Шлях в нікуди. Чому жіночі вагони не вирішать проблему насильства

10 серпня 2020, 21:13

Якщо є проблеми з насильством, то і вирішувати цю проблему потрібно на території насильника, а не на території жертви

Мені є що сказати з приводу окремих вагонів для жінок. Якось була в Дубаї, їхала в жіночому вагоні. Було дуже дивно. Таке собі гетто, де ти почуваєшся «в безпеці». Взагалі, як жінка і як людина, я хочу почуватися в безпеці всюди. А не лише у вагоні метро, де мені відведено окреме місце, де на мене не будуть витріщатися. Наче витріщатися — це моя проблема.

Відео дня

Сегрегація — це метод минулого. Саме тому жінки не могли здобувати освіту, голосувати на виборах і володіти нерухомістю. Саша Ковальова (журналістка — ред.) добре відмітила, що якщо є проблеми з насильством, то і вирішувати цю проблему потрібно на території насильника, а не на території жертви. Так вийшло, що люди добре навчаються. І якщо вони живуть у суспільстві, де насильство є неприпустимим і жорстко карається, вони не поводяться як звірі. Але в нашому суспільстві жертва сама винна.

Сегрегація — це метод минулого

Але тоді або вона винна, або насильство карається. А у нас виходить якийсь компроміс, де жертва не до кінця жертва, а насильник не до кінця насильник. Відкрию секрет — у таких ситуаціях компроміс неприпустимий. Те, що останнім часом відбувається в Україні — це нонсенс. На всіх рівнях: правоохоронних органів, публічної дискусії про «сама винна», а ще більше на рівні домашнього насильства, про яке ми так мало знаємо, тому що цих голосів просто не чути. І я не лише про голоси жінок, а всіх взагалі, включаючи чоловіків і дітей. Жорстокість стала нормою.

Мої найближчі жінки досі потерпають від сімейного насильства — фізичного і морального. У 2020 році. У Києві. Мені уявити страшно що відбувається в регіонах, за рамками соціальних мереж, де можна висловитися і бути почутим. Куди має піти жінка, якщо до неї застосували насильство? До поліції вона не може, як ми нещодавно з'ясували. Є служби та фонди, які таких жінок підтримують. Але по суті, вони їх «ховають», вберігають від насильників. І теж поміщають у певний гетто, за рамками якого — небезпека.

У своєму житті я не раз переживала різного роду насильство. І як мені завжди відповідали — сама нарвалася. Я не могла, не знала як відповісти, не тому що у мене не було сил, а тому що боялася. І я знаю, що є мільйони жінок, які б змогли себе захистити, якби їх не сковував страх. З більшістю з них відбувається як уві сні, коли у тебе ноги стають ватяними і ти опиняєшся безсила перед противником.

Що робити? Створювати не окремі вагони, а суспільство, де безпечно бути жінкою. Це такий великий фокус. Що робити зараз? На жаль, носити з собою балончик і вчитися себе захищати. Вчитися не боятися. Навіть на гормональному рівні адреналін і тестостерон у жінок працює інакше. І просте «бий або біжи» майже неможливе. Це теж чоловіча формула. Організм жінки працює інакше. Він не робить ні того, ні іншого. Більшість не билися з дитинства і не звикли відчайдушно і бездумно вриватися в будь-яку бійку. У нас інстинкт самозбереження працює інакше. Але це сприймається як слабкість.

Щоразу, коли я думаю про насильство, я згадую Азію. Я була багато де — в Камбоджі, Таїланді, Малайзії, Лаосі, М'янмі. І всюди, на кожному кроці там почуваюся у безпеці. Хоча, напевно, там теж вистачає злочинності. Але там немає агресії на обивательському рівні. Ти не відчуваєш, що чоловік може тобі нашкодити. А тут — відчуваєш. Я думала, що це якось пов'язано з буддизмом. Може й так. Але, як би там не було, там менше агресії. Незважаючи на низький рівень життя.

Так от, агресія, невміння приборкати свої інстинкти, неготовність взяти на себе відповідальність і, якщо потрібно, вину і понести покарання — це шлях в нікуди. Всі насильники, включаючи поліцейських, мають бути жорстко та безкомпромісно покарані, щоб ні у кого та ніколи не виникло бажання що-небудь подібне повторити.

У мене теж є бажання трощити все навколо (особливо інших водіїв) щодня. Але я якось тримаюся. І повірте, якщо жінки перестануть себе стримувати, чоловікам теж буде непереливки. Але повномасштабна війна статей — це в інший бік, не туди, куди ми зібралися. А нам вдихнути, видихнути, помедитувати — і вперед, пліч-о-пліч, будувати світле майбутнє із загальними вагонами.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X