Найповільніші і розслаблені. Чому Одеса не Італія. Блог Савелія Лібкіна

18 грудня 2018, 22:03

Одесити й італійці схожі, як усі жителі півдня, але за цією схожістю стоїть непереборна відмінність

Вперше я потрапив до Італії 25 років тому. На другий день я знайшов найближчий таксофон (так, тоді їх ще використовували) і набрав перший український номер, який знав напам'ять. Зараз я точно не скажу, кому тоді подзвонив, але цій людині я повідомив дуже важливу новину: «Я зрозумів, що насправді я народився в Італії, а потім мене вкрали».

Відео дня

Відтоді це моя традиція: кожного разу, приїжджаючи до Італії, я дзвоню новому знайомому і повідомляю йому цю подробицю своєї біографії.

Я довго думав, чому ця країна здається мені такою близькою за духом, чому тут я завжди вдома. Нещодавно я зрозумів, що Італія – це те, чим Одеса могла б стати, якби не... Тому що одесити і італійці дуже схожі. Судіть самі.

Найповільніші та найрозслабленіші люди – це одесити й італійці. Ми живемо у вічній сієсті, тому що нікуди не поспішаємо. Будь-яка зустріч в Одесі починається на 15 хвилин пізніше (в кращому випадку) – у нас просто не прийнято приходити вчасно.

Ми вважаємо себе особливими. З усієї Італії я віддаю перевагу П'ємонту, регіону, який завжди вважав себе відмінним від решти країни. Уродженці цих земель говорять на своєю мовою – неповторною сумішшю італійської та французької, – Пьемонтезою. В одеситів теж все своє власне – звички, говірка і ставлення до життя. Хіба це збіг, що П'ємонт і Одеса знаходяться на одній географічній широті?

Нам притаманна емоційність. Одного разу в Неаполі я зайшов до невеликої привокзальної піцерії. Як це часто буває в Італії, її тримала ціла сім'я. Мама видавала здачу, один син пек піцу, другий розвозив, сестра приймала замовлення, а тато нічого не робив. «Прямо як у мене вдома», – подумав я. Поки мені пакували їжу, всі вони кричали один на одного. Інтуїтивно я розумів, що сестра переплутала замовлення і другий брат повіз піцу не за тою адресою. Сестра звинувачувала старшого, він – маму, мама – другого брата, а той – сестру. Батько хотів вклинитися, але йому тут же влетіло. Через п'ять хвилин вони обнімалися і плакали. «Нічого нового», – подумав я. Піца, до речі, була так собі, тому рекомендувати не буду.

Ми однаково схиблені на їжі. Не втомлююся повторювати, що немає другого такого міста в світі, де їжа грала б настільки ж важливу роль, як в Одесі. Італійці і одесити – люди м'яса, сезонних овочів, риби і тісту. А ще італійці й одесити – головні сперечальники в питаннях рецептури і готування. Ви знали, що всю Італію можна умовно розділити на дві партії – ті, хто за песто в мінестроне і ті, хто категорично проти? Не знаю, як у вас, а я з дитинства кидаюся від прихильників квасолі в борщі до противників такого варіанту готування.

Навіть у виборі ключових продуктів для наших кухонь ми схожі. Одесити й італійці люблять і вміють готувати помідори. Не привези Колумб з Америки насіння цих овочів, ми б жили в зовсім іншому кулінарному світі. Перший рецепт страви з томатів був опублікований в неаполітанській кулінарній книзі (і ніяк інакше!). І одесити, і італійці люблять великі сорти помідор на кшталт «бичачого серця», а все інше і назвати-то помідорами складно.

Одесити й італійці живуть кланами – нехай вас не лякає це слово. Ми множимо родичів, обростаємо близькими, а теорію шести рукостискань в Одесі давно звели до теорії нуля рукостискань. Не встигнеш народитися, а вже з усіма в місті ти знайомий. В Італії така ж ситуація. Саме тому для нас так важливе житло – те місце, куди приходять численні родичі і родичі родичів, де ми святкуємо всілякі свята, нескінченно накриваємо столи, прибираємо і знову накриваємо.

Ми обрали емоції, лінощі та пусті розмови

Я писав цей текст, і мене наповнювало почуття гордості за Одесу. Чи не жарт, звести до спільного знаменника маленьке провінційне місто біля моря з величезним его і безумовно великою італійською культурою. Так, ми дійсно схожі, як схожі всі жителі півдня. Ми теж любимо їжу і нікуди не поспішаємо. І за цією цікавою схожістю мені відкривається картина куди більш прісна. Ім'я їй «Нездоланний культурний розрив». Успадкувавши у італійців, які будували місто, манеру говорити і виглядати, ми не помітили головного.

Я завжди вважав блюзнірством назвати культурною людину, яка спромоглася не плювати на підлогу. Але ж це класична одеська характеристика. Щоб уславитися «культурним» у нас достатньо знати, що місце сміття в урні. Коли ми говоримо про культуру в Італії, за цим словом стоять сотні років формування архітектури, музики, живопису та кухні. Звичайно, Одесі всього-то 224 роки, але це не такий вже малий термін. Практика показує, що ми не тільки не готові створювати, вкладати гроші в культуру, ми і зберігати щось не завжди готові.

Якби я міг обрати в яких точках ми будемо схожі на італійців, я б обрав одержимість мистецтвами, вміння за будь-яких обставин зберігати вже створений і талант залучати до свого способу життя інших людей. Ми обрали емоції, лінощі та пусті розмови. Тому світ схиблений на моцареллі й італійських помідорах, а бринза і мікадо залишаються глибоко локальними спеціалітетами.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X