Я теж так вмію. Як відрізнити сучасне мистецтво від сміття?

29 листопада 2018, 20:37
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Вільний переказ книги художника Грейсона Перрі “Не бійтесь галерей”

Помістіть твір мистецтва на купу сміття. Якщо випадковий перехожий зупиниться й запитає: «А чого це твір мистецтва викинули на смітник?!» — можна вважати, що тест на належність до мистецтва цей витвір склав.

Відео дня

Звісно, це складніше зробити, коли купа сміття — і є твір мистецтва. 2001 року інсталяцію одного з найдорожчих художників сучасності Дем’єна Герста прибиральник викинув у сміттєвий бак. Час від часу ви можете побачити такі «сміттєві» роботи у видатних галереях. Як же сталося, що купу сміття може бути визнано твором мистецтва?

Проблема криється в тому, що тепер усе може вважатися мистецтвом. Маніфестом цієї нової парадигми на початку XX століття став пісуар Марселя Дюшана. Він купив його в магазині сантехніки й інсталював на художній виставці в Нью-Йорку 1917 року, заявивши: оскільки пісуар перебуває в оточенні творів мистецтва, то й сам став таким.

Подальша історія ще більш заплутана. Оригінальний пісуар розбили й викинули без жодного жалю. Але випадково зберіглася його фотографія з виставки. Далі — більше й цікавіше. Тріумфальної миті, коли маніфест Дюшана сприйняли й підтримали, з’ясувалося, що серію пісуарів, яка колись була масовою, припинили випускати. Проте керамісти все-таки відтворили славетний пісуар за світлиною для експозиції. Цікаво, що навіть після цих пертурбацій об’єкт не припинили вважати твором мистецтва. Пізніше, на хвилі слави, Дюшан створив ще кілька десятків «авторських реплік» для «вдячних колекціонерів». А його доробок, власне, як і в оригінальному варіанті, полягав у втіленні «ідеї» та нанесенні особистого підпису на виріб.

Художником може називатися будь-хто, але це ще не робить його твори мистецтвом

Подумки розвиваючи тему пісуара в мистецтві, уявіть, що з виставки він повернувся в громадську вбиральню, а розмальовані художниками пісуари встановили у вокзальних туалетах. Або що в музейний пісуар хтось помочився (до речі, одного разу це справді сталося з твором Дюшана). І от дивина: усе це потрапить до категорії мистецтва і навіть належатиме до різних його жанрів.

Якщо ви це дочитали, для вас є гарна новина. Коли прийшовши на мистецьку виставку, ви почуваєтесь ошуканими – розслабтеся. Це нормально, адже тепер будь-що може вважатися мистецтвом, і вам нічого соромитися. Утім, це не скасовує того, що ми можемо відрізняти мистецтво від немистецтва, а також хороше мистецтво — він поганого.

Про все це чудово написав Ґрейсон Перрі у своїй книжці «Не бійтеся галерей». По суті, мій текст — вільний переклад (чи, може, рецензія) результатів його дослідження щодо того, як розуміти мистецтво й не боятися його. Мені лишається, як це роблять у сучасному мистецтві, інакше подати те, що вже придумали до нас.

До Дюшана межі мистецтва були досить чіткими. Наразі належність до нього та його якість визначає нечітке коло осіб за принципом консенсусу й розмитими критеріями, жоден з яких не є потрібним чи достатнім. Утім, коли оцінювачі та критерії, за якими оцінюють, (явно або приховано) починають діяти разом, туман поступово розходиться.

Так, тест із купою сміття — сильний критерій, але недостатній.

Що ж іще може змусити вас визнати твір мистецтвом?

По-перше, мистецтво повинен створювати митець. Автор мусить усвідомлювати, що він — митець і займається мистецтвом. Звичайно, будь-хто може назватися митцем, але це ще не робить його твори мистецтвом. Це важливий критерій. Люди йдуть у мистецтво зазвичай не для того, щоб заробити гроші, а тому, що не можуть інакше. Я знайомий з багатьма митцями, які облишили рутинне заробляння грошей і перейшли на бік високого й прекрасного. Респект їм. Це справді непросте рішення, яке надихає.

По-друге, важливий творчий контекст. Якщо об’єкт уже виставлено в галереї, це різко підвищує імовірність того, що він є мистецтвом. Якщо ви побачили щось у музеї, будьте певні, що, найімовірніше, це можна назвати мистецтвом. До появи в просторі музею чи галереї митець і твір проходять серйозний відбір з боку фахових спеціалістів. Повірте, це відсіює більшість непотребу. Тож у музей потрапити дуже непросто. На жаль, цей фільтр може відсіювати й насправді гідні роботи. І якщо витвір не зміг подолати відбір з боку критиків і кураторів, то це ще не означає, що він поганий. Ми говоримо про ймовірність того, що вас не обманюють, пам’ятаєте?

Марсель Дюшан "Фонтан", 1917

По-третє, хороше мистецтво може бути модним, а може й ні. Не дайте замилити вам очі. Проблема в тому, що все модне рано чи пізно стає немодним. Сильне мистецтво — серйозне на глибинному рівні. Воно дає митцеві шанс залишитися в історії, хоча й не гарантує статків за життя, як у популярнішого колеги. Ставтеся з підозрою до дуже розкручених і популярних артбрязкалець. Коли мовитиметься про формування музейної колекції, на поп-ідолів можуть не звернути уваги. Утім, вибір між вічністю та «тут і зараз» складний для всіх.

По-четверте, краса чи простота твору не є вадами. Чи стануть вироком для твору мистецтва його демократичність або зрозумілість? Високочолі критики щиро відвертатимуть носи від творів, які сприйматиме «плебс». А от і ні. Краса й зрозумілість твору ще не роблять його немистецтвом!

Звісно, зрозумілі твори трохи нівелюють потребу в арт-критиках і кураторах, але й для них знайдеться величезна кількість творів, які потребують пояснень та інтерпретування. Я особливо ціную твори, для сприйняття яких мені не потрібне чиєсь тлумачення. Не люблю, коли куратори зі своїми підказками втручаються в мій внутрішній діалог. Проте не дуже переймайтеся кураторськими текстами. Іноді вони й самі вранці не можуть уторопати, що такого написали ввечері й що тепер великими літерами надруковано біля входу на виставку. Отже, твори можуть «бути» чи «не бути» красивими або зрозумілими.

По-п’яте — тиражність. Тираж справжнього твору мистецтва завжди обмежений. Скажу більше: що більший тираж твору, то більше він знецінюється. Невідомо, чому саме так. Це не логічно, але працює. Справедливо й протилежне: що менший тираж, то більша цінність твору. Не всі українські художники втримуються від спокуси розтиражувати свою творчість. Маніфести про доступність і масовість мистецтва зазвичай залишаються просто грою.

Смішний, але дієвий критерій справжності мистецтва — публіка, яка приходить подивитися на нього. Мистецтвом цікавляться привілейовані особи з доброю освітою або товстими гаманцями. Тому якщо такі люди задивляються на якийсь витвір, то є багато шансів, що це — мистецтво. Якщо побачите юрбу гіпстерів і бізнесменів у дорогих костюмах, які стурбовано або з подивом дивляться на щось, — прилучайтеся. Найімовірніше, вони юрмляться навколо мистецтва.

Без публіки мистецтво — не мистецтво. Отже, це один з найважливіших критеріїв. Мистецтво стає мистецтвом, оживає, коли ми з ним взаємодіємо.

«Мої роботи — наче світло в холодильнику, — каже британський митець Ліам Ґіллік. — Воно спалахує тільки тоді, коли є люди, які відчиняють дверцята. Без людей це не мистецтво, а щось інше, меблі».

Мені лишається повторити за Ґрейсоном Перрі: не бійтеся галерей. Там ви зустрінете чудових людей, разом з якими запалите світло мистецтва.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X