Між війною та миром. Чому варто подивитись фільми Маріуполіс і Парфенон

23 жовтня 2020, 21:43

Режисер ціх стрічок Мантас Кведаравічюс — доктор соціальної антропології, тому антропологічні дослідження є невід'ємною складовою його кінематографічних робіт

Наприкінці жовтня в обмежений кінотеатральний прокат вийде фільм Парфенон литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Стрічка знята в копродукції України, Литви та Франції, і її світова прем'єра відбулася а рамках Тижня критики на Венеційському кінофестивалі в 2019 році. Українська прем'єра фільму пройшла цього літа на кінофестивалі Молодість. Стрічку також буде презентовано на 4-му кінофестивалі Kharkiv MeetDocs, який цього року пройде онлайн.

Відео дня

До того, як український глядач зможе оцінити картину на великому екрані, пропоную подивитися на Парфенон крізь призму антропологічного кіностилю Мантаса Кведаравічюса. Адже вперше Україна опинилася в його об'єктиві під час зйомок документального фільму Маріуполіс, світова прем'єра якого відбулася в 2016 році на Берлінале.

Маріуполіс — місто між війною та миром

За фахом Мантас Кведаравічюс — доктор соціальної антропології Кембриджського університету. Тому антропологічні та етнографічні дослідження є невід'ємною складовою його кінематографічних робіт. Зокрема, серед його інтересів — грецька міфологія та сліди давньогрецької цивілізації на теренах Європи.

В 2015 році це зацікавлення привело Кведаравічюса в Маріуполь, де він збирався досліджувати залишки грецьких поселень і готував кінопроект Стасіс, який в майбутньому вилився в повноцінний ігровий повнометражний фільм Парфенон.

Це історія про кохання, біль та тілесність

Але на той час в Україні вже йшла війна. Маріуполь став прифронтовим містом, де звук пострілів і вибухів став частиною життя його мешканців. В режисера з’явився задум зняти в Маріуполі документальний фільм. Як зазначив Мантас Кведаравічюс в одному зі своїх інтерв'ю, в Маріуполі його вразив «сюрреалізм звичайного міста у воєнний час». Перед нами постає місто зі стертими часом відбитками грецької міфології і з класичними елементами пострадянської «важкої» реальності, що видно на прикладі вулиць, архітектури та приміщень, де відбувалися зйомки.

Це місто, важливим елементом якого завжди було море, і режисер не оминув цей момент увагою. Це місто, в мирне життя якого вдерлася війна. Епізоди фільму неодноразово дають зрозуміти, що ця війна — ніякий не внутрішній конфлікт, а військова агресія з боку Росії.

В фокусі режисера — просто люди, які ведуть свій звичний спосіб життя. Часом виникає відчуття, ніби перед нами не документалістика, а художня зйомка, і ця межа в фільмах Кведаравічюса настільки крихка, що часом глядачеві важко її розпізнати.

Фільм розповідає історії різних людей.

Головний герой — чоботар, який у вільний від роботи час виходить в море. У своїй майстерні він веде дискусію з Утою Кільтер, одеською мисткинею та подругою режисера, про атеїзм і віру в Бога. А ось компанія веселих людей, які танцюють і гуляють на весіллі; музикантка, яка грає на скрипці, коли за вікном чути «гради»; репортерка, яка серед хаосу та атмосфери невизначеності знаходить своє кохання. І поруч з ними — постійні згадки про війну. Українські військові, які часто з’являються в фільмі, або оголошення по радіо новин про трагічні події та нових загиблих, що лунають і ніби мимоволі вдираються в розмірене життя мешканців Маріуполя. Але люди продовжують жити своїм життям і попри все цінувати кожну його мить.

Парфенон —  історія про кохання, біль та тілесність

В фільмі Парфенон візуальна антропологія Мантаса Кведаравічюса набуває ще більшої образності. Зі значно ширшим розмахом режисер охоплює локації зйомок, які відбувалися в Україні, Туреччині, Литві, Греції та Уганді. В стрічці, яку за жанром можна визначити як психологічну драму, відсутній класичний лінійний наратив, і немає звичного для художнього фільму зв’язного сюжету. Кведаравічюс з тих режисерів, які використовують метод імпровізації — дають змогу оточенню та акторам створювати фільм разом, і контролювати креативний процес, кінцевий результат якого залишається загадкою до самого кінця навіть для режисера.

Головні герої фільму — представники різних національностей та культур: курди, українці, греки, суданці. Їх об'єднує те, що всі вони представники маргінальних верств суспільства, з тих відштовхуючих і страхітливих осередків, які ми часто воліємо не помічати, проте багатьох вони, напевне, сильно манять. Разом з ними глядач мандрує крізь борделі, таємні кафе, сквоти, закинуті заводи та мечеті. З богемних Афін фільм переносить глядача в хаотичний Стамбул, а потім в Африку чи Одесу. Ця тріада міст — Стамбул, Афіни та Одеса, обрана не випадково. Всі вони портові міста, які колись були частиною великих імперій, і сьогодні являють собою яскраві приклади космополітичних міст, де різноманіття культур стало невід'ємною частиною їхнього сьогодення.

Фільм відправляє нас у вишукану візуальну подорож крізь час і простір. Його герої зі своїми переживаннями ніби ще раз доводять нам, що не існує в житті людини сильніших почуттів за Ерос і Танатос. Ніщо не здатне так сильно розбурхати нашу свідомість, як пристрасне кохання чи смертельна втрата. Про це добре знали літописці Давньої Греції і створили свої вічні трагедії…

Мантас Кведаравічюс переосмислює їхню сутність з допомогою власної кіномови, де в центрі етнографічного дослідження — людська тілесність, з її чуттєвим характером, болем і пам’яттю.

В Парфеноні є сильний епізод про лікарню, де хворі лікуються з допомогою віри і намагаються «вселити» цю віру в одну з головних героїнь, іконописицю Софію, яка давно її втратила. Раптом по радіо звучить оголошення: «Учора в поселенні Сартана під обстріл потрапила похоронна процесія… В Маріуполі оголошено день жалоби». Цю саму фразу ми чуємо в фільмі Маріуполіс, яка там лунала з радіоприймача в майстерні чоботаря. Таким чином, режисер наче проводить невидимий ланцюжок, який ідеологічно з'єднує обидва фільми.

Коли я переглянула фільм Парфенон, а слідом за ним і Маріуполіс, мене не покидала думка про те, що стиль Мантаса Кведаравічюса з його нелюбов’ю до готового сценарію та бажанням імпровізувати як з професійними так і не професійними акторами, міг би бути своєрідною ілюстрацією сучасного авторського cinéma vérité. Цей термін, який дослівно означає «правдиве кіно», винайшли режисер-антрополог Жан Руш і соціолог Едгар Морен, коли разом зняли документальний фільм-експеримент Хроніки одного літа про покоління французів на початку 1960-х.

Ще одна характерна риса: Руш вважав, що зміни в суспільстві зазвичай відбуваються завдяки маргіналізованим людям, які знаходяться «за межами» суспільства. За його словами, вони є втіленням «народного авангарду, якому потрібно знайти спосіб виживати, не потрапивши в пастку системи». Про це нам також нагадують персонажі стрічки Парфенон.

Мантас Кведаравічюс використовує кінематограф як сильний візуальний інструмент, здатний показати різноманіття культур і надати фільму безліч смислових нашарувань, де глядачу відводиться не лише роль спостерігача. Разом з його героями ми занурюємося в інші світи, і в результаті отримуємо надзвичайний матеріал для рефлексій — про наше сьогоденне життя і вічні пошуки його сенсу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X