Донбас і незручні питання. Рецензія на новий фільм Сергія Лозниці

1 листопада 2018, 20:37

Наскільки змінилася репрезентація України у фільмах Лозниці?

Чотири роки тому Сергій Лозниця створив «Майдан». Українська прем'єра відбулася в липні 2014 року, а отже, його робота, як мовиться, побачила світ за дуже гарячими слідами, буквально за два-три місяці після висвітлених подій. Автор пропонував аудиторії повторно пережити все те, що недавно сталося, в ролі безсловесного спостерігача, що волею статичної камери оператора з'являвся в тому чи іншому місці вируючої локації. «Майдан» демонстрував «нашу сторону» революції, яка щойно перемогла, тому був позбавлений будь-яких головних персонажів і сторонніх коментарів, що, за задумом його автора, сприяло більш глибокому зануренню в атмосферу й об'єктивному сприйняттю історичної події без зламу через рефлексію інших учасників.

Відео дня

Контроверсійний стиль викладення – мінус до карми режисера.

Новий фільм Лозниці «Донбас» зберігає певні художні особливості вищезгаданого «Майдану», проте водночас набуває рис, від яких стрічка загалом виграє.

На відміну від подій чотирирічної давнини, автор особисто не переймався описаними перипетіями, тому в основу картини покладено перекази очевидців і матеріали з відкритих джерел, а довколишню дійсність глядач спостерігає через вигаданих, але часом легко пізнаваних персонажів.

Якщо там «клоуни», то чому ми досі їх не перемогли?

«Донбас» – це збірка 10-15-хвилинних "нарізок" із життя окупованих територій, що застрягли в задзеркаллі. Тут відсутній здоровий глузд, зате вирує боротьба з фашистами. Відстоюють російську мову, але спілкуються матюками. Крадуть вагонами, але карають за поцуплений мобільник. Дорогою на весілля б'ють прив'язаного до стовпа полоненого «укропа». «Місцеві» не можуть пригадати назву рідного міста. «Захисники» експропріюють власність іменем війни з хунтою. Гуморист Георгій Делієв принципово не жартує.

Режисер веде глядача з однієї серії до іншої, переходячи до другорядних героїв. Демонструє зріз усього суспільства «за блокпостами», від загнаних у підвали біженців до владної верхівки. Використовуючи майже в кожній сцені «майданний» прийом зі статичною камерою, Лозниця навмисно утримує завершення фрагмента, даючи спостерігачеві можливість "перетравити" цю порцію перед подаванням наступної. Посипає розповідь тонким шаром алюзій. Інколи надто тонким, щоб оцінити їх без попередньої підготовки.

На увагу заслуговує той факт, що, зображуючи стан ворога, автор намагається витримувати межу, за якою починається пропаганда. Однак основна аудиторія його роботи – це той же Майдан. Люди, що і в довоєнний час жили переважно клішованою уявою про Донбас. Тому періодично на догоду його основному глядачеві розповідь свідомо загострює риси окремих персонажів, доводячи їх до жахливого градуса абсурду. Але спроба виставити ту сторону безглуздими клоунами наражається на сувору реальність четвертого року війни, провокуючи дуже незручне запитання самим собі. Якщо там «клоуни», то чому ми досі їх не перемогли?

«Донбас» дуже нелегкий фільм про нашу колективну рану. Не даючи прямих відповідей, він пропонує повернутися на декілька років назад і спробувати усвідомити, що ж з нами сталося навесні 2014 року.

7 із 10

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X