Як підкорити найвищу точку Європи? Блог Олександра Педана

6 листопада 2018, 08:13

Сходження на Монблан – це пригода, яка перевіряє людей на стійкість, витримку та вміння довіряти іншим

Ми, чоловіки, постійно намагаємося самоствердитися. Я не виключення. Тому, після усіх своїх екстремальних захоплень, придумав новий челендж – сходження на Монблан.

Відео дня

Підкорити найвищу точку Європи я планував ще з 2014 року, та усі зорі зійшлись у серпні 2018-го. Ретельну підготовку до експедиції ми, семеро відчайдухів, розпочали за півроку. Увесь шлях від початку до кінця – у моїх шести кроках до Монблану.

Фізична форма. Хороший стан здоров’я – це перший та обов’язковий пункт у підготовці до підкорення «білої гори» чи будь-якої іншої. Найкраще зайнятись кардіо навантаженнями організму. Я, наприклад, дуже багато бігав, просто донезмоги. Це найпростіше і найкорисніше, що може бути. За кілька тижнів до виїзду бігав, фактично, щодня і переконаний, що це допомогло мені під час сходження.

Не раджу планувати підкорення вершин людям, які активно і постійно палять, а також тим, у якого проблеми з зайвою вагою тощо. Не варто ризикувати своїм життям.

Організація. На сходження я виділив у своєму графіку 10 днів, адже потрібно було акліматизуватися на місці, підготуватися, пройти тренування тощо. Піднімалися на Монблан ми наприкінці серпня. Це вже було завершення сезону, далі було б дуже холодно. Тому літо – найкращий час.

Загалом, як вже вказав, підготовку до експедиції розпочав орієнтовно за півроку. Це фізичні тренування, замовлення бригади гідів, авіаквитків до Женеви та назад, трансферів до містечка Шамоні (під самим Монбланом), бронь номерів у готелях містечка та місць у притулках, збір спорядження.

Що таке притулок? Такий невеликий готель-бляшанка біля підніжжя гори, що вміщає в себе півсотні гостей. Там немає кімнат, лише ліжко-місця і фантастичні види з вікна. Так ми ночували у найвідомішому притулку Гюте. Ніч у ньому коштує, якщо не помиляюсь, €65. Недешевий такий готельчик, еге ж. Але враховуючи, що він побудований за 7,5 мільйонів євро за допомогою гелікоптерів на висоті 3800 метрів, все стає зрозуміло. Гюте вважається одним із найкрасивіших готелів світу. І я погодився з цим, коли завис біля вікна цього лакшері-хостелу.

До речі, навіть за півроку до дати сходження, місця в Гюте ми змогли забронювати лише для ночівлі на зворотному шляху! Sold out, як то кажуть. Як цей фактор вплинув на вміст мого дорожнього рюкзака – читайте далі.

Спорядження. Його я також почав збирати та готувати завчасно, і зрозумів основне правило – мінімізація ваги. Усе, що ви берете, має бути максимально легким. Насамперед спеціальний для скелелазіння термоодяг. Багато хто бере гірськолижний чи сноубордичний, і це велика помилка. Одяг для альпінізму набагато легший, при постійному русі вперед і вгору ви не відчуваєте його ваги.

Має бути правильний рюкзак, а саме штурмовий, який також буде легким. Сюди ж запишіть спеціальний килимок. У мене був надувний, який важить всього 300 грамів. На ньому дуже зручно спати в наметі, прямо на камінні.

Ще необхідні кішки (металеві шиповані «насадки» на взуття), мотузки, системи кріплення і навіть шолом. Повірте, без нього нікуди, адже каміння падає на голову. Усе це вам підкажуть гіди, які вестимуть на гору. Загалом, кожен із нас ніс на собі до наметового містечка по 15-17 кілограмів спорядження та продуктів.

Незручності та небезпека. Вони супроводжували весь мій шлях на Монблан, і це нормально, адже найвищу точку Європи підкорити – не на пляжі полежати.

Насамперед, це акліматизація. Спершу потрібно було вбутися в селищі Шамоні, та це приємна частина. А через два дні ми піднялися вгору і заночували на висоті 3000 метрів у наметах на камінні. Під час акліматизації гіди провели з нами тренувальні навчання: як користуватися кішками та льодорубом; як поводити себе на снігу, на льодовику; як правильно падати; що робити, якщо йде зрив, і ти летиш вниз, як зафіксувати себе.

На цій висоті у деяких хлопців почалася гірська хвороба: головний біль, блювота, знесилення. Зі мною все було гаразд, відтак, коли ми спустились вниз (після акліматизації), я на радощах повечеряв стейком із кров’ю. Далі «події» розвивалися вже не так приємно – усю ніч провів в обіймах із «білим другом». А весь наступний день ще відходив, їв лише білий рис і сухарики. У такому стані почав сходження. Ми знову піднялися на висоту 3200 метрів, де пообідді розбили наметовий табір. Тут, у дощ і град, спробували поспати від четвертої години до опівночі, потім вирушили далі. На той момент нас залишилось п’ятеро, двоє відмовилися підніматися через стан здоров’я. Відчули, що не зможуть.

Почався град, і ми рушили з ліхтарями на голові та в кішках – «дерлися» по зледенілому камінню. Далі у темряві пробігали Гранд-Кулуар – невеликий відрізок скелі, де постійно падає каміння. Потрібно було почути, чи нічого не летить згори та чимдуж бігти. Опісля ми зробили маленький привал, попили чай із термосів та продовжили долати останні 1600 метрів, причому весь час вертикально. Загалом весь шлях від підніжжя до вершини ми пройшли за десять годин.

Довіра. Недарма кажуть, що друзі пізнаються у горах. Це правда! Треба довіряти своїм колегам, партнерам і гіду, з якими ідеш.

Ми робили сходження з українською бригадою гідів з Одеси. Відверто, якщо рахувати, то їхні послуги втричі дешевші, ніж у гідів Франції. Та якістю послуг вони не поступаються. Один із провідників, який йшов із нами, за літо дев’ять разів піднімався на Монблан. Ми абсолютно довіряли їм, хлопці дійсно профі. На нас сімох було три гіди, адже під час підйому лише один провідник може іти у зв’язці з двома-трьома людьми. І якщо ти падаєш у такій зв’язці, то летять усі. Ти відповідаєш не лише за себе. Тому довіра і взаємна підтримка – неймовірно важливі у підкоренні вершини.

Налаштування. Окрім самого підкорення Монблану, у мене була ще одна мотивація. Я хотів зробити ZAZ-челендж: заспівати на вершині Монблану, як вчинила французька співачка ZAZ після свого сходження. І це, до речі, дуже класно відволікає тоді, коли берешся себе жаліти. Бо ж сходження подібне до марафону. Спершу тобі просто важко, потім починаєш себе жаліти, а на останній стадії – взагалі ненавидіти і думати: «Навіщо воно мені треба?». На шляху ти борешся не лише із зовнішніми факторами, а, в першу чергу, із собою.

Загалом я налаштував себе максимально позитивно і старався вселити це в інших. Коли ми піднімалися вгору, я «включив себе», назвав це «Радіо Педан» і максимально підбадьорював наших хлопців. А коли спускались вниз – підтримував тих, хто піднімався. Ми казали їм, що залишилося небагато, хоча розуміли, що їм топати ще добру годину.

Чи планую я ще одне сходження? Безумовно! Підемо з друзями в Гімалаї, і наступна вершина буде, думаю, висотою 6000 метрів, а може й вище. Але це вже тема для наступного блогу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X