Земля блакитна, ніби апельсин. Інтерв'ю з сім'єю з Красногорівки — головними героями резонансного документального фільму

1 грудня 2020, 19:29

Наприкінці листопада в український прокат вийшов фільм Ірини Цілик Земля блакитна, ніби апельсин. Це розповідь про те, як живе в прифронтовому місті Красногорівка в Донецькій області звичайна сім'я — мама та четверо її дітей. Репортер НВ Саша Горчинська поговорила з головними героями фільму про прем'єру, війну і про те, як важливо вірити в хороше.

Земля блакитна, ніби апельсин — це документальний фільм про Ганну Гладку та її чотирьох дітей. Старша дочка Ганни, Мирослава Трофимчук, закінчує школу і мріє про вищу освіту в Києві — вона хоче вивчитися на кінооператора. Щоб потренувати свої навички в кіномистецтві, Мирослава разом з молодшою сестрою, Настею, знімає міні-фільм про життя своєї родини в місті, яке в 2014-му постраждало від активних бойових дій. Процес роботи над міні-фільмом і показали в цій стрічці.

Відео дня

Ще до карантину фільм Земля блакитна, ніби апельсин встигли показати на кількох великих кінофестивалях за кордоном, де він зібрав призові місця і завоював престижні нагороди. У січні 2020-го стрічка першою з фільмів українських режисерів була представлена на американському фестивалі незалежного кіно Санденс, де Ірина Цілик отримала нагороду за найкращу режисуру.

Крім того, фільм отримав Гран-прі та приз за найкращу операторську роботу кінофестивалю на кінофестивалі Millenium Docs Against Gravity в Польщі, нагороду Найкращий Дебют на італійському кінофестивалі Biografilm, був названий найкращим документальним фільмом про права людини за версією кінофестивалю Dokufest в Косово, а також найкращим документальним фільмом за версією німецького кінофестивалю Five Lakes Film Festival. У травні цього року фільм був нагороджений двома головними призами в національному і основному конкурсах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

З цими нагородами стрічка Земля блакитна, ніби апельсин вийшла на екрани українських кінотеатрів. На столичну прем'єру, яка відбулася в кінотеатрі Київська Русь, приїхали й усі головні герої. За цей час їх стало на одного більше — у 37-річної Ганни народилася п’ята дитина, дочка Ярослава.

Репортер НВ Саша Горчинська зустрілася з героями фільму на наступний день після прем'єри в офісі Артхаус Трафік — української компанії-кінодистриб'ютора. В інтерв'ю НВ сім'я розповіла про те, як знімався фільм, що змінилося в Красногорівці відтоді як стрічка вийшла на екрани, і як живе прифронтовий Донбас сьогодні.

З головними героями фільму Земля блакитна, ніби апельсин ми розмовляємо, сидячи за великим столом. Зі мною поруч Ганна та її старші дочки, Мирослава і Анастасія. Маленьку Ярославу тримають на руках. Хлопчики — 10-річний Владислав та 8-річний Станіслав — сидять трохи віддалік на м’яких пуфах і грають в ігри на смартфонах.

«Вчорашня прем'єра пройшла несподівано добре, але у мене все одно було певне хвилювання — а раптом людей не буде, а раптом їм не сподобається. Але все пройшло класно, люди виходили, дякували нам», — ділиться враженнями про прем'єру 17-річна Настя.

«Я бачив, як всі плескали. Значить, їм сподобалося», — скромно додає Станіслав. На запитання, чи хотілося б йому ще раз знятися в кіно, киває — каже, що зіграти хотів би знову самого себе, а не когось іншого.

Я цікавлюся, ким Станіслав мріє стати, коли виросте. Він сумнівається між льотчиком і звукорежисером. Потім дивиться на маму в пошуку підтримки, думає і робить вибір на користь льотчика.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Мама Ганна на відміну від дітей на цій прем'єрі подивилася фільм з собою в головній ролі вперше.

«Я дивилася на себе і думала: ой, тут посуд не помитий, а тут речі не випрані. Потрібно було відсторонитися, що фільм про мене, і не думати про те, що ремонт не зроблений», — сміється вона. Трохи подумавши, додає: було трохи сумно знову зануритися в ті переживання та емоції.

Головна героїня фільму — Ганна, мама п'ятьох дітей (Фото: НВ)
Головна героїня фільму — Ганна, мама п'ятьох дітей / Фото: НВ

Сім'я стала героями фільму завдяки Насті і Мирославі, які раніше неодноразово були героями соціального проєкту Жовтий автобус. Цей проєкт допомагає дітям з прифронтових територій осягнути основи кіномистецтва і попрактикуватися в цій майстерності. Настя була задіяна в цьому проєкті тричі як режисер, Мирослава ж — один раз, була оператором. За словами мами, через те, що діти завжди були творчими і активними, в невеликому містечку їх знали мало не всі місцеві жителі.

«Кіно увійшло в наше життя щільно, і я заохочувала це», — згадує Ганна. Тому коли проєкт Жовтий автобус запропонував їм стати героями фільму, вона погодилася. Щоправда, зізнається, що зйомки проходили не в найвдаліший для неї самої час — Ганна якраз відновлювалася після операції, тому на відео вона дуже коротко пострижена, а на голові можна розгледіти шрам.

«Спочатку, — згадує героїня, — я була категорична: хотіла, щоб мене не було в кадрі. Казала, ось вам діти, знімайте їх. Але енергетика, яка виходила від знімальної команди, була настільки доброю, теплою і сімейною, що я розкривалася і просто жила».

Не розуміла, як історія однієї родини з тисяч, які пережили всі ці події — може бути комусь цікава

Я питаю, як відреагували на зйомки фільму сусіди — в стрічці є кадри, коли Ганна із сусідками виходить на вулицю, щоб оцінити масштаби пошкодження від нічних обстрілів. Вона відповідає: в основному, всі поставилися до фільму спокійно. Хоча не виключає, що деякі могли заздрити — не обов’язково по-доброму.

«Мені було не зрозуміло, як історія однієї родини — однієї з тисяч, які пережили всі ці події — може бути комусь цікава. Мабуть, я помилялася», — зізнається Ганна, коли я питаю її про реакцію аудиторії на фільм.

Анастасія, яка сидить поруч з нами, посміхається і додає: «Можливо, ми випромінюємо якусь особливу харизму. Ми просто дуже добрі і відкриті люди. Веселі та оптимістичні».

І це правда. Весь той час, що ми спілкуємося, і Ганна, і її діти, постійно сміються і жартують між собою. Так само виглядає їхнє життя на великому екрані. Незважаючи на те що головні декорації фільму — це зруйноване від обстрілів місто і військова техніка на тлі, будні героїв виглядають приємними і позитивними.

«Завжди важливо у щось вірити. Коли люди в складних ситуаціях не втрачають віри, оптимізму і надії, це окрилює і надихає. І завжди приємно на таке дивитися», — додає Анастасія.

Я питаю, у що вірить сім'я зараз. У відповідь вони жартують.

«У Діда Мороза», — каже мама Ганна.

«У нові дороги в Україні і в газ, який з’явиться на Донбасі», — продовжує Мирослава.

Зліва направо: Анастасія, Станіслав, Владислав і Мирослава (Фото: НВ)
Зліва направо: Анастасія, Станіслав, Владислав і Мирослава / Фото: НВ

«Ну, а насправді я вірю в те, що мої діти стануть успішними, покатають маму по світу», — додає Ганна, подумавши. Вона зізнається, що в свої 37 ніколи нікуди не виїжджала — навіть у Києві вона вперше побувала, вже коли на Донбасі почалася війна. Тому великою радістю для неї було те, що завдяки старанням її дітей фільм показали в різних країнах, а значить, і вони теж отримали можливість побачити інші країни. Мирослава побувала на Санденсі і на Берлінале, Настя — тільки на Берлінале. Потім свої корективи в плани сім'ї внесла пандемія коронавірусу.

Я цікавлюся, як живе Красногорівка зараз. Адже у фільмі герої неодноразово згадують про те, що після початку війни місто помітно спорожніло. Багато жителів виїхали, бізнес позакривали, а ключові будівлі на кшталт школи або лікарні були сильно розбиті через обстріли.

«Красногорівка відновлюється. Люди повертаються. Хай там як, це їхній дім. Крім того, велику роль відіграє матеріальний бік — якщо не вдалося осісти на інших територіях, сім'ї приїжджають назад. Але місто вже ніколи не стане таким, як було. Як і люди», — розмірковує Ганна.

Вона пропонує Анастасії додати що-небудь і теж розповісти про рідне місто. Дівчина знизує плечима, а потім починає плакати.

«Згадала, як було добре до війни», — каже крізь сльози.

Молодші діти Ганни — Стасик і Владик — і зовсім не пам’ятають, яким було життя на Донбасі до війни. Єдине, що пам’ятає Владик — це час, проведений у садку. Тому що там у нього був один-єдиний друг — Славік. Але з початком бойових дій сім'я хлопчика виїхала. Тепер у Владика більше немає друзів.

«Коли все починалося, діти були маленькі. І, звичайно, на той момент на дальній план відійшов розвиток дітей. Але зараз все це стає знову актуальним», — розповідає Ганна.

Молодші діти Ганни не пам’ятають, яким було життя на Донбасі до війни

Сьогодні, за її словами, в Красногорівці практично немає ніякого дозвілля для дітей. Її син Стасик, наприклад, обожнює спорт і з задоволенням ходив би на бокс або карате — але такі гуртки позакривали спочатку через війну, а в цьому році — через пандемію. Багато педагогів виїхали і вчити дітей стало, по суті, нікому. Тому всі в родині Ганни займаються музикою, адже музична школа в Красногорівці працює незмінно.

Анастасія, наприклад, вміє грати на сопілці, синтезаторі, трохи на укулеле і на саксофоні. Тому вдома її називають «людина-оркестр». Але життя своє зв’язати хотіла б, швидше за все, з кіноіндустрією — стати режисером. Вона закінчує випускний клас, тому для неї особливо актуально, яким буде її майбутнє.

«У нас в Україні проблема з кіноосвітою, — розповідає вона. — Можна втратити час, а потім довго шукати можливості, де реалізуватися. Тому я все ще сумніваюся».

До війни, згадує дівчина, в Красногорівці проходило багато великих культурних заходів, які були організовані на професійному рівні. Тому зараз гостро відчувається брак культурної освіти в місті:

«Культура — це душа міста. Коли цього всього немає, місто просто живе, але незрозуміло для чого. І життя це перетворюється на рутину».

Незважаючи на те що багато залишають прифронтові території, там все одно залишається чимало сімей — зокрема, багато дітей і молоді. Через відсутність варіантів дозвілля і брак культурних розваг, вони, в основному, не мають чим себе зайняти. Їхні інтереси — це алкоголь, ранні статеві зв’язки і безцільна трата часу, говорить Анастасія. Це часто призводить до небажаних наслідків.

«У нас в 7-му класі дівчинка зробила аборт, у 8-му класі зробила аборт. Вони просто тиняються по місту, тому що їм нема чого робити. Їх нічим зацікавити. Тому так і виходить», — розповідає дівчина.

З цим погоджується і її старша сестра. За її словами, ті, у кого були хоч якісь матеріальні можливості, вже давно виїхали з Красногорівки або шукають можливості зробити це. Решта ж залишаються перед вибором: або вступити в своєму рідному місті, або ризикнути і спробувати здобути вищу освіту, наприклад, у Києві, Дніпрі або іншому великому місті. І багато хто вибирає перший варіант, тому що там вони перебувають поруч з батьками, які завжди допоможуть фінансово. Там є волонтери, які привезуть гуманітарну допомогу і умовну безкоштовну гречку. Це не стимулює розвиватися і змінювати своє життя.

«Що потрібно зараз сучасній молоді? Я ось зараз ходжу в магазин, навіть у Києві, і помічаю, що дуже часто молодь там шукає когось трохи старше, щоб попросити купити пляшку коньяку, — ділиться 19-річна Мирослава. — А потім приїжджаю в рідне місто і бачу, що з моїх однокласниць одна вагітна, інша вже розлучилася, третя народила трьох. І всі вони — мого віку. Я ж в магазині купую жуйки з принцесами і сік».

Мирославі вдалося здійснити свою мрію і вступити в один з київських вишів — вона вчиться на кінооператора. Зізнається, що вихід фільму Земля блакитна, ніби апельсин допоміг їй, зокрема, в професійному розвитку. Тепер вона мріє про те, щоб український кінематограф «піднявся з колін» — відродився, вийшов на високий рівень і закріпився там.

Ганна Капустіна, продюсер фільму:

Фото: Кирило Авраменко

Ідея фільму виникла, коли я брала активну участь у проєкті Жовтий автобус. Це волонтерська ініціатива, учасники якої допомагають дітям з прифронтових територій осягнути основи кінопрофесій від першого контакту і закоханості в кіно до отримання професії та виходу на професійний майданчик. Все це проходить у форматі майстер-класів у прифронтових містах з подальшими зйомками короткометражного фільму, і кінотаборах, в які до нас приїздили діти з усього Донбасу.

Проєкт дуже захопив мене і в певний момент я збагнула, що потрібно зняти фільм про нього і дітей, які брали в ньому участь. Спочатку планувався якийсь груповий фільм-портрет, що виявилося досить важким завданням, не було єдиної нитки, яка зведе всі ці різні лінії в купу, утримає увагу і викличе зацікавленість у майбутніх глядачів. Коли вибирали героїв, то придивлялися до багатьох дітей, їздили в Авдіївку, знімали, спілкувалися. Й одного разу дві сестри Настя і Мира, учасниці наших кінотаборів, запросили знімальну групу до себе в гості в Красногорівку. І все раптом стало на свої місця. Це місто, ця дивовижна родина з мами і чотирьох дітей, їхній будинок, і навіть їхні коти дуже кінематографічні, і закохали нас у себе. Буквально за один-два дні ми зрозуміли, що це наша історія і ми будемо знімати про них.

Працювати з героями в документальному кіно надскладне завдання. Це не «непрофесійні актори», як зазвичай кажуть, коли плутають документалістику з ігровим кіно. Це реальні люди, які проживають своє реальне щоденне життя. І звісно ж, всі хочуть в присутності камери виглядати бодай трішечки, але краще. Тому частий випадок, коли документальні герої в кадрі зовсім не такі, як у житті. Але наша сім'я дуже швидко відкрилася і довірилася знімальній групі, і навіть запросили їх жити до себе в дім. І той контакт та довіра, які встановилися за рік в процесі зйомок, дуже допоміг нам розкрити своїх героїв повністю, щиро і без прикрас. Саме ця щирість у фільмі і підкорює глядачів найбільше.

Показати ще новини
Радіо НВ
X