Як я сходив на сеанс українського артхаусу: рецензія на фільм Рівень чорного

4 вересня 2017, 18:37
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
У новинних стрічках фільм «Рівень чорного» звернув на себе увагу як претендент від України на премію Оскар в номінації «Кращий фільм іноземною мовою»

Прокатом займається компанія «Артхаус Трафік», а прем'єра проходила в Культурному центрі «Кінотеатр «Київ», який крім комерційних стрічок пропонує глядачеві фестивальне кіно, не призначене для широкої публіки.

Відео дня

Сукупність цих факторів наштовхувала на думки про те, що сеанс буде непростим, і мені, як глядачеві, вигодуваному попкорном, потрібно буде добряче напружитися, щоб виловити всі ходи і задумки Валентина Васяновича, який виступив режисером, продюсером і сценаристом.

Вступні хвилини перегляду можна охарактеризувати як «здивування». Спостерігаючи все, що відбувається на екрані, спантеличено переглядалися з сусідами, уточнюючи, чи дивляться вони те ж кіно. Усвідомивши, що полотно на всіх одне, переходиш на наступний рівень, «відторгнення». Втискаючись в крісло і намагаючись не виказувати свого ставлення до стрічки (дивишся все-таки безкоштовно!), тільки і мрієш, як би оточуючі не розкусили, що в їх середовище проник шанувальник масової культури, що п'є чай, не відставляючи мізинчик, і ніколи в житті не пробував дефлопе з крутонами.

Якщо ви, як і я, стежите за розвитком українського кіно, то «Рівень чорного» – цеmust see

Але як тільки до виходу починають тягнутися перші каравани незадоволених глядачів, полегшено видихаєш (не тільки я тут не в темі!), ставиш собі «плюсик» за витримку і заради інтересу переходиш в режим «кіноман, що естетствує», намагаючись на своєму внутрішньому приймачі намацати хвилю сприйняття того неодмінно глибокого підтексту, що приховує під собою нечітка картинка з символів, що погано читаються. Тільки такий режим перегляду дозволяє хоч якось сприймати авторське кіно, вишукувати в ньому дійсно цікаві ходи і ламати голову над задумкою автора. Якщо ж статус «кіноман, що естетствує» поки що вами не відкритий, то ризикуєте залишити зал достроково.

Зусиллями Валентина Васяновича фільм «Рівень чорного» занурює глядача у внутрішній світ 50-річного фотографа, який за півтори години хронометражу втрачає всіх своїх близьких. Кожна нова втрата розриває невидиму нитку, яка зв'язує героя з навколишньою дійсністю, і все глибше заштовхує його в затхле болото депресії. Персонаж все частіше поринає в себе, немов у старий гараж, де на полицях душі і в ямі свідомості зберігаються спогади про минулі дні. Більша частина життя, де він молодий і щасливий, вже безповоротно пішла, залишивши лише пожовклий відбиток на слайдах. У сучасності панує меланхолійна самотність. And the name of tomorrow?

«Рівень чорного» – це фільм настрою. Щоб зловити його хвилю, необхідно самому пройти крізь безпросвітний туман гріховної зневіри. Але в той же час, в стрічці геть відсутня спроба терапії. Режисер буквально насолоджується тягучою депресією головного героя в стилі «чим гірше, тим краще». Пестить і плекає. Товстими шарами він розмазує її по всьому хронометражу, місцями надмірно затягуючи окремі сцени. По-справжньому гідно і зворушливо виглядає прощання з дорогими людьми (інвалідна коляска, закопана коробка і спалені паперові квіти), але такі рідкісні вкраплення можуть втратити свій посил на тлі німих чорних декорацій, які формують навколишній світ протагоніста.

Впиваючись атмосферною депресією, режисер чи то не захотів, чи то не зумів показати розвиток свого єдиного героя. Весь фільм фотограф, слідуючи метафорі, намагається виборсатися зі зневіри через захоплення скелелазанням. І часом можна відзначити його прогрес.

Але в цілому картина не дає відповіді на запитання «Навіщо?».

Навіщо фотограф продовжує жити, якщо навколо нього непробивна порожнеча?

Де дно, намацавши і відштовхнувшись від якого, самотній чоловік п'ятдесяти років починає виборсуватися?

Яка ідея підтримує в ньому інтерес до існування?

Це і є та сама терапія, якій цінні фільми про людей, що подолали складні періоди свого життя. Без подібного посилу «Рівень чорного» – всього лише півторагодинне німе депресивне селфі.

Робота Валентина Васяновича – це фестивальний фільм, який не "зайде» як розважальний сеанс. Але якщо ви, як і я, стежите за розвитком українського кіно, то «Рівень чорного» – це must see. Заради розуміння того, що Україну кінематографічну в світі знають не тільки за «Кварталом».

Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X