Книжки одного поля: 5 кращих квір-романів. Блог письменника

24 січня 2017, 14:19
Мова саме про ті зразки квір-літератури, що мають явні ознаки не «профільної», а «художньої» орієнтації

__01
__01 Фото:

Звичайно, серед книжок цього жанру можна знайти не менш яскраві приклади історій про «заборонене», «нетрадиційне», «гріховне» кохання, як таврувало його за всі часи традиційне суспільство. Натомість мова саме про ті зразки квір-літератури, що мають явні ознаки не «профільної», а «художньої» орієнтації. Єдино можливої, якщо ідеться, як у даному випадку, про Літературу.

Відео дня

Александр Ильянен «Пенсия»

Kolonna Publications, 2016

«Взагалі-то я не письменник, як, утім, і решта, – повідомляє автор цього квір-роману. – Все, що я пишу, – це моє життя, ніякої фантазії».

Таким чином, «Пенсія» - це щоденна фіксація протягом шести років всіх значущих і не дуже подій з життя автора. Без знань про ритуальну культуру «тематичної» гей-спільноти зрозуміти будь-що складно. Тут можна роками соватися в кріслі, згадуючи спітнілі пахви кларнетиста з опери, щоби потім, помстившись за якого-небудь Тангейзера, злісно не згадати його в книзі. «Homosexuals shall not enter the kingdom of heaven», – повідомляє автор на самому початку. Хоч би як там було, але «Пенсія» – це «ритмічна гей-проза», як люблять казати критики. Тут суцільні тонкощі жанру, намацування єдино правильної фрази, інтонації, жесту. І ще невідомо, які з них правильні. Тому що одного разу «прошёл пом. машиниста похожий на Сашу Казанцева (в белой рубашке и шлепанцах)», а вдруге це вже «симпатичный паренёк в синей рубашке и шлёпанцах, похожий на Сашу Казанцева, пом. машиниста электропоезда». Приреченість, екзистенція і раптом – «stop. пора идти в прачечную за пост. бельём».

Николай Кононов «Парад»

М.: Галеев-Галерея, 2016

Особливого сюжету в цьому квір-романі нібито й немає. Немов у фільмі «Живе такий хлопець». З розділу до розділу тягнеться розповідь про молодого плейбоя Лева, який виявляється звичайним спекулянтом. Тож мова про його чарівність, що діє, немов мисливський манок, на сільських простаків, які вибралися на ринок за дефіцитними джинсами. Натомість більш важливі в цій орієнтальній прозі про 1970-ті деталі. Навіть герої з їх підпільним коханням іноді не дуже важать, натомість деталі... Побілка в під'їздах, куди вони заходять відлити, ложка, яку за обідом дехто з них, червоніючи, все-таки бере в рот. «Видимое – театр его тела, яркая фикция его равнодушия, были куда важнее…», – киває автор убік свого героя. І цьому не можна не повірити, особливо якщо «чуть-чуть блестящего вазелина на устах, и их из-за этого нельзя было облизывать, тончайшая поволока пудры для матового блеска кожи на скулах и темноватых щеках, лукаво выбритых сутки назад, и чтоб нос, конечно, ненароком не заблестел, и бесцветный лак мокро лизал его ногти». Плюс відповідна культура жестів, коли «к пухлым губам можно приложить» неважно какой именно из инструментов», а «тонким пальцам не грех охватывать» різноманітні грубі предметы. І не дивно, що в героя закохується доцент кафедри марксизму-ленінізму, адже його «любовно и истово воспитывали, как прекрасную девочку, но «она» почему-то была мальчиком Львом». І чи винне в цьому «пародійне сімейство» Лева? І яке ще сімейство може бути у нього, «губастого і кучерявого», якому лікарі на медогляді тицяють в руку записку з ім'ям і номером телефону?

Варвара Жукова «Свідок»

К.: Дуліби, 2015

У назві цього роману про альтернативну історію України з 1920-х по 1960-ті роки, причаївся і «Видок» Люка Бессона, і «Свідок» з «поганим» Томом Крузом. Справи радянської літератури в ньому також не дуже. Її герої святкують Жовтень і вітають війська Вермахту, пишуть доноси і створюють дисидентські поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. Їм-то добре, вони німців люблять. Головний герой «тихенько лежав собі горілиць на теплій постелі і ні про що не думав, нічого не відчував, тільки десь глибоко зеленою рослиною міцніло знаття щастя. Генріх посидів ще трохи мовчки, гадаючи, що ми скінчили. Потім пішов. Було чути, як, повернувшись до свого ліжка, трохи покублився в ньому – я уявив собі, як він вмощується, підтягаючи коліна до підборіддя, – і все затихло». Але посеред всієї цієї вакханалії з німцями, яка іноді нагадує одіозний фільм «Нічний портьє», і більш того – після радянської епохи 1930-х з її п'янками і адюльтерами, живе Хтось, що плекає акт розплати за «безцільно прожиті роки» в соціалістичному раю. З одного боку, Тичина і Хвильовий, Куліш і Дніпровський, Любченко і Домонтович, а також загадковий поет Володимир Свідзінський, що нібито згорів при евакуації, живуть в літературній комуні типовими обивательські пристрастями. Але усе це – лише верхівка айсберга під назвою Розстріляне Відродження, оскільки в романі Жукової знакові ситуації і культові події обертаються зовсім іншим боком. Хоч би як куртуазно це звучало.

Юрій Ярема «Тепло його долонь»

Л.: Анетта Антоненко, 2016

«Тепло його картин» – такою зазвичай буває безпрограшна назва до статті про будь-якого художника. Аж тут раптом «долоні» замість «картин», але усмішка ще не сповзає з уст читача, бо про «його долоні» може написати дівчина, чи не так? На жаль, ні. Точніше, жалю через вихід друком цього квір-роману - жодного, оскільки читача переборює цікавість щодо «забороненого кохання» не так до волохатого ближнього, як до того, що обіцяє нам автор. А саме «розрити ще невідому «копальню» – квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами «straight» і «gay». Хай там як, але цікавості не позичати також юним героям роману з такими старорежимними іменами Остап і Рома, що аж не цікаво розкривати «копальню», аби зрозуміти, яка між ними «різниця», і хто до якого світу належить. Тішить, однак, що модус розмов між ними так само старий як світ (тобто давно відомий нам з не менш «первісного» твору про цей самий квір, от лишень перекладний, з братської гей-культури, а саме - «Хтивня» Міхала Вітковського): «Ти чув, що Олег покинув свого «купідона»? – зненацька спитав Рома. – Отакої! Що ж трапилося? – Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття - потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, – хлопець важко зітхнув – Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! – зирнув здивовано Остап».

Таис Золотковская «Линия усилия»

Х.: Дисса Плюс, 2016

Раніше ця харківська авторка, що нині мешкає у Львові, продукувала малу прозу – стильну та вишукану, як назви самих книжок – «ФарФор», «МарМур». Нині її квір-роман, такий собі «лесбійський трилер», як називає його авторка – це вже велика, але зазвичай не велична форма, в яку вона обгортає доволі складні взаємини своїх героїв. З одного боку, мова про традиційне життя маленької єврейської родини в невеличкому українському містечку на зразок Умані, а також нетрадиційному коханню двох жінок. «Я хотела сделать любовь этих двух женщин яркой, но не кричащей для читателя. Эта книга не об однополой любви, а об искренних пламенных чувствах», – уточнює авторка. Причому одна з них, Ханна, все життя жертвувала заради родини власними устремліннями, виховуючи депресивного сина Германа, аж поки в її житті з’явилася дівчина Віра. І саме на її прикладі простежується сенс назви роману. «Линия усилия - знов-таки зауважує авторка, - это линия эволюции человека, это процесс его развития, это символ того, что человек постоянно движется и постоянно меняется: с беспомощного существа он превратился в нечто сильное и властное». З іншого боку, саме другорядна лінія роману, в якій мова про сина героїні, виказує зв'язок роману з рештою класики цього жанру. Насамперед з «Цинамоновими крамницями» Бруно Шульц, у яких малолітній Йосиф, закоханий в юну служницю, спостерігає за аналогічними почуттями батька-мазохіста. Майже такі самі «інтровертні» стосунки в героя «Лінії зусилля». «Разглядывая меня, – я постарался спрятать дырку на носке – она стянула ермолку с моей головы и скользнула в прихожую. Крутанулась на пятках лаковых черных туфелек – примерные девочки такие носят в шаббат, а Миреле надевала каждый день — и сказала…» Що саме сказала юна Міра- Міріам-Міреле, а також як тісно переплелися долі героїв цього незвичного роману, варто дізнатися, подужавши цю безперечну трагедію року.

Показати ще новини
Радіо НВ
X