«Без єдності втратимо державу». Інтерв'ю Жадана з Марком Галаневичем — про феномен ДахиБрахи та російську загрозу

23 січня 2022, 08:55

Їхню музику не часто почуєш на радіостанціях через неформатність, але концерти гурту збирають повні зали не лише в Україні, а й мають приголомшливий успіх за кордоном. Етноквартет ДахаБраха відомий тим, що надає прадавнім пісням нового звучання.

Сергій Жадан на Радіо НВ поговорив з музикантом гурту Марком Галаневичем про феномен ДахиБрахи, як вони стали амбасадорами України у світі та чому на восьмому році війни їх продовжують запрошувати в Росію.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=nYM6qzWFtdk&t=2885s

— Я щоразу гублюся, коли вас менше, ніж четверо, тому що я звик, що вас четверо, але все одно говориш ти.

— Я теж гублюся, коли нас менше, ніж четверо [сміються — ред.]. Дівчата мене сварять. Як правило, ніхто не хоче йти, відправляють мене і говорять, що я сиджу і нуджу.

— Про феномен ДахиБрахи будемо говорити, про контекст, про наш музичний простір. Ви ж щось таке неформатне?

— Радіо НВ я слухаю постійно. Не вмикають, значить не формат. Ми за квоти виступали, звичайно, але ні на кого не розраховували. Тому що розуміємо, що, з одного боку, наша музика не така проста для сприйняття, а з іншого — ми збираємо величезні зали. Не знаю, як це працює: чи давати хабарі, чи треба мати якісь знайомства [сміються — ред.]

— На Радіо НВ і Жадана і Собак немає, тому тут хабарі не беруть. Музика складна, але ж ви збираєте повні зали.

— Люди нібито нас розуміють і сприймають нашу музику, переживають її разом із нами, усвідомлюють якось. Я не можу говорити про всю Україну, ясна річ. Але дехто говорить, що нас краще розуміють і сприймають у світі, ніж в Україні, — це неправда. Нас гарно сприймають у світі, але в Україні є величезна кількість людей, які абсолютно щиро і правильно розуміють нашу музику.

А те, що нас немає на радіо — така реальність. Ми робимо музику, як ми її розуміємо, як ми її відчуваємо, як нам подобається. А думати про те, чи це покрутять по радіо чи не покрутять — це неправильний хід і ми цим не заморочуємося.

Концерт гурту ДахаБраха у Києві, 4 грудня 2021 року (Фото: Kirai gigs/dakhabrakha/Facebook)
Концерт гурту ДахаБраха у Києві, 4 грудня 2021 року / Фото: Kirai gigs/dakhabrakha/Facebook

— ДахаБраха дуже яскрава. Виникають питання формату: що це?

— Ми собі назвалися етнохаусом. Ясно, що це музика, яка базується насамперед на етнічному базисі: на нашому, українському, на тому, що для нас найрідніше, найзрозуміліше. Ми експериментуємо і робимо музику.

— Ви хочете бути амбасадорами правильної енергії. Це доволі абстрактно, але що це за енергія має бути?

— У світі нам доводиться бути амбасадорами у принципі якої-небудь енергії з України, тому що на більшості майданчиків, де ми виступаємо, вперше буває український гурт. Звичайно, ми хочемо справити гарне враження.

Під час Революції Гідності, 2013 — 2014 років, було запрошення на крутий фестиваль у Франції TransMusicales — це величезний ярмарок, де можна себе, грубо кажучи, продати. Ми вирішили все ж їхати і у цей момент треба було їхати. Ми тоді виступили, показували фотографії з Майдану. Надзвичайна підтримка французів була: ми бачили цю солідарність і переживання. Це був один раз, коли ми зробили політичний, якщо можна так сказати, виступ.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Зараз ми це теж не оминаємо: певні меседжі говоримо, піднімаємо наш прапор і говоримо про те, що країні важлива підтримка цивілізованого світу.

Галаневич піднімає український прапор під час виступу гурту у Дніпрі (Фото: Arsen Dzodzaiev/dakhabrakha/Facebook)
Галаневич піднімає український прапор під час виступу гурту у Дніпрі / Фото: Arsen Dzodzaiev/dakhabrakha/Facebook

— Українські музиканти і далі є амбасадорами державності.

— Зараз переживаємо дуже схожу ситуацію. Що мене лякає? Знову ці міжусобиці, знову цей північний величезний ворог. Ми боремося один з одним і я бачу в цьому велику небезпеку, адже ми можемо знову втратити нашу державу, коли не маємо єдності.

— Мені здається, що ви одна з тих команд, які є амбасадорами України в Україні.

— Безумовно, ми це розуміємо теж. Ми чуємо від російськомовних людей: «Мне наконец-то не стыдно, что есть такая музыка». Вони переймаються і розуміють, що українське може бути актуальним. Для нас дуже важливо це чути. 300 років у народі ростили комплекс меншовартості і [є чимало негативних] наслідків. Тому кожен успішний український проєкт дуже важливий.

Go_A — молоді люди, які на етнічному матеріалі зробили дуже успішний продукт. Клас, супер!

— Спалах інтересу до фолку, до етніки — суто українське чи це у є в усіх країнах?

— Це є у країнах, але вони пережили це десь в 60-х роках минулого століття — час хіппі і так далі, всі повернулися до коріння. Ті ж Бітли полізли в етнічні історії.

[В Україні] експерименти з фольклором майже не робив ніхто до того, як ми почали це робити. 2004 року гурт заснувався. Катя Chilly і гурт Древо робив крутий проєкт із французькими барабанщиками: було, але воно майже невідоме.

— Я можу згадати Тартак.

— Мені здається, це той же час, коли і ми [виникли]. Те, що зараз відбувається, — це розквіт такого стилю, це надзвичайно круто і дуже класно. Думаю, що навіть популярна музика почала брати етнічні елементи та експериментувати з ними, тому що люди почали розуміти, що це наша унікальність і особливість.

— Наша фішка.

— Наша етнічна музика ні на що не схожа. Вона не найкраща у світі, кожен народ унікальний по-своєму, але коли те ж Євробачення дивишся, ти не можеш зрозуміти, хто звідки.

— Там формат.

— Вони майже всі англійською мовою, майже всі гарно співають. Там немає не талановитих музикантів.

Коли вийшли Go_A, народ оцінив! Це яскравість, строкатість, індивідуальність. Вони не виграли, але їх виступ, мені здається, можна вважати виграшем для України.

— Можливо, ми приречені на використання етніки в поп-музиці, в рок-музиці?

— Українцям потрібно, щоб були присутні всі напрямки музики в нашій культурі. Це нормально, воно так і відбувається, якщо ми будемо розвиватися як вільна незалежна країна. В іншому випадку нам буде абсолютно вистачати всього, що Росія дає.

— Коли ти порівнюєш, наприклад, нашу естраду та їхню естраду, то вона доволі схожа. А коли з’являються етнічні елементи, ти одразу розумієш, наскільки це різні народи, наскільки це різні культури.

— Звичайно, це є. Хоча певний час ми виступали в Росії і нас також порівнювали з їх музикантами. Там була досить потужна експериментальна фолкова традиція. Зараз мені важко щось порівнювати, я менше став стежити. Хоча розумію, що молодь стежить — це ще великий виклик для митців, країни, що ми все одно втрачаємо наш медіапростір, незважаючи на те, що нібито воюємо і захищаємося.

Ми маємо бути, звичайно, відкритою країною, але заборона Вконтакті була правильною.

— У вас завжди були слухачі в Росії. Вони зараз залишилися?

— Через день, як нам каже наш адміністратор Іринка, запрошують. Ми говоримо: «Ні, ви на нас напали, ми не можемо їхати до вас».

— Це страшенно дражливе етичне питання. Ти ніколи не брався когось засуджувати, але бачиш, наскільки це важкий індивідуальний вибір. Частина українських музикантів і далі вважає нормою де-небудь пограти.

— Так це ж для них не важкий вибір. У них все нібито сходиться десь. Для нас не сходиться, ми іншої думки. Що тут зробиш? Треба стежити за собою.

Марко Галаневич (Фото: НВ)
Марко Галаневич / Фото: НВ

— У вас є цей синдром Анжеліки Миколаївни Рудницької, до якої підходять дорослі люди і говорять «я на вас виріс»?

— Ой, це прекрасно! Нещодавно була така історія, коли підійшла дівчина і сказала: «Я вас слухала в дитинстві», зараз вона якийсь топ-менеджер. І тут підходить хлопець: «Можна, я теж сфотографуюся?». Ми перепитуємо: «Ти теж на нас виріс?», а він: «Та ні, це моя мама вас любить».

Нас впізнають в американському посольстві ті, хто видають візи. Теж дуже приємно, особливо коли дають візи. Перші рази у нас не дуже вдалі, але потім 18 разів було вже вдало.

— 18 разів ви їздили?

— Ми мали [тривалістю щонайменше] місяць.

— Настанова на те, що у нас глобалізований світ і усі мають співати англійською, — це дурниця?

— Мене це не обходить, що хтось так думає. Ми зробили пару англомовних пісень: взяли Шекспіра, безкоштовний автор — це чудово. Ми його взяли, але перестали їздити, тому що почався карантин. Граємо його і так, тому що все одно є наші емоції.

— Ми ж проектуємо свої почуття, емоції на те, що ми слухаємо. Навіть, якщо не розуміємо слів. Молодь Радянського Союзу не знала англійської мови, але всі слухали Бітлз. Їм здавалося, це така гармонійна, неймовірна, геніальна музика! Потім, коли вони це перекладали, то розуміли, що там прості тексти, що краще не перекладати, а просто слухати.

— Більшість пісень, які ми використовуємо, — це прадавні тексти, українські народні пісні. [Не можу] сказати, що вони інтелектуальні, з якимось навантаженням, з якимись складними формами. Це прямо примітивні тексти.

— Немає ні про свободу, ні про демократію.

— Немає цього! Але є, наприклад, веснянки: ми розповідаємо про них, тому що це традиція стрічання весни ще до християнства. Це надзвичайна штука. Вона пройшла через людей, через покоління, і втрималася під час християнства, дійшла до наших днів. Скільки людей співали її, як вона видозмінювалася, скільки в ній енергії — це дуже важливо.

— Фолк перекладати — невдячна справа, тому що все тримається не на оповідниці, а на символіці. Як ви формуєте репертуар? Іноді складається враження, що це авторські пісні.

— Час від часу питають, хто нам пише слова, музику. Ми кажемо, що це народ написав. Більшість всіх пісень записали мої коліжанки. Дівчата навчалися, до речі, в інституті Поплавського.

— Бачиш, кузня кадрів.

— Вони їздили по Україні, записували, — це були реальні експедиції.

— Учора говорив із акторами Львівського театру Люди і ляльки. Вони мені розповідали, як 20 років тому їздили на мою Луганщину і там збирали пісні. Йдеться не лише про тексти пісень, це ж взагалі цілі пласти історії? Коли вони розповідають про голод, про війну, про родичів і так розкривається країна.

— Це надзвичайно важливі речі. Моя старша донька зараз взагалі фольклором ніяким чином не цікавиться: 12 років, трошки протестне ставлення до цього. Але виростала вона на двох фільмах, як говорила: «Кіно про бабусь». Поляки зняли: поїхали на Волинь, записували побутові речі.

— Документальне кіно?

— Документальні дві серії. Це були її улюблені речі, що вона дивилася. Вона бачила живих людей, живі співи, які надзвичайно торкають! А Полісся — це такий голосний, пронизливий, гучний спів. Він не може залишити байдужим.

— Пам'ятаю, як ми робили нашу пісню Птах, на репетицію прийшов режисер Влад Троїцький. Це людина не музики. Він радив зробити десь ніжніше або пристрасніше. Він говорив про музику категоріями театрального режисера, але воно спрацювало.

— Абсолютно! Він нас навчив говорити про музику не музичними термінами. Я їх ще далеко не всі освоїв. Ми говоримо просторовими емоціями, якимись візуальними образами. І коли записуємо музику, нам трошки складно. Юра Хусточка, з яким ми писали разом два альбоми, дуже дивувався, що ми говоримо про музику не як музиканти.

— Він був саунд-продюсером?

— Так, він давав поради, відповідав за те, як має звучати весь альбом. Ми йому давали свободу, так само як він нам давав теж.

— Пам'ятаю ранні роботи засновника ДахиБрахи Влада Троїцького. Там зовсім не йшлося про етніку. Це був зовсім інший Влад. Звідки у нього ця ідея робити музичні гурти?

— Його цікавив театр, до етніки він не звертався, поки не почув гурт Древо. Великий, потужний, легендарний, культовий гурт, де справжні науковці і дуже круті виконавці. Він музику любив різну: були корсиканці, грузини, болгари, японці. А коли він почув такий потужний саунд від українців, був реально в шоці. Він розумів, що це величезна глибина, що з цим треба працювати. Він зробив декілька вистав, які були вдалі і класні, але хотів більших експериментів.

Йому хотілося більше гратися, співставляти те, що не можна співставляти на перший погляд, синтезувати. Дівчата, мої коліжаночки із ДахиБрахи, на той час співали в [ансамблі] Кралиця.

— У них був уже досвід.

— Вони все життя співали, починаючи з дитячих колективів. Тому там досвіду вистачало. Коли він запропонував експерименти, вони набагато легше це все сприйняли, хоча були злами. Змінити пісню настільки, щоб вона була абсолютно не схожа на оригінал, в іншому ритмі, з іншими інструментами — це все складно сприймалося. Але це виходило. Коли результати почали подобатися всім, ми зрозуміли, що цей шлях можливий, що він продуктивний.

Ще цікавий момент був. Влад багато слухав на той час класичного мінімалізму. Він радив, що принцип класичного мінімалізму може бути дуже продуктивним для експериментів з автентичним співом. Так воно вийшло. Композиції для театру були досить атмосферні, драматичні. І ці розвитки — не швидкі, повільні. Наші композиції по 10 хвилин родом з театру. І це, безумовно, наш великий плюс, що ми пройшли цю театральну школу і робимо музику не просто як музику.

— Фахівці, спеціалісти, експерти не нарікали, що ви псуєте український фолк?

— Спочатку було багато, звичайно. Зараз цього майже немає.

Ми ж [відстоюємо] те, щоб фольклор архівувався, зберігався в тому первісному вигляді. Це дуже важливо. Але якщо він надихає і дає можливість робити щось інше, щось нове, то чому ні? Це нове дихання старій пісні.

Показати ще новини
Радіо NV
X