Його не може не бути: 5 книжок про щастя. Блог письменника

20 березня 2017, 11:33
Виловлювати «щасливі» книжки в океані видавничого ринку – все одно що слухати гучний сет модного діджея, в якому вряди-годи лунають ледь чутні слова

Пригадуєте, «щастя є – його не може не бути». Буває так, що навіть нудна класика «грішить» в цьому сенсі несподіваними знахідками. Сучасна література рідко буває оптимістичною, але свої перлини трапляються й у ній.

Відео дня

Оноре де Бальзак. Пустотливі оповіді. - Х.: Фабула, 2017

У цьому жанрі французький класик справді почувався щасливим. Саме «Пустотливі оповіді» вважав він справжнім втіленням свого раблезіанського духу, веселої вдачі, незламної віри в добро і щастя. Недарма, оцінюючи своє творіння з описом любовних утіх і непідробного гумору, він не раз повторював: «Якщо щось і залишиться після мене, то це «Пустотливі оповіді».

Зрештою, крім прагнення відобразити соціальну історію Франції, Бальзак зажди мріяв поставити діагноз суспільству і запропонувати ліки для лікування хвороб, тому крім романів спочатку писав ще й комедії. Втім, більшу їх частину глядач так і не побачив, а ті, які були поставлені, – не мали особливого успіху. Напевно, важко смішити публіку, залишаючись переконаним песимістом, яким за життя вважав себе Бальзак. Разом з тим, він завжди любив гумор і розваги, залюбки виїжджав за кордон, де мав любовні пригоди. Так, серед його захоплень вирізняється тривалий зв'язок з польською графинею і дружиною українського поміщика Евеліною Ганською.

Кендзі Міядзава. Ресторан, де виконують побажання. - Л.: Кальварія, 2016

Казки з цієї збірки японського майстра розкривають казковий світ, створений «святим Кендзі», як називали його ще за життя – світ, сповнений глибокої мудрості й тихого щастя. У ньому живуть болотяні і лиси, за якими ті полюють, а вполювавши, дивуються із щасливої посмішки навіть мертвої жертви. Лісовий кіт сперечається з жолудями, дикий виноград закохується у веселку, пихаті жаби удають з себе мудрих вчителів, а ресторан, де виконують побажання, виявляється лісовою марою. Утім, задоволення від читання цих казок аж ніяк не примарне – мабуть їх автор таки справді був бодхисатвою, святою людиною: гроші роздавав бідним, за долю власних творів не дбав, пишучи свої притчі лише для учнів. Недивно, що за життя Міязака видав лише дві збірочки, які залишилися непоміченими, натомість після його смерті, у 1933 році, виявилось, що доробок майстра складає вісімнадцять томів, які увійшли до золотого фонду світового письменства.

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

Ця збірка – про щастя на чужині, яке живиться спогадами про батьківщину. Вона дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна – це взагалі вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який останні 15 років живе у Нью-Йорку. Раніше у нього були «фірмові» лисиці, сови і риби, а тепер – капелюх, дактилі, сливи. І ще Бруклін, 42 вулиця. Далекувато від нашого сьогодення, і саме через це авторові здається, що тут у нас своєрідний жанровий занепад. «Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи», - повідомив він під час вручення премії по Skype.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Можливо, саме через зворушливу турботу про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива. Її називають екзистенційною - це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Ну щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні «Нью-Йорк, Нью-Йорк».

У книжці молодої харківської письменниці передбачене фактично все - від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій

У цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде. Удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що лишилося? «Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал «Нью-Йоркер», стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати».

Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016

У цій повісті нас закидають у недалеке майбутнє. Тут є, звичайно, й історія кохання, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики - від Києва до Харкова, і далі - скрізь. «Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику - «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну». Але, головне, що у книжці молодої харківської письменниці, написаній задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів, передбачене фактично все - від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій. І велике щастя, що про деякі речі, які чекають нас у майбутньому, ми ще можемо дізнатися і спробувати дати з ними раду.

Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія і без того неповноцінних «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко цілком правдиві, закономірні й невтішні.

Волею долі вуличний музикант, який живе в суспільстві майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, але й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував світові таке «веселе» життя. Цікаво, що ж може статися, якщо в цьому самому житті невдалий переклад кількох сторінок Достоєвського, помилково «переміщених» до мусульманського світу, раптом з’явиться на столі східного владики? І невже це може бути сприйнято, як ультиматум західного світу? І його наслідки призведуть до неминучого хаосу, війни, таємничого зникнення людей і того положення застиглої 3D-нірвани, в якому опиняються головні герої цієї захоплюючої книжки? Кожному, напевно, варто окремо уточнити для себе такі речі, прочитавши «Жуйку».

Діма Зіцер. Свобода від виховання. – Х.: Віват, 2016

Давно відомо, що стосунки між батьками мають приносити щастя і радість, але не завжди приносять. Чому ж так, і що треба зробити, щоб було навпаки? Виявляється, справа в одному парадоксі, над яким, власне, й розмірковує автор книжки.

Оскільки більшість книжок про дитячо-батьківські взаємини описують зобов’язання дорослих – як діяти в тих чи інших ситуаціях, як реагувати на ту чи іншу ситуацію дитини, - то й увагу наразі приділено не дітям, а дорослим. Може, з ними щось не так? Воно й не дивно, якщо їх життя - суцільні батьківські обов’язки, за якими неминуча й тотальна дитяча повинність. «А як же я, Малюк? – перефразовуючи мультиплікаційну класику, хочеться спитатися слідом за Карлсоном. – Адже я кращий за обов’язки!» І справді – чому? Адже любов неодмінно передбачає свободу, тобто право на вияв самих себе. І чи не втрачаємо ми у своєму прагненні зробити все, «як має бути», суть щасливих стосунків, тобто того, «як хочеться?»

Більшість опонентів автора відробляється так само сумною, бо радянською цитатою з фільму, мовляв, «живуть не для радості, а для совісті». Так само вони плодять комплекси в дітях, які спершу клянуться не виховувати своїх нащадків так, як їх виховували батьки, але за браком кращих моделей – страх, залякування, «не їж морозива, бо горло заболить», «загубиш рукавичку – додому не вертайся» - так само потім поводяться з власним малюком. Дуже мало є на світі батьків, які просто скажуть своїй дитині, яка принесла зі школи двійку, розідрала штани, лазячи по деревах і загубила ключі від хати: «То нічого, аби здоровенький був». Саме таким батькам, точніше їх вихованню, присвячена ця книжка - про те, як жити разом не на одну зарплату, а на одну спільну свободу. Насамперед, від «дідівського», а, насправді, «радянського» виховання.

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X