Не ваша вина. Чому зайва вага — це не соромно

15 січня, 01:11
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Ганна Топіліна: «Майже кожна жінка (і не лише жінка) середнього віку має у багажі харчове насильство» (Фото:AllGo — An App For Plus Size People/Unsplash)

Ганна Топіліна: «Майже кожна жінка (і не лише жінка) середнього віку має у багажі харчове насильство» (Фото:AllGo — An App For Plus Size People/Unsplash)

Ми — продукт не лише власних вчинків та рішень, а й ширшого соціального контексту

Сучасне індивідуалістичне суспільство, сліпо зосереджене на успішному успіху та особистій відповідальності, часто забуває про те, що ми, люди, продукт не тільки наших власних вчинків і виборів, але й ширшого соціального контексту, зокрема й історичного. Ще рідше говорять про те, що наші фізичні тіла теж виникають й існують не у вакуумі, а є продуктом колективного минулого, його відображенням, і дуже чесним таким. Безжальним.

Відео дня

Наприклад, ми, товсті жінки. Нам із кожної праски твердять, що наша вага — це наш сором, наша вина, наша відповідальність. Особиста, нероздільна. «Треба просто» менше жерти, більше бігати, «стежити за собою», бути обережною. Але мало хто згадує тіні, що стоять за спиною у кожної з нас. Тіні голодуючих, зовсім не забутих предків. Тіні родичів-жертв Голодомору, тіні блокадних бабусь, дідусів із концентраційних таборів, тіні померлих від голоду немовлят, тіні жінок, що плачуть над дітьми, що вмирають, і старими. Цілі села, цілі міста зневірених, голодних людей стоять за нами. І не просто стоять, о ні. Вони тягнуть до нас руки, не відпускають, кличуть.

Травма голоду — одна з найстрашніших, невиліковних

Майже кожна жінка (і не тільки жінка) середнього віку має в багажі харчове насильство. Когось годували з ременем, когось прив’язували до стільця, комусь годинами не дозволяли встати з-за столу, поки з нього не зникне остання крихта, когось насильно годували до блювоти, когось годували блювотинням. Комусь не дозволяли викинути ні шматочка їжі, когось годували тухлятиною, комусь надягали недоїдені тарілки на голову, когось соромили до сліз за харчові звички. І навіть якщо не доходило до таких крайнощів, майже для всіх нас, у кожній із наших сімей, їжа була найголовнішим, часто єдиним виразом любові та тепла. Тому що в суспільстві, яке пережило багаторазову травму голоду, немає дару ціннішого, ніж їжа, тому що для вмираючого від голоду їжа — це саме життя. Її пульс, її еліксир. Найдорожче, що можна дати іншому.

Травма голоду — одна з найстрашніших, невиліковних. Голос пережитого голоду звучить голосніше, ніж плач живої, уразливої дитини поруч, яку прив’язують, січуть, карають і соромлять. Багато хто з нас був цими дітьми. Дітьми, до яких дісталися кістляві руки померлих. Дітьми, яких так відчайдушно намагалися врятувати, вигодувати, яким намагалися по-своєму подарувати життя, а натомість зламали на злеті.

А потім сталося ще страшніше. На віку одного покоління тіні голодних предків зіткнулися з новим віянням, новою ідеологією. Прийшли 90-ті, свобода та відкритий ринок, і принесли із собою «героїновий шик», принесли ідею про те, що тільки худе тіло гідне кохання, сексу, гарного одягу, а головне — гарного життя та самоповаги.

Й одних і тих самих дівчаток спочатку годували до блювоти, а потім, у підлітковому віці, соромили за «жирну дупу», ненажерливість та абсолютно неприйнятну харчову поведінку. За неможливість насититися, неможливість сказати ні чи залишити їжу на тарілці, за округлі форми — за все те, що раптово, нелогічно та несподівано з похвальної поведінки стало найголовнішим гріхом. Гріхом, якого треба соромитися більше за будь-які інші. Гріхом, що цілковито перекреслює всіляку людську цінність грішниці.

Чи є в цьому наша вина та відповідальність? Чи повинні ми були своїми маленькими п’ятирічними, потім п’ятнадцятирічними, потім двадцятип’ятирічними ручки повертати назад хід історії? Зцілювати всіх наших померлих, боротися з модою й ідеологією, однією лівою валяти колективну травму? Звичайно, так — але тільки в тому випадку, якщо ми вважаємо себе всесильними.

Але ми не всесильні. Усесильним, на жаль, є місце винятково у палаті з Наполеонами. Як би нам не хотілося вважати, що наші вибори визначають усе, що ми маємо контроль, — це не так. Ми — порошинки, тіло й порох померлих, які несе вітер змін, несе безжально і часто зовсім не туди, куди б нам хотілося. Із цим дуже складно змиритися. Це дуже важко прийняти.

Але тільки прийнявши це, можна прийняти реальність свого тіла. Товстого, худого, живого. Тіла, яке формувалося в певних умовах, тіла, яке пронесло нас через усі випробування, яке дуже намагалося бути таким, яким його хотіли бачити. І не його вина в тому, що ці очікування були настільки шизофренічно суперечливими. І не ваша.

Не ваша.

Текст опубліковано з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X