«В країні війна, а вони — на пляжі». Чому так дратують фото з відпочинку у стрічці
Олена Любченко: «Пляжні фото щось в нас тригерять» (Фото:Glen Jackson/Unsplash)
Такі світлини зачіпають за живе, але всіх по-різному
Хочу поговорити про пляжні фото. Бо не залишає ця тема в спокої суспільство з минулого березня.
Холодно, темно, часом лячно, незрозуміло… і раптом в щасливий проміжок часу, коли «бінго!» — є світло, інтернет і можливість глянути стрічку, — натрапляєш на чиюсь голу дупку, що гріється на сонечку десь там і ділиться думками про життя (я ж про фото у стрічці, звичайно).
Так от. У «тутешніх» від цього, як би так делікатно, «підгорає». Майже в кожній дискусії питання про «недоречність», «безсоромність», а також про «бісить» обов’язково виникають.
Кожного дня доводиться з цією бурхливою палітрою почуттів розбиратися. Бо що? Бо пляжні фото щось в нас тригерять.
В когось — заздрість, бо самим дуже хочеться бути на тому фото.
В когось загострює сумніви: чи вірно я зробив/ла, що залишилась? А сумніви — це енерговитратно та неприємно.
В когось — сум за втратою та минулим безтурботним життям, яке важко «відпустити».
В когось — страх за свою країну та своє майбутнє, бо якщо всі поїдуть гріти дупки, хто ж залишиться зі мною її захищати?
Сумніви — це енерговитратно та неприємно
В когось — черв’ячок меншовартості та життєвої поразки. Якщо ні — то для чого тоді так пафосно доводити, які ми всі тут героїчні захисники цінностей, а ви — малодушні споживачі?
І ще багато чого (приклади з практики навела).
Мені здається, тригерити пляжні фото перестають за трьох умов.
Перша пов’язана з усвідомленням того, що якими б вимушеними не були наші життєві обставини, саме ми обираємо своє життя. Саме ми обрали залишитися, бути в холоді, жити в Києві, донатити, бути у дискомфорті, а не гріти свою дупку в тропіках. З мільйону можливостей через мільйон зовнішніх причин та внутрішніх факторів ми зробили такий вибір (до речі, жінкам ніхто не заважає зробити інший).
Другий момент трохи складніший і пов’язаний з усвідомленням цінності та повноти свого життя тут і зараз.
Живучи в українському сьогоденні і приймаючи що це грандіозне (вибачте за пафос) сьогодення і є твоє життя, в якийсь момент розумієш, що пляжні фото — це інформаційний шум, який не має ніякого відношення ні до твого життя, ні до твоїх життєвих сенсів. І просто перестаєш звертати на них увагу, бо воно другорядне, на відміну від видів газових плиток чи фронтових дальномірів.
В мене зараз пляжі та тревели десь на п’ятому місці «релакс-відео» після галерей/музеїв, мемів, котиків, скандинавського нуару та кумедних малюків. Таке ж далеке та смішне (як і ті люди, що це постять, при всій моїй любові та повазі до особистого вибору кожного).
І, якщо б не війна, можливо на цих двох пунктах я б і закінчила свої роздуми, з висновком: «У кожного своє життя, не подобається — відпишіться від тропіканських дупок, а краще розберіться, що воно у вас тригерить, та виправте».
Але в нашій новій реальності є ще й третій, найбільш складний бік питання. Він стосується дуже обмежених можливостей та внутрішніх ресурсів тих, хто живе в Україні. Рубану зараз болісну правду: пляжні фото не надихають! Бо надихнутися можна тим, до чого можеш доєднатися, із чим можеш ідентифікуватися, якось приміряти на себе, пов’язати із своїм життям. Ну чесно: де тутешні реалії, а де ніжитися у тропіках?
Замість «надихати» фото таки бісять, бо вимагають уваги та підтримки переживання щастя: захвату, співрадості, наснаги, запалу та захоплення. А це ж затратні реакції!
Hi, вони нормальні і дуже приємні, коли людина має сили та час, коли її увага не перевантажена кількістю інформації та пекельних рішень, що приймаються у безкінечних змінах та хаосі. Коли ж увага та ресурс — найбільший дефіцит, якого не вистачає навіть на найближчих, пляжні фото сприймаються як пусте вихваляння та зазіхання на те, чого обмаль. Тож і маємо роздратування замість натхнення, і не тому що злі, а тому що дуже втомлені.
Ми зараз трохи нагадуємо тіток, що ненавиділи Раїсу Горбачову: «Ми в чергах стоїмо по пів дня, а в неї кожного дня костюмчик новий». Некрасива заздрість, але ж факт.
Ну а більш за все дратують ті, хто страждає. Бо страждаючі дупки вимагають співчуття: вислухати, підтримати, заспокоїти, надати підтримки, що в тропіках і на фронті все гаразд — а то вже зовсім запредельна енергія, коли сирени виють. Тому ми і бісимось. От тут дуже доречне зазвичай тупувате висловлення: «Не ми такі, життя таке!»
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут
