Мільйон за роман, або 5 книг про жінок, які змінили світ
Якщо точніше, то книжка однієї з авторок цього огляду принесла їй не один, а вісім мільйонів прибутку, але мова наразі не про гроші.
Варто зауважити, що світ довкола змінюється не лише через гроші, а й через героїчні вчинки та перемоги.
У випадку з літературою іноді досить прочитати про чергового героя чи героїню нашого часу, і зміни в світогляді можуть дорівнювати перемозі Наполеона під Ватерлоо. Або Роксолани – в гаремі султана.
Еллен Марі Вайсман. Сливове дерево. – Х.: Фабула, 2017
Історія великого кохання, як, власне, й не менш великої війни почалася з того, що юна німкеня Крістін почала ходити на роботу до заможної єврейської родини Бауерманів не в старому, як зазвичай, одязі, а в святковому. Немов до церкви, де б мало освятитися це кохання, якби такі шлюби були можливі. І якби не настали часи, коли слід було вітатися фразою: «Хайль Гітлер!», а таблички «Відчинено» у вікнах пекаря, кравця та шевця замінили на попередження «JUDEN VERBOTEN!». Далі були роки виживань у холоді й голоді, порятунку від смерті під час бомбардувань союзної авіації. Та найбільше, мабуть, враження на героїню справила зустріч з вождем тодішньої Германії. «— Ви — сутність німецького народу,— сказав Гітлер. Його несвіже дихання наповнило ніздрі дівчини смородом гнилої картоплі. — Я особисто запрошую вас приєднатися до програми Лебенсборна. Третій рейх не пошкодує зусиль, аби допомогти кожній арійській дівчині виконати свій обов’язок з примноження представників панівної раси. Одружуйтесь із найкращими чоловіками з СС і примножуйте славу батьківщини». Натомість не славу, але цілий чужинний світ відкрив сімнадцятирічній героїні саме її коханий Ісаак, зацікавивши не арійською ідеєю, а книжками і музикою. Саме його порятунку присвячує вона своє злиденне життя, позначене на зап’ястку номером з концтабору Дахау. Тож не дивно, що в контексті сьогоднішніх досліджень з тоталітарної травми, а також цивільної історії 1940-х років цей роман молодої американської письменниці перекладено вісьмома мовами і тільки у США опубліковано накладом понад мільйон примірників.
Пауло Коельйо. Шпигунка. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Відомий автор адаптації реальності в зручну модель недільного чтива цього разу несподівано звернувся до теми фемінізму. Ну і звісно, що вже від самого початку його роману все дійство має цілком «кінематографічний» вигляд - вояки сумлінно й показово розстрілюють арештантку, а офіцер робить контрольний постріл. У чому ж була її вина, як пояснює вона сама, найвідоміша зі шпигунок усіх часів та народів, ця сама легендарна Мата Харі? «Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною». Тобто чоловічій світ в історії шпіонажу, як бачимо, переміг, але насправді гору взяли жінки, бо їх карали вже за те, що вони жіночні, або, як каже героїня, «оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я булла емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками». Таким чином, у найновішому романі Паоло Коельйо белетризована історія відомої шпигунки виростає на своєрідний маніфест проти світу патріархального – на захист відроджуваного у «шпигунський» спосіб матріархату. І всі злочини головної героїні, усе її шпигунство і загалом будь-які дії на користь тієї чи іншої держави – це всього лише поширення пліток у салонах вищого світу, де вона оберталася. І вся її «шпигунська» майстерність в інтерпретації автора – це перетворення бабських пліток на «секрети» і «державні таємниці», які Мата Харі поширювала заради чоловічої уваги, влади і грошей. І так само, як всі, хто звинувачував її в усіх «шпигунських» гріхах, врешті-решт покаравши на смерть, чудово знали, що нічого нового вона не розповідає. Власне, як сам автор роману, який лише нагадав нам про історію жінки, що прагла (і досягла) уваги у доволі вишуканий спосіб.
Кларісе Ліспектор. Час зірки. - Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Напевно, найточніше про стиль та стилістику цієї авторки свого часу висловився відомий американський перекладач Григорій Рабаса. «Я був вражений зустріччю з рідкісною жінкою, - вигукував він, - яка виглядає, як Марлен Дітріх, а пише, як Вірджинія Вульф!» Хай там як, але стиль письма Ліспектор – справді легкий, нехитрий і, звичайно ж, пристрасний. Утім, усе це, можливо, лише в українському перекладі, за що маємо дякувати перекладачу. Бо це не «містечкова» проза Бруно Шульца або Йозефа Рота – п’янка, екзотична і безумовно «колоритна» - хоч би які близькі були родинні зв'язки цих авторів з українськими корінням, а цілком «міська» і навіть «європейська». (У 1940-х роках Ліспектор мешкала в Європі). Насправді, це історія непримітної друкарки, «дівчини з південного сходу», розказана від імені юнака, який єдиний не помічає її ущербності, готовий дарувати їй квіти, парфуми і слова. Свінг його летючого стилю перетворює героїню снів у джазову «дівчину з Іпанеми» у виконанні легендарного Стена Ґетца (Станіслава Гаєцького, видатного американського джазового музиканта українського походження) і «кінематографічну» Амелі, яка безтурботно посміхається всім на вулиці, оскільки її все одно ніхто не помічає.
Гілларі Клінтон. Важкі рішення. – К.: Наш формат, 2016
Мемуари колишнього Держсекретаря США – це півтисячі сторінок, які попередньо принесли Гілларі Клінтон 8 мільйонів прибутку і славу критика системи. Втім, у «Важких рішеннях» ми не знайдемо особливо гострих пасажів, що стосуються опонентів автора. У своїй книзі Клінтон більш ніж скромна і навіть потайлива, лише іноді відзначаючи, чого коштували їй ці чотири роки служби в адміністрації Обами від 2009 по 2013 рік. «Мені не подобалася роль поганого копа, але така вже робота», - коментує вона свої дії під час дипломатичної кризи в американсько-ізраїльських стосунках, коли навіть неточні формулювання на кшталт того, чи «населений пункт» Єрусалим, а чи «столиця» могли мати небажані наслідки. Створюється враження, що після поразки Клінтон у 2008 році, коли замість неї на президентські вибори від партії демократів пішов Обама, вона вирішила надалі бути більш обачною. Чого варта одна тільки поїздка лежачи на задньому сидінні фургона, коли авторка вирушила на таємну зустріч з переможцем у президентських перегонах, і з якої починається ця мудра книга.
Юрій Винничук. Житіє гаремноє. – Х.: Фоліо, 2016
Коли цей скандальний твір починав друкуватися в легендарній газеті «Post-Поступ», українська література тільки входила в період постмодерністської гри і містифікації. І не дивно, що реакція на «плюндрування національної цноти» була відповідною і в самій Україні, і за її межами. Місцевий Союз українок погрожував судом, діаспорні читачі масово зрікалися передплати на журнал «Сучасність», де публікувалися не менш скандальні «Рекреації» Юрка Андруховича, а дехто навіть збирався вкоротити собі віку через таку ганьбу. «Пане Винничук, - писали до автора «Житія гаремного», - прочитавши в газеті «Post-Поступ» в рубриці «Школа кохання» Вашу публікацію «Житіє гаремноє», ми були до болю вражені цим блюзнірством». Воно й не дивно, адже цей твір про бідну українську полонянку, Настю Лісовську з Рогатина, що звалася Роксолана, був рясно ілюстрований сценами «розгнузданого», як на цнотливого пострадянського українця, сексу в усіх можливих (і неможливих) ракурсах, позах і позиціях. Який, додамно, безсоромно прозирав навіть крізь кучерявий стиль початку ХVІІІ століття. З часом цей хрестоматійний текст посів місце «українського Декамерону», а його автор здобув славу неперевершеного містифікатора свого часу.
