Індія: країна, що дратує та закохує в себе. Тревел-блог

23 лютого 2017, 18:37
Щоб відчути зблизька індійський спосіб життя, треба проїхатися у місцевому поїзді, причому у вагоні-сліпері

Індія – країна, яка руйнує будь-які ваші уявлення про стабільність і порядок. Мене може безкінечно дратували рух на вулицях, їжа, наполегливість людей у "розводі на гроші". Але Індія подобається. Емоційно, нелогічно подобається.

Відео дня

__59
__59 Фото:

«Пане, чи можу я сфотографуватися з вашим милим сином?» Макс у Делі досяг піку своєї популярності. За моїми скромними підрахунками людей 17 різного віку і статі хотіли заселфитися з веселим чотирирічним блондинчиком. Оскільки подібних пропозицій від просто перехожих ніколи раніше не було, для всіх це реально стало дивиною.

У Делі наша подорож досягла свого екватора. Далі ми виїхали з Делі в Агру. Напередодні я цілий день провалялась із отруєнням і через це ми в столиці Індії побачили менше, ніж планували. Але, менше з тим, ця майже добова перерва дала можливість кожному зайнятися своїми справами і приділити увагу виключно собі.

Марічка почала читати п'ятий том Гаррі Поттера і робила замальовки. Макс цілісінький день провів із Peppe, human body and solar system. Чоловік проробляв свій стартап.
Пам'ятаю як свого часу мені важко далося рішення про те, щоб почати подорожувати з дітьми. Хоч я й самостійна-незалежна-самодостатня жінка, але громадський осуд на мене таки тиснув. «Фу-фу-фу! Куди це вона з ними поїхала». «Обоже! Геть за дітьми не дивиться». «Ой! Вода-повітря-чужі-люди дитині нашкодять. Зуроооочать!» Це саме ті слова, які мене зупиняли у 27-28 років, і у неправдивості яких я переконалася у 32.

Індія – це країна-виклик для моїх дітей. Тут все не так і не те, до чого вони звикли

Звичайно, до викликів та проблем зі здоров'ям у поїздці варто бути готовим. Найчастіше у цій мандрівці з нами трапляються отруєння. Ентеросгель, Регідрон, Іммодіум, – ті засоби, які нам допомагають відновити здоров'я. Щодень ми використовуємо вологі серветки, спиртомісткі спреї для рук, вітамін С.

Індія – це країна-виклик для моїх дітей. Тут все не так і не те, до чого вони звикли. Повітря, їжа, вода, спосіб життя абсолютно відмінні від того, що вони бачили раніше. Але я бачу, як їм реально подобається відкривати світ і себе в ньому. На мою думку, це найцінніше, що можуть дати батьки дітям.

Але найцікавіші пригоди трапляються, коли туристи поринають у щоденне життя місцевих мешканців. Ось ми, наприклад, були не уважні, зайшли не у свій вагон в індійському потязі. А там місця з нашими номерами вільні. Ну як вільні, пасажири на них без білетів. Тож, переконати їх звільнити місця полюбовно було не так вже й важко. Ми ж форумів начитались, знаємо, що індуси часто подорожують без квитків, бо ті розмітають. От і туляться по троє-п'ятеро на одну поличку. А ми ж розумні, квитки ще за місяць наперед купили. Тож має бути не подорож, а лафа.

Сидимо, віддихуємося потроху. Знаємо, що в квиток включена постіль, а от де її попросити, не знаємо. На три найближчі вагони постіль цікавить, здається, лише нас. Сусіди в кращому випадку просто лежать на полицях. Вкриваються всім, що мають, переважно светрами з себе ж. Більшість же просто сидить. По п'ятеро-восьмеро (!) на полиці. Я думала, таке неможливо, але після тук-тука, де якимось дивом розмістилися семеро дорослих та п'ятеро дітей, вірю в усе.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Ті, кому місця не вистачило, стоять в коридорі. І в тамбурі. І в туалетах. Так само, як у наших маршрутках в годину пік. Найбільш відчайдушні просто лежать на підлозі. В тамбурах, на стиках вагонів. Воно й зрозуміло, їхати треба усім. Тим більше, коли потяги так запізнюються. Наш, приміром, вирушив на годину пізніше.

Зветься це чудо вагон-сліпер, тобто з можливістю покуняти. Насправді, плацкарт-плацкарт. Але у вагоні геть не смердить. Ще б пак, вентиляція тут на рівні. Скління у вагоні нема, тільки грати на вікнах. А ще є вентилятори. Їх завбачливо не ввімкнули, бо тоді пасажирів видуло б просто на дах. Дякую комусь за турботу.

Люди часу в дорозі не гають. Моляться, їдять, читають, ріжуться в карти. Як правило, одразу в форматі "на скільки вистачить тої колоди". Тож, у місцевого дурня грають як мінімум вдесятьох. Просто натягують чиюсь хустину по периметру плацкартного кубрика і грають на цьому імпровізованому столі. А поруч їдять тхалі, запивають те все масалою і прихрумують чипсами та горіхами. Харч продають тут таки, спритні хлопчики з відрами на голові. Вони невтомно ходять поміж вагонами і голосно пропонують чогось купити. Із заплющеними очима враження, ніби слухаєш муедзинів. Чи зіпсоване радіо. Атмосферності додають діджеї, що крутять на власних мобілах свіжі хіти Болівуду чи невибагливий індійський репчик. Іноді те розбавляють добіркою рок-балад з дев'яностих.

Люди у тамбурах дуже привітні. За першою ж вимогою звільняють тобі туалет. Потім займають знову, аби далі стояти в комфорті. Ті, хто лежить на підлозі, спокійно терплять випадковий каблук чи валізу по ребрах. Їх стійкості можуть позаздрити будь-які йоги.
І так на всі вісім вагонів. Знаю це точно, бо як виявилось, наші місця у вагоні геть іншого класу. З кондиціонером, м'якими полицями, постіллю та туалетним папером у нужнику. Останнє, до речі, не часто зустрінеш і в ресторанних вбиральнях.

Та якось там не драйвово, як з'ясувалося після того, як за пропозицією контролера ми туди перейшли. Пасажири або підбивають таблиці на компах (певно то знамениті індійські айтішники), або серфять щось в телефонах (більшість сусідів). Чи просто пустують зп'яну (переважно туристи з Китаю).

Романтика – вона в сліперах. Проходьте, сідайте, де вільно!

P. S. Ми реально починаємо переживати за Макса: 80% перехожих, яких ми зустрічаємо, хочуть із ним селфі або торкнутися. Він уже нажаханий цією любов'ю світу. На останок додалося запитання: “Це справді ваш син?”.

Більше про подорож авторки читайте тут

Показати ще новини
Радіо NV
X