Прийняття і турбота. Чому дитина вам не довіряє і як це виправити
Петро Чорноморець: «Можливо, доведеться докласти зусиль» (Фото:serezniy/Depositphotos)
Гострі емоції та «небажана поведінка» виникають там, де є важлива незадоволена потреба
Чому дитина не довіряє? Пропоную розглянути три точки зору: з боку дитини, з боку батьків і «як було би добре, якби».
Отже, чому:
— дитина не хоче домовлятися;
— не хоче знаходити рішення під час істерики або конфлікту;
— приховує важливу інформацію про себе, бреше (так, коли нам брешуть, це в першу чергу про довіру до нас, а не нашу довіру до «брехуна»);
— не просить про допомогу там, де це варто було би зробити;
— віддаляється і не хоче ділитися своїми почуттями та важливими подіями життя.
Причини можуть бути дуже різні.
1. Минулого разу розмова була погана. Покарали, накричали, засудили, «хороші люди так не роблять», «це не мій син», «я не хочу тебе бачити», «іди подумай про свою поведінку», «не підходь до мене».
З боку дитини цілком природно захищатися від подібних ситуацій. Цей захист підсвідомий: що більше емоційне напруження, то менш раціонально вона буде приховувати те, що з нею відбувається.
«А що ж робити, якщо дитина була не права?» Так, для дорослих це вибір: або педагогічні спалахи, або емоційна підтримка незалежно від «правильності» та «справедливості» ситуації та пошук якісних спільних рішень — і довіра як результат.
2. Минулого разу «все спрацювало», а тепер не виходить. Тому що минулого разу вам вдалося викрутити свою версію подій, дитина погодилася, але потім відчула, що щось не так.
Що саме не так? Рішення не задовольнило її потреби, а тільки змусило заспокоїтися.
Дитина має право на все, що вона відчуває
Гострі емоції та «небажана поведінка» виникають там, де є дуже важлива незадоволена потреба. Проблема вирішена не тоді, коли згасли емоції, а тоді, коли знайдено адекватний спосіб задоволення потреби, який влаштовує як дорослого, так і дитину. Не тільки дорослого.
Завжди шукайте потребу. Чого насправді хотіла дитина? Не завжди вона може пояснити, це одна з задач дорослого — допомогати дитині розуміти власні потреби та знаходити хороші рішення.
3. Ви знецінюєте або висміюєте емоції дитини: «Було би чого хвилюватися», «Ой хто це тут соплі розводить».
Тут є і протилежний полюс, теж проблемний: надмірні емоції дорослого, які розганяють паніку. Типу: дитина впала, їй боляче. Вона може стерпіти біль або трохи поплакати. Але якщо дорослий панікує, то буде істерика.
Зазвичай оптимум — коли дитина отримує місце для всієї повноти своїх емоцій, а дорослий залишається спокійним, діє та розмовляє конструктивно. Це складно і про це — нижче.
4. Ви розповідали іншим про гострі випадки з дитиною, які вона хотіла би приховати. Іронічно описуєте свою дитину та її життя. Припиніть це.
5. У моменті вийшла довірча і тепла розмова з чудовим результатом, але потім частини цієї розмови почали вилізати дитині боком у вигляді ваших рішень або слів. Припиніть це.
6. Дитина просто не має успішного досвіду вирішення проблем через розмову. Такий досвід необхідно створити. Це вимагає терпіння та винахідливості. Можливо, спочатку варто брати простіші для вас ситуації, коли вам легко зрозуміти потребу дитини і знайти найкращий спосіб її задоволення.
7. Між вами замало близькості. Тут вся справа в окситоціні. Дитина не готова обговорювати тонкі питання, якщо не вистачає емоційного тепла. Це рідко стає проблемою, якщо дитина живе з вами, але для бабусь, дідусів або «тата вихідного дня» — цілком реальна складність.
8. Не вистачає близькості тут і зараз. Теж окситоцин, але в моменті. Спочатку емоції, підтримка, «я з тобою і нікуди не піду», потім довіра.
9. Тут і зараз ваші емоції лякають. З дитиною все очевидно: поки вона не відчує, що дорослий в адекваті, — не довіриться.
Тут цікавіше, що відбувається з дорослим. Скоріше за все, ви намагаєтеся впоратися зі своїм страхом або гнівом, «вирішивши проблему». А оскільки на шляху до цього вирішення стоїть дитина, її стан або важлива інформація, то ви точно будете тиснути, і цей тиск точно не буде в інтересах дитини. Одним словом, якщо ви на емоціях, краще взагалі не лізти до дитини, а попіклуватися про себе тут і зараз.
10. Дитина охоплена емоціями і не може мислити зараз. Тут класика роботи з істерикою: дорослий — спокійний як скеля, дитині — фізична безпека, «я з тобою і нікуди не піду», ступінь близькості визначає дитина (можливо, сісти за три метри, а можливо обійми). Чекаємо, поки пройде, потім піклуємося і виходимо в хороший настрій, а потім уже можна обговорити.
11. Дитина не знає, як пояснити. Не розуміє свою потребу або не має достатніх слів та понятійного апарату.
Тут допоможуть ваші гіпотези. Тільки не насипайте одразу багато версій. Дайте відчути і можливо навіть перевірити дією.
Цю ситуацію легко сплутати з першими трьома. Дитині може бути складно не загалом пояснити, а пояснити саме вам і саме так, щоб не отримати небажані реакції.
12. Лінь пояснювати. Скоріше за все це знову про минулий негативний досвід, але на рівні відчуттів дитини це дуже яскрава причина: «Простіше самому, бо з мамою це займе пів години життя».
13. Гіперопіка, контроль. У дитини це може бути вже просто напрацьований спротив. Хоч би що, аби вирватися на волю.
Оскільки контроль має глибокі причини в емоціях дорослого, тут мало шансів знайти швидке рішення. Психотерапія.
14. Ви гостро реагуєте на брехню. Дитина про це знає і дуже боїться. Якщо дитина боїться — вона бреше. Це типовий паттерн, регулярно його бачу в сім'ях, де хтось із батьків гостро реагує на брехню: саме їхні діти багато брешуть.
Аналогічно з попереднім: є ваші власні глибокі емоційні причини, з якими варто попрацювати.
15. Якщо дитина систематично бреше різним людям, варто піти до психотерапевта.
Та і в принципі варто звертатися до психотерапевта. Це піклування про себе. Воно дійсно покращує життя.
Чому нам (батькам і взагалі дорослим) складно вирішувати конфлікти з дитиною та будувати з нею довірчі стосунки?
1. Не маємо сил і часу. І проблема лише частково у тому, що треба заробляти гроші, а після роботи вже нічого не хочеться. Під час відпустки буває навіть гірше. Тому що it needs a village to raise a child.
Сенс цієї формули не лише в тому, що дитині важливо отримати багато різного соціального досвіду, але і в тому, що психіка більшості людей не здатна приділити весь час і увагу дітям. В когось цей ліміт доволі великий, але все одно не безмежний. А хтось перегорає навіть за кілька годин на тиждень.
Без аутсорсу не обійтися.
2. Боїмося бути поганими батьками. Цей тиск постійно є в суспільстві. Здавалося б, він має мотивувати. Але хороше батьківство складається з:
— окситоцинової реакції на дитину (ваша вроджена специфіка окситоцинової системи плюс вдале імпринтування після народження);
— емпатії (вроджені властивості ваших дзеркальних нейронів і емоціогенних структур мозку плюс вдалий досвід);
— здатності відчувати власні та чужі кордони (дзеркальні нейрони плюс напрацьоване вміння);
— здатності комунікувати (все те саме плюс розвиток мовних центрів та загального інтелекту; і знову ж вміння, вміння, вміння);
— здатності розрулювати проблеми, вирішувати питання і все оте складне доросле; теж вміння.
У цьому переліку немає страху. І зокрема страху бути поганою мамою або поганим татом. Цей страх максимум що може дати — це готовність платити гроші. Але він жодним чином не допомагає будувати стосунки та має сумнівну цінність у сенсі підтримки дитини в її адаптації до цього світу.
Тому:
— озброюємося концепцією «достатньо хороших батьків»;
— вилучаємо з поля спілкування усіх, хто змушує нас почуватися поганими батьками;
— вчимося не бути хорошими батьками, а будувати стосунки з дитиною;
— усі емоційні аспекти цього страху відносимо до психотерапевта.
3. Через дитину ми не живемо своє життя. Не робимо те, що хочемо, і робимо те, що не хочемо.
Як це заважає стосункам?
А) Ми нещасливі, а тому злі.
Б) Навіть якщо свідомо ми беремо на себе відповідальність за свій стан, підсвідомо неможливо не звинувачувати дитину в поганому житті. Це все одно є і буде вилізати в пікові моменти.
Отже, заради дитини треба, в першу чергу, робити себе, батьків, щасливими.
Якщо переглянути усе, що ви робите заради дитини, і в чому відмовляєте собі заради дитини, виявиться, що більшість цього можна не робити, а якісь справи віддати дитині:
— не готувати щодня свіжу їжу;
— не гріти їжу, якщо дитина вже здатна робити це самостійно (6−7 років);
— не прибирати так часто;
— у дитячій взагалі не прибирати;
— не збирати дитячі речі в школу і на тренування;
— сотні інших пунктів.
Можливо, не вийде все це проаналізувати та відпустити самостійно. Тут теж допоможе психотерапевт.
4. Боїмося бути поганими. Не виносимо страждань дитини, звинувачень або ниття з її боку.
Це природні батьківські емоції, але на них накладаються нюанси самооцінки, які можуть утворювати вибухову суміш.
Рішення дуже залежать у першу чергу від ваших психічних особливостей. Але серед універсальних речей можуть допомогти такі думки:
— Це нормально, що іноді дитина страждає. Вона не обов’язково має отримати все, що хоче. Але їй важливо бачити, що вам небайдуже і що ви знаєте, як задовольнити її справжні потреби у цій ситуації.
— Дзеркальні нейрони, які змушують нас співпереживати, гальмуються від усвідомлення влади та відповідальності. Якщо ви можете відчути себе великим і сильним дорослим, емпатія автоматично знизиться до адекватного рівня.
5. Не можемо вирішити проблему, хоча вважаємо, що повинні. Через це починаємо знецінювати почуття дитини, газлайтити її та робити купу інших поганих речей, які ламають довіру та психіку.
Але: насправді не завжди ми взагалі щось повинні (повертаємося до попередніх пунктів). А якщо все ж таки віримо, що саме цю проблему дійсно маємо вирішити ми, але не знаємо, як це зробити, цілком нормально сказати дитині: «Я не знаю. Але я знаю, в кого запитати, і зараз це зроблю».
6. Справді впевнені, що проблема не варта такої уваги, а дитина або драматизує, або маніпулює.
По-перше, чи точно це так? Точно не газлайтинг з нашого боку, тому що не хочемо або не можемо допомогти? Іноді нам настільки погано від проблеми, що найпростішим видається переконати дитину, що проблеми немає. Це ламає довіру і ламає дитину. Але, з іншого боку, в багатьох ситуаціях спокійне ставлення дорослого до проблеми заспокоює і дитину.
Тому:
— точно не варто панікувати;
— за замовчуванням ви можете вирішити будь-яку проблему або знайти тих, хто допоможе (це нормально для дорослого — шукати допомогу);
— можливо, ваш спокій одразу заспокоїть і дитину;
— якщо дитина дійсно маніпулює, це не означає, що її емоції неважливі;
— отже, «мені небайдуже, що тобі погано, я з тобою, коли ти заспокоїшся, ми пошукаємо хороше рішення для цієї проблеми».
7. Нас просто «бомбить». Власна больова точка. Найчастіше діти потерпають, якщо батьки гостро реагують на:
— брехню;
— незакінчені справи;
— питання, пов’язані з навчанням;
— питання, пов’язані з прибиранням.
Якщо дорослого «бомбить», дитина буде боятися та уникати цієї теми. Бомбить навчання — уникає навчання. Бомбить брехня — бреше, тому що брехня це і є спосіб уникнення. Парадоксально, але зазвичай це працює саме так.
Якщо ви гостро реагуєте — це завжди про ваш власний травматичний досвід. На жаль, гострі емоції переважно призводять до постійного повторення цього досвіду. Тому тут точно варто попрацювати з психотерапевтом.
8. Ми відчуваємо дитину як частину себе, а не як окрему особистість. Тому контролюємо, психуємо, страждаємо. Дитина теж страждає і або тікає, або стає співзалежною.
Це про наші власні кордони та прив’язаність, теж навряд чи вийде без психотерапії. Але якщо почати жити власне наповнене життя, це може допомогти.
9. Емоційна незбіжність з дитиною. Просто настільки різні характери, що іноді вже у 5−6 років майже неможливо знайти спільну мову.
Так буває. І в такому випадку тісний зв’язок завжди буде болючим. Можливо, варто спробувати менше спілкуватися. Навіть якщо дитина маленька.
Знайдіть точки, де вам добре разом: спільні місця, спільні теми. Спробуйте зробити так, щоб хоча б половина вашого спілкування була про це. Водночас знайдіть дорослих, які мають хороший контакт з дитиною і яким ви довіряєте.
Ви в будь-якому випадку заімпринтовані одне в одного у мозку на найглибшому рівні: це відбувається у перші 6 місяців після народження дитини. Це ваша дитина. А от від того, що ви будете взаємно мучитися від незбігу характерів, контакт скоріше зіпсується.
Конфлікт із дитиною: як будувати довіру
Що потрібно батькам?
1. Усвідомити, що з вами все ок. Поведінка дитини нічого не говорить про ваші якості як батьків і тим паче про вас як про людей.
Навіть якщо дитина кричить, що вас ненавидить і ви найгірші батьки на світі, — це виявлення її власного болю, а не ваших недоліків. Якщо дорослі навколо дивляться на вас із осудом — це про їхню нездатність виставляти власні кордони та не лізти у чужі справи.
Є один-єдиний критерій, що щось у моменті пішло не так — це якщо дитина прямо шкодить собі або людям навколо. У такій ситуації її бажано фізично зупинити. В усьому іншому конфлікт — це стан дитини тут і зараз, де їй потрібна допомога від близьких дорослих.
2. Усвідомити, що ви доросла людина, яка може вирішити будь-яку дитячу проблему. Не обов’язково самостійно, можна покликати на допомогу, проконсультуватися з іншими тощо. Але у вас є всі необхідні інструменти в руках. На відміну від дитини.
3. Усвідомити, що ви не зобов’язані. Ви можете діяти в межах своїх сил, щоб допомогти коханій людині, але не зобов’язані робити щось конкретне і будь-що взагалі.
Якщо вам погано від конфлікту, нормально сказати: «Мені погано, але я з тобою. Давай почекаємо, поки нам обом стане краще, — і тоді зможемо вирішити всі проблеми».
Найкращі стосунки будуються не на основі «повинен», а на «мені не байдуже і я маю достатньо ресурсів». «Повинен» це тема виживання, яка виникає в екстремальних ситуаціях; якщо ви не знаходитеся тут і зараз на межі виживання — це не вона.
Що потрібно дитині?
1. Валідація емоцій та почуттів.
Дитина має право на все, що вона відчуває. Не вам оцінювати, чи дійсно проблема варта саме такої реакції дитини.
Почуття не означає, що можна робити що завгодно. Почуттю треба:
— дати місце і час для проживання
— знайти найкращий спосіб попіклуватися про себе, якщо воно неприємне.
Отже, від вас — прийняття і турбота. Бути поруч.
Зазвичай дитині важливо мати фізичний контакт з близьким дорослим. Іноді вона може відмовлятися від контакту в моменті, але важливо, щоб ви були поруч і можна було отримати контакт в будь-який момент.
У окремих випадках можуть знадобитися практики заземлення, гальмування тощо. Але це окреме складне питання, коли і як їх доречно застосовувати.
2. Проблема дитини важлива.
Ми ніколи не знаємо, наскільки вона важлива для цього конкретного дизайну психіки у цей конкретний момент часу. Тому всі проблеми — всерйоз.
Наша оцінка важливості проблеми має сенс тільки в контексті пріоритетів:
— чи буду я зараз вирішувати дитячу проблему чи займуся своїм станом або чимось іншим;
— скільки часу я можу приділити проблемі дитини;
— якою мірою від мене потрібне саме вирішення, а де достатньо підтримки, і дитина впорається сама.
Проблема не завжди може бути вирішена.
Не завжди має бути вирішена саме батьками.
Що дитина точно має отримати стосовно будь-якої своєї проблеми, так це:
— серйозне ставлення до неї;
— упевненість, що батьки завжди на стороні дитини, навіть якщо вона не права;
— співавторство дитини і батьків у пошуку та імплементації рішень;
— упевненість, що батьки можуть знайти рішення.
3. Бажання дитини важливі.
Їх треба сприймати всерйоз, хоча не обов’язково задовольняти.
Чи потрібна дитині допомога? Яка саме? Чи може зробити сама? Сама з підтримкою?
Релевантні причини не задовольняти бажання дитини:
— об'єктивні обмеження світу;
— закон;
— я не хочу цього робити саме у такий спосіб.
Нерелевантні причини:
— ти маєш вміти терпіти;
— мало хто що хоче;
— що подумають люди;
— так не прийнято;
— ти мене соромиш;
— це тобі покарання
… та інші шедеври радянської педагогіки.
Бажання не обов’язково задовольняти, але критично важливо зрозуміти потребу і задовольнити її.
4. Під будь-яким бажанням лежить потреба.
Потреба — це вроджений функціонал нервової системи; певний набір відчуттів, на які автоматично реагують спеціалізовані нейрони і вимагають рішення.
Бажання — це наша гіпотеза стосовно того, а що ж задовольнить мою потребу, плюс емоційно-мотиваційна оцінка.
Якщо ви не хочете задовольняти бажання дитини або це неможливо з об'єктивних причин, необхідно знайти Кращий спосіб. Тобто зрозуміти потребу і знайти оптимальну тактику її задоволення.
Не можна не задовольняти потреби.
Найвища цінність — якщо в результаті такого досвіду, через декілька ітерацій, дитина навчиться самостійно ідентифікувати потребу, а також відповідно до віку — задовольняти її самостійно, або знаходити дорослих у допомогу і ефективно їм пояснювати, що від них треба.
5. Відчуття, що рішення буде.
Можливо, доведеться почекати (але не спеціально чекати, щоб виробити терпіння, а тільки тоді, коли це об'єктивне обмеження світу).
Можливо, доведеться докласти зусиль (не з «педагогічною метою», а тому, що щось дійсно потрібно зробити для результату).
Можливо, доведеться змінити тактику і діяти трохи інакше (повертаємося до різниці потреб і бажань).
Найголовніше — що ви дорослі і маєте інструменти для досягнення результату. А у дитини багатьох інструментів ще немає. Нагадаю: один із ваших інструментів — попросити поради або допомоги в інших дорослих.
Якщо дитина впевнена, що ви у будь-якій ситуації рано чи пізно знайдете рішення, яке задовольнить її потреби4♦ — вона довіряє.
Текст публікується з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут
