Всесвітньо відомий куратор Єжи Онух розповів, чому зміни в Україні даються насилу
Єжи Онух всерйоз і надовго занурився в українську культуру наприкінці 1990-х, коли очолив Центр сучасного мистецтва в Києві. Його зусиллями інституція, засновником і меценатом якої став американський бізнесмен Джордж Сорос, перетворилася на провідний майданчик для демонстрації робіт кращих зарубіжних, а також вітчизняних художників.
PinchukArtCentre та Мистецький Арсенал, які сьогодні ставлять тон в українському мистецтві, з'явилися значно пізніше. І тепер оглядачі пов'язують діяльність центру з розквітом низки яскравих вітчизняних обдарувань і називають його піонером у своїй сфері.
Пізніше поляк додав до свого резюме ще два значущі рядки — керівництво Польським центром у Києві, а потім і в одному з найсильніших артистичних центрів світу — Нью-Йорку. Також Онух як незалежний куратора реалізував кілька проектів у різних країнах.
НВ зустрілося з ним у Львові, куди арт-фахівець приїхав для участі в дискусіях конгресу культури Східного партнерства. Відомий поляк виділив для бесіди зовсім небагато часу, проте коли зайшлося про Україну, він перестав дивитися на годинник.
— Конгрес, заради якого ви приїхали до Львова, присвячений темі місії культури в період кризи. Якою ви бачите цю місію?
— Я вважаю, що у культури, власне, немає ніякої місії. Так само як немає ніякої місії у повітря, яким ми дихаємо. Це провокаційна заява, але я виходжу з того, що культура — це і є людство. Без людей немає культури, а кризи в нашому житті є постійно.
Кинута граната — це теж елемент людської культури. Якщо люди не вміють досягати консенсусу і вирішувати проблеми, їхні погляди стають радикальнішими. Екстремальна форма такої радикалізації — тероризм.
— Ви багато років провели в Україні, а потім поїхали майже на десятиріччя. Що, на вашу думку, за цей час змінилося в країні?
— Тепер політики і суспільство нібито опинилися на добре освітленій сцені. Стало набагато складніше щось приховати, людей уже не так просто ввести в оману.
Банальна проблема недовіри до політиків існує завжди і в будь-якій державі. Політики на те й політики, щоб завжди говорити вам те, що ви хочете почути. Роблять вони щось лише відповідно до своїх інтересів. Але вони постійно мають відчувати контроль. У цьому і полягає сила громадянського суспільства.
Я великий шанувальник того, що в англомовному світі називають community, тобто мала батьківщина, або ще детальніше — під'їзд. Все починається з під'їзду, в якому ви живете. Доки люди не дивляться на свій під'їзд як на власний космос, складно облаштовувати простори розміром більше. Складно говорити про зміни, поки всю відповідальність люди перекладають на ЖЕК, замість того щоб зробити щось самостійно.
Саме на цьому рівні відбувається форматування мозку відносно здатності впливати на щось навколо. Якщо ти не здатний зробити власний під'їзд придатним для життя, як ти можеш впливати на місто або країну?
В Україні багато надій покладають на молоде покоління. Але воно теж не звалилося з Марса, його виховували батьки, які передавали їм свій досвід. Тому зміни даються з великими труднощами. Еволюція вимагає гігантської праці.
Якщо ти не здатний зробити власний під'їзд придатним для життя, як ти можеш впливати на місто або країну?— У недавньому минулому в Польщі й України багато спільного. Проте Польща за останні 20 з гаком років встигла піти далеко вперед, тоді як Україна в багатьох сферах тупцює на місці. У чому причина, на вашу думку?
— Сьогодні в Польщі створено добру державну систему, в яку багато грошей інвестував Євросоюз. Але є проблема, яка однаково актуальна для нинішніх України та Польщі. Це відсутність ідеї.
Кожна держава повинна знати, в якому напрямку вона рухається. Ідея сьогоднішньої Польщі — "легка Німеччина". Але це непереконлива концепція. Ніж будувати таку державу, краще переїхати до Німеччини і бути справжнім німцем, а не його версією. І чимало молодих поляків останніми роками дійсно покинули батьківщину.
Що ж до Німеччини, я наведу вам такий приклад. Нинішні заможні баварці настільки прив'язані до свого традиційного одягу, що коли йдуть, скажімо, в оперу, вони обов'язково додають у своє вбрання елементи баварського одягу. І цей регіон є двигуном німецької економіки. BMW, які вони випускають, в усьому світі є певним символом заможності. І ці люди прив'язані до своєї традиції. Тому мені дуже подобається український ренесанс вишиванки як простої та зрозумілої для всіх об'єднувальної метафори.
— Як ви оцінюєте сучасне українське мистецтво?
— Колись я говорив, що українське художнє середовище — це 50 чоловік разом із дружинами та коханками. Сьогодні їх, може бути, 150-200. У контексті держави з населенням понад 40 млн осіб — це мізер. Такої кількості художників стало б на середніх розмірів місто десь у Західній Європі.
Але проблема не в кількості, а в тому, що український художній світ не створює власного наративу. Адже кожен у цьому світі розповідає історію, і ти можеш або розповідати власну, або повторювати за кимось іншим, або ж хтось інший розповість цю історію за тебе. Саме цим займається Росія, яка хоче, щоб світ дивився на Україну її очима.
Молоде покоління українських художників вже позбавлене тих комплексів, які були властиві їхнім попередникам. Однак мінус у тому, що вони тепер практично не бувають вдома і постійно сидять на резиденціях за кордоном. Це добре для них, вони обростають контактами, але вони недостатньо впливають на ситуацію в Україні.
— Останні п'ять років ви мешкали в Нью-Йорку. Як би ви сформулювали його актуальні тренди?
— Коли я вперше приїхав до Нью-Йорка в 1986-му, мені здавалося, що це місто є такою пірамідою, на вершині якої сидить одна людина, що всім заправляє. Але виявилося, що все інакше. Якщо використовувати метафору піраміди, то можна сказати, що таких пірамід у Нью-Йорку сотні й тисячі. І часто той, хто сидить на вершині однієї з них, не знає про те, хто сидить у двох кварталах від нього. Динаміка та наявність альтернатив — головний тренд Нью-Йорка.
Я ніде і ніколи не бачив так багато мистецтва, як у цьому місті. При цьому ніде і ніколи я не бачив так багато поганого мистецтва, як там. Водночас мені доводилося знаходити там глибоке і витончене мистецтво, якого, як і всього хорошого, завжди мало. Приїжджаючи до Нью-Йорка, ти цікавий комусь лише перші два-три місяці, потім ти стаєш черговим американським художником. Потрібно будувати своє і на своєму фундаменті. Я не втомлюся повторювати цю мантру.
Матеріал опубліковано в НВ №41 від 6 листопада 2015 року
