Сестра Холмса, хоррор про пам’ять і жахи американського Півдня: три нові фільми для перегляду в Мережі

30 вересня 2020, 20:55

У нашій новій добірці - три нові фільми, які доступні для перегляду в Мережі: детектив Енола Холмс з Міллі Боббі Браун, сай-фай хоррор Чарлі Кауфмана Я подумую з усім цим покінчити і психологічний трилер Диявол завжди тут.

Приємного перегляду!

Енола Холмс. Гаррі Бредбір. 2020.

Поставлений за першою книгою з підліткової серії романів американки Ненсі Спрінгер фільм Гаррі Бредбіра (Погань, Вбиваючи Єву) — приклад актуальної історії, що спирається на сучасні культурні коди. І, що рідкість, приклад який хочеться щосили рекомендувати.

Відео дня

НВ
Фото: НВ

Вікторіанська Англія. Сільська місцевість з красивим маєтком, що стоять посеред по-красивому запущеного саду. Обстановка всередині будинку говорить про примхливу його господиню Еудору Холмс — матір Шерлока, Майкрофта і Еноли. Остання — неканонічна молодша сестра двох канонічних братів. Її вихованням займається мати і саме тому Енола виросла не готовою до заміжжя, мовчазною соціальною одиницею, а такою ж, як і Еудорія, — норовливою, всебічно розвиненою людиною. А ще вона, як і її знаменитий брат, вміє розгадувати загадки. Це вміння знадобиться Енолі, коли її мама-революціонерка раптово зникне.

Все в цьому двогодинному фільмі світиться якимось життєрадісним ентузіазмом, бажанням не плакати через несправедливість, а прагненням її подолати. Причому подолати не дорогою війни, а шляхом більш розумним — особистим проявом відваги і кмітливості. За останній тут і відповідає дитя нового століття Енола. Під час свого розслідування вона вступить в заочний конфлікт з матір'ю (цілі якої благі, але засоби застарілі), продемонструє зміну гендерних ролей в кіно (дівчина всю дорогу буде рятувати свого, мабуть, майбутнього чоловіка) і в якийсь момент переграє самого Шерлока.

Не завжди буде виходити добре: фільм місцями занадто наївний, зміна ролей місцями надто демонстративна, але більше все-таки важлива тут атмосфера (багато в чому завдяки чарівності Міллі Боббі Браун — легка, інтригуюча) і тон (примирливий). Цікава деталь: Енола часто ламає четверту сцену, пояснюючи свої дії глядачам прямо в очі. Як героїня Фібі Воллер-Брідж у Погані. Що, згадуючи про чарівність Браун, тільки додає стрічці очок.

Стрічка Бредбіра не закликає лізти на барикади і перекроювати цей похмурий, перекошений світ, а скоріше говорить про те, що світ не так вже й поганий, просто іноді треба зробити складний вибір, який підштовхне події в твоєму житті в кращу сторону. І, може, посприяє зміні системи.

Буде непогано, якщо такі фільми серії перед нами, можливо, перший в ряду) будуть трохи коротші. Але було б добре, якби вони з’явилися.


Я подумую з усім цим покінчити. Чарлі Кауфман. 2020.

Новий фільм Чарлі Кауфмана — головного спеціаліста з рефлексії й самокопання світового кінематографа. Він залазив в голову популярному артисту (Бути Джоном Малковичем), писав про творчу кризу (Адаптація), розмірковував про важливість спогадів, який би біль вони не приносили (Вічне сяйво чистого розуму), розчиняв себе в Нью-Йорку (Синекдоха, Нью-Йорк), балансував на межі мізантропії та любові (Аномаліза) і так далі, і тому подібне. У глядачів, які уважно дивилися кіно протягом останніх 20 років, при фразі «заплутаний сценарій про людей, які страждають» ім'я Кауфмана має спливти в пам’яті саме собою.

У фільмі Я подумую з усім цим покінчити сценарист і режисер вирішив розчинитися в мізантропії і стражданні зовсім. За сюжетом хлопець з дівчиною їдуть на зустріч з його батьками. Зимовою безлюдною дорогою, кудись в американську глушину. Обидвоє познайомилися відносно недавно, але дівчина вже начебто подумує все закінчити (ми весь фільм чуємо її думки) і тим не менше погоджується на поїздку. В дорозі тривожне відчуття непарності цих двох тільки посилюється: перед нами чужі, геть позбавлені романтичної хімії люди.

Його звуть Джейк (як завжди блискучий Джессі Племонс). Він — розумник, що нахапався знань по верхах. Вона — чи то Люсі, чи то Луїза, чи то Люсія, чи взагалі Еймс (Джессі Баклі, яка стійко несе на своїх плечах весь екзистенційний вантаж фільму); чи то поетеса, чи то фізик, чи то ще хтось. Дівчина немов існує в декількох фазах одночасно і у всіх відчуває себе некомфортно. Плюс — іноді основна дія переривається сценами з дідком-прибиральником: він меланхолійно ходить по коридорах і дивиться телевізор. Плюс — батьки Джейка: сюрреалістична парочка старих, від яких іноді хочеться просто втекти.

Все це і дещо інше складається в моторошний, абсурдний, сай-фай хоррор. Але абсурдний він тільки на перший погляд. Коли стає ясно, що до чого це може статися досить швидко), то стає і простіше дивитися фільм. Це важливий момент, тому що картина буквально видавлює глядача з себе. Вона поділена на три частини (дорога до дому, вечеря з батьками, дорога від будинку) і після кожної хочеться вийти пройтися. Розуміння ж шляху згладжує дискомфорт.

Згладжує дискомфорт при перегляді, але не згладжує ефект від усього фільму. Кауфман зняв хоррор про пам’ять, як про клітку, де важливі для тебе колись люди замкнуті в петлях часу. Режисер йде далі й знищує значення самого слова «пам'ятати». Принаймні, в його гуманістичному прочитанні. За Кауфманом ми не пам’ятаємо, а додаючи свої фантазії, страхи, спрагу помсти мучимося оточені вигаданими нами ж примарами. Мучимося незмінно на самоті.

Таке трактування безвихідне. З ним можна не погоджуватися. Проте фільм Я подумую з усім цим покінчити — кінематографічне досягнення однієї окремо взятої людини, мислителя спасибі Netflix, що дали на це грошей). Таке, що місцями прямо захоплює дух своїми ідеями та їх реалізацією.


Диявол завжди тут. Антоніо Кампос. 2020.

Головний провал сезону. Більш ніж двогодинна історія про американський Південь середини минулого століття з акторським складом, на який рідкісний продюсер подивиться без заздрості, з ідеями, з розчленуванням, з закадровим голосом, з не останнім режисером в кріслі. Загалом, кіно з амбіціями.

Які розбилися об надто серйозний тон і надто грубу подачу. Фільм Антоніо Кампоса (Крістина, Саймон вбивця) представляє з себе канат різних сюжетних ліній, що поступово закручується канат. Закручується він протягом кількох поколінь, починаючи з Другої світової й аж до В'єтнаму. У програмі: молодий ветеран, переслідуваний почуттям провини, його син, який зростає з цілим букетом дитячих травм, низка проповідників, які один за одного жахливіші, жінки, що вмирають направо і наліво, парочка свінгерів з пекла.

Все це повинно було зійтися в южноготичний кінороман про зло в кожному з нас. Але зійшлося в результаті в пафосний холостий постріл не про коріння зла, а про людей, які самі собі створюють проблеми. Причому проблеми ці не диявольської природи, як може здатися з назви: режисер промахнувся і показав юдоль не рогатого, а старозавітного бога. Жорстокого, вимогливого й байдужого.

І причому це ще лагідне трактування. Простота думок тут настільки не встигає за пихатістю тону, що іноді тягне розсміятися. І Netflix, і численні відомі артисти очікували від Кампоса явно більшого. Як і глядачі.

Показати ще новини
Радіо НВ
X