Книга живих. Чому я сфотографувався для еротичного календаря

24 листопада 2020, 19:53

Важливо нарешті асоціювати українську літературу не тільки з класовою боротьбою, але й зі здоровим тілом

Після анонсів еротичного календаря з молодим поколінням українських письменників (принаймні тих, хто вважає себе молодими на чолі з Жаданом), мене стали запитувати, чому я погодився і взяв участь у цьому проекті. Ну бо як же так можна: письменник не стане краще писати, якщо його оголений торс, напнутий м’яз чи свіжу татуху побачать трохи більше людей, ніж на одеському пляжі. Це попахує дешевим самопіаром (бо дорогий самопіар, як відомо, не пахне), і ці письменники, вочевидь, так погано пишуть, що їм потрібно привертати суспільну увагу до себе тілом, а не текстами (можна подумати, що суспільна увага колись зверталася до книжки будь-якого молодого письменника більше, ніж до лисого з 95 кварталу). Словом, сумнівна та безсенсовна затія. Зрада містечкового масштабу. Суцільне розчарування.

Відео дня

І я розумію, де коріння цієї позиції. Навіть у найбільш прогресивних головах на споді мирно лежить думка, що весь канон «справжніх» текстів священної української літератури написали бронзові бюсти з порожніми очницями або чорно-білі портрети в читанках. Це саме ті автори текстів, які є офіційно затвердженими, визнаними і якщо бозна-коли й мали людське тіло, то воно було зіткане зі страждань, мрій про долю знедоленого кріпацтва, суцільної боротьби (але не вільної, а такої розумової, що не дай Боже, не розвиває жодного м’язу).

Не жартую, сам не раз і не двічі стикався з наслідками такого підходу на зустрічах з читачами різного віку: «А ви що — правда письменник? Живий?» І цей свинцевий похмурий залізобетонний канон і далі, у цю хвилину, продовжують утовкмачувати в голови учнів у сотнях українських шкіл від Сяну до Дону.

Ми запхали оголений автопортрет Шевченка у найглибші запасники, а в будинках культури розвішали його фото у смушковій шапці

Із відсуванням української літератури на ЗНО до необов’язкових предметів такий погляд на речі ще більше зацементується. Школяр через силу читає скорочені перекази Кайдашевої сім'ї та домучує Катерину, сяк-так отримує свої вісім балів і з відчуттям глибокого полегшення більше ніколи не повернеться до цього царства мертвих. Він отримав прекрасне щеплення від української літератури, амінь! Поза школою він буде читати хіба класиків фантастики і фентезі, студентом — те саме плюс книжки SMM для чайників та Стартап за сто баксів, а отримавши досвід візьметься найшвидше за Тонке мистецтво інвестицій чи Керівництво колективом з гамака. ОК, ще додасть туди дещо з перекладної художки — найчастіше, російською.

Так сталося, зокрема, тому, що ми умовно запхали оголений автопортрет Шевченка у найглибші запасники, а в будинках культури розвішали його фото у смушковій шапці, яке було зроблене по приколу. Насправді великий поет і чутливий до моди денді так по вулицях не ходив. Це якби ваше фото в костюмі ковбоя з вечірки через сто років стало єдино правильним. Чи ось ця знимка з інсти з сотнею лайків, з губами качечкою, яку б розтиражували у портретах і бронзі.

Обиватель спокійно іде спати, глибоко на споді знаючи, що його письменник худий та слабосильний, як Нечуй, хронічно хворий як Леся Українка та закінчив життя у злиднях і на самоті (підставляйте сюди прізвища будь-якого з українських класиків — ви зазвичай не помилитеся). Але обивателеві неспокійно спиться, коли він розуміє, що український письменник загалом красивіший від нього (а може, ще й розумніший і більше заробляє). Так не буває! Це неподобство! Рятуйте!

Я звик не афішувати свою професію, але коли цього не вдається уникнути, то зазвичай спостерігаю у співрозмовника на обличчі цілий каскад емоцій, а потім обов’язкове запитання (добре, якщо без єхидної посмішки): «І про що ви пишете?» Чи — ще краще: «Чому я про вас не знаю?» А звідки ти будеш знати, якщо максимум твого заглиблення у книжковий магазин — це полиця з виданнями про риболовлю (хоча вони теж дуже потрібні й корисні, безперечно).

Насправді ці щеплені у школі люди не хочуть про нас знати і пишаються цим. І тоді нові українські письменники заходять у їхні домівки таємно, у сумочках та пакетах їхніх дружин. Заходять своїм рясним текстом, гарячим тілом, опуклим м’язом, твердим кулаком.

На — маєш!

Друзі, я щасливий вам повідомити, що за майже тридцять років незалежності тут виросли, обросли м’язами та набили татухи здорові дядьки. І вони кажуть, що вони українські письменники. Не стидаються це казати. І вони зараз роблять для нас важливу річ — дають ототожнити своє жваве, цілковито живе, сексуальне, здорове та доглянуте тіло з сучасним українським художнім текстом. Вони — це чортів коронавірус на ваш заскорузлий шкільний імунітет. Навіть аксакал Іздрик у своїй оголеній фотосесії достобіса більш привабливий, ніж бетонна смушкова шапка з вечірки кирило-мефодіївців на голові Кобзаря.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X