомогою. Смерть зазирає йому прямо в очі. На війні, як кажуть капелани, атеїстів не буває.

Після ДАПу, свідчить в Людині з табуретом один із друзів, у Леоніда змінився погляд.

Можливо, герой мав надію, що творчість — ці фільми про війну, сама війна, смертельна небезпека, ризик і успіх — зможуть вирішити його внутрішні проблеми. І не тільки внутрішні. У фільмі про те, що Леонід розійшовся з родиною говорить дружина, хоча не зовсім зрозуміло, в який саме період це сталося.

Війна і гра зі смертю не дала — та й не могла дати жодних відповідей. Не зробила нікого краще і не допомогла вибачити образи, стерти з пам’яті обман. Хіба що відтермінувала розрив.

Творчість не принесла полегшення і не врятувала. Не виправдала. Саме тому творчість — нічого. Ніщо. Порожнеча. Не третій табурет.

Залишитися самотнім, без дружини і трьох малих дітей, яких ти шалено любиш після всього пережитого разом і порізно надзвичайно важко. Стосунки в родині — дуже приватна, особиста справа, але оминути цю тему наразі неможливо.

Я знав ще одну людину, яка в дуже дорослому віці покинула свою багатодітну родину. І добре знав, як живеться тій людині. Я ніколи б не хотів опинитися на її місці.

Четвертий табурет Леоніда Кантера загубився. Свідомо чи підсвідомо, але він був головним. Коли колись у мандрах загубився останній табурет і команда впала у відчай, бо сенс-мета подорожі і життя вмить втратилися разом із тим табуретом, то його замінили на маленький табурет, який везли з собою дружина і старша (тоді ще єдина) донька Леоніда.

Але наразі тут, удома, загубленому четвертому табурету не знайшлося заміни. Маленького табурету вже просто не існувало. Бо маленькі табурети існують або з’являються лише у хвилях любові, наче диво, як справжня магія.

Але магія зникла. І всі чотири табурети також. І людина стала схожою на Сізіфа, у якого забрали камінь, який він споконвічно мав котити вгору. І, якщо б автори фільму були песимістами або сторонніми герою людьми, то вони б назвали фільм не Людина з табуретом, а Людина без табурету.

Багато чого можна змінити в цьому житті. Поміняти. Продати. Купити. Викинути. Знайти. Але кожен із нас має свій камінь, який котить вгору. Свій хрест. Свій табурет і свій берег океану — можна назвати це як завгодно. І цього ніяк не поміняти. За жодні гроші. Не викинути і не спалити. І ми всі, як правило, тримаємося з останніх сил за свій табурет, навіть коли у нього залишилася всього одна ніжка і притискати його до себе через цвяхи спогадів та помилок, що невблаганно протикають тіло і душу до крові — справжня мука.

 Леонід Кантер міг продовжувати знімати гарні фільми. Міг вирушити в нові мандри. Міг записатися в добровольці й піти на війну. Міг знайти нову жінку і народити з нею ще дітей. Він міг радикально змінити своє життя, і скрізь би на нього чекав успіх. Але він не зробив цього. Тому що він уже все знав про свій табурет. Тому його самогубство — не мистецький акт. Суто філософський. Прямо по Альберу Камю.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X