Чарівні пігулки. Як я почала приймати антидепресанти і що з цього вийшло
Життя занадто коротке, аби перетворювати його на персональне пекло
Два місяці тому я їхала в метро і розглядала людей навколо. За масками, переважно чорного кольору, майже не було видно обличь, але я вдивлялася не в обличчя. Мене цікавили людські очі. Вони ж були переважно втомлені, роздратовані і засмучені. Раптом зловила себе на тому, що зовсім не була готова до такої реальності. Якби ще рік тому хтось сказав мені, що слова «локдаун», «маска», «ковід», «санітайзер», «пандемія», «смерть» стануть найуживанішими у світі - я б подумала, що це чиясь хвора фантазія.
Поки я їхала в метро, відчула як серце починає битися дедалі швидше, а грудну клітку стискає неприємне відчуття тривожності. Дихати ставало все важче і важче. За останній час я так призвичаїлась до раптових панічних атак, що навіть перестала їм дивуватися.
Панічні атаки, тривога, апатія і депресія — це те, з чим тепер живе кожний другий із нас. Наше «завтра» стало крихким, ми постійно закутані в страх за своє здоров’я, за життя тих, кого любимо. Кожний новий день — це статистика хворих, про яку неможливо не думати. Вона кричить з усіх щілин життя. Не дивно, що при такій динаміці поганих новин, депресія набуває такої ж популярності, як і COVID-19.
У нашому суспільстві прийнято вважати, що депресія — це не хвороба. Депресія — це соромно. З дитинства нас вчили, що ми не маємо права проживати душевний біль. Поганий настрій? Піди займися справою. Не ний, не нарікай, збери себе до купи, працюй. В постійній гонці за виживання ти не маєш морального права почуватися нещасним.
Дедалі частіше я чую від своїх друзів, що вони втратили сенс життя. Як це відбувається? Ти прокидаєшся зранку і об'єктивно у тебе все добре, твої базові потреби забезпечені, але при цьому ти більше не відчуваєш задоволення від того, що попереду новий день. Який сенс у цьому всьому? Як можна бути спокійним, якщо теоретично сьогодні ти можеш вдихнути у себе вірус, який вб'є тебе за лічені тижні. Ну а якщо не тебе, то твоїх близьких, що іще страшніше. При такому навантаженні на психіку почуватися щасливою людиною практично неможливо. А почуватися пригніченою людиною — соромно.
Нещодавно я відчула, що у мене майже не залишилося сили справлятися з перманентною апатією. Моя психіка була настільки вимучена стресом, що я більше нічого не могла. І тоді я вирішила звернутися до психіатра. Варто зауважити, що термін «психіатр» досі для багатьох людей звучить страшно. Воно й не дивно, ніхто нас не навчив, що бути «не таким, як усі», «почуватися пригнічено», переживати брак сил — це також частина життя. Особливо зараз, коли люди масово хворіють на COVID-19, потім одужують, але ще приблизно місяць-півтора відчувають постковідний синдром, який провокує ту саму апатію і депресію. Вони ж, в свою чергу, роблять все для того, аби забрати у нас жагу до життя. Ніхто не навчив, що психіатр — це такий самий лікар, як і травматолог або кардіолог.
Мене теж не вчили, але я сама зібралася із силами і звернулася по психіатра. Зробити це виявилося не так складно, як я собі уявляла: подзвонила в приватну клініку і записалася на прийом. Прийшла на наступний день, описала лікарю усю свою тривожність, яка не дає мені нормально жити, і у відповідь отримала рецепт на антидепресанти.
Слово «антидепресанти» також звучить досить страшно, як пігулки для «ненормальних». Насправді ж, антидепресанти — це такі самі ліки, як і будь-які інші. Коли у нас болить шлунок — ми п'ємо таблетки і нам не соромно. Чому ж тоді має бути соромно вживати ліки, якщо у тебе болить душа?
Я йшла в аптеку за своїми «чарівними» таблетками і в голові крутилися рядки з віршу Юрія Андруховича:
«Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна»
Там далі у вірші Андруховича йшла мова не про депресію, а про кохання, але досить часто кохання дорівнює депресії. Ну але я не про це.
Довго наважувалася випити першу таблетку антидепресантів. Мені здавалося, що це все якось не чесно по відношенню до себе. Можливо, мені і не варто приймати ліки. Можливо, я зможу справитися сама. Але потім згадала, що не посміхалася уже декілька тижнів і, вочевидь, самій у мене, навряд чи, вийде. Тож я зажмурилися, поклала на язик таблетку і запила її водою.
Минуло два тижні…
Пам’ятаю ранок, як прокинулася о 7:45 без будильника і раптом прийшло відчуття, що нарешті усе нормально. Нарешті я прокинулася не від шаленої тахікардії, не від страху перед новим днем, я просто прокинулася і відчула, що все нормально. Увесь день я дивувалася давно забутому почутті спокою. Склалося враження, що все стало на свої місця і можна більше нічого не боятися. Антидепресанти спрацювали. Я потім пропила їх ще декілька тижнів, і ми з лікарем вирішили, що на цьому можна зупинитися. Мій моральний стан стабілізувався. Я перестала боятися жити. Я стала спокійнішою і радіснішою. Усі тривоги нарешті мене покинули.
Тут мушу зауважити, що це мій персональний досвід, і все, що стосується ліків — це дуже індивідуально. Не займайтеся самолікуванням. Хочу також закцентувати на тому, що цей текст не є пропагандою медикаментозного лікування тривожності і депресії. Це лише мої спостереження за собою. Я вирішила описати їх для усіх тих, кому страшно, хто з останніх сил намагається намацати сенс життя і думає, що так, як було, більше ніколи не буде. Для тих, хто думає, що не має права почуватися пригніченим. Я та людина, яка могла б взяти «Оскар» за максимальне відчуття пригніченості. І тепер хочу сказати, що ви маєте право проживати геть усе, що відчуваєте. Маскувати складний емоційний стан — не варіант.
Навіть коли здається, що ні на що немає ресурсу, коли ранки сповнені параної, а ночі безсоння — вихід десь точно є. У кожного він свій. Головне — не боятися почати його шукати. Для когось перший крок — це зізнатися собі, що морально стало дуже тяжко і пора попросити про допомогу. Хтось звернеться за допомогою до лікаря, хтось до рідних, а хтось до друзів. Пам’ятайте, про допомогу просити не соромно. Соромно — не просити. Намагатися бути здоровим — це єдине правильне рішення.
Біль в нашій душі, наші депресії і апатія — це той біль, який можна і треба лікувати. Не страшно звернутися до спеціалістів, не соромно пити ліки. Не соромно змінити звичний ритм життя для того, аби залатати себе і повернутися до себе щасливого чи щасливої. Життя занадто коротке, аби перетворювати його на персональне пекло. Не опускайте руки і очі. Зазирніть у свою власну глибину і відчуйте, що саме вам потрібно для того, аби нарешті побороти усі страхи.
Спробуйте не боятися і допоможіть собі самі. Але при цьому не забувайте, що ви не одні.
Як тільки ви наважитеся — все знову стане добре.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
