Робота-хор-робота. Інтерв'ю з режисером документального фільму-хіта Надією Парфан

8 лютого 2020, 10:36

На початку лютого на українській платформі Такфлікс вийшла комунальна трагікомедія Надії Парфан Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго.

Прем'єра фільму в українських кінотеатрах відбулася в жовтні 2019 року. Ще перед тим, як фільм став справжнім хітом, ми поговорили з Надією Парфан. Зараз, у зв’язку з прем'єрою фільму на першому українському стрімінговому сервісі Такфлікс, згадуємо цю розмову.

Відео дня

***

Цей незвичайний фільм розповідає про унікальне культурне явище, яке дісталося нам у спадок з часів СРСР — хори при профспілках, де співають у перерві між роботою тамтешні працівники.

Хору при Івано-Франківськтеплокомуненерго цьогоріч виповнилося 15 років. Деякі його учасники співають в ньому зі дня заснування. Для них це — всебічний розвиток, можливість відпочити від важкої праці та улюблене хобі.

Чим може зацікавити вибагливого українського глядача тема комунальних структур, ким є герої стрічки та якою була реакція місцевої влади — в інтерв'ю НВ розповідає режисерка Надя Парфан.

— Історія вашої родини тісно пов’язана зі структурою Івано-Франківськтеплокомуненерго. Розкажіть про це.

— Мій дідусь, вже покійний, був першим директором і засновником Івано-Франківськтеплокомуненерго. Дія відбувалася у 60-ті роки, коли була друга хвиля урбанізації у Радянському Союзі. Це час, коли будувалися нові заводи і фабрики, багато людей приїжджали туди з навколишніх міст та сіл. Їх селили у типові для того часу будинки — п’ятиповерхові хрущовки; а до цього — у австрійські і польські, де і досі збереглися так звані «п'єци» (пічки). У кого не було пічок, існувала досить примітивна система опалення: дрова, буржуйки.

Світова прем'єра фільму відбулася на фестивалі Visions du Réel у швейцарському місті Ньон

Отже, мій дід збудував систему центрального опалення для міста Івано-Франківськ. Крім того, у Івано-Франківськтеплокомуненерго досі працює моя мама — все більше, ніж тридцять років. І вона співає там у хорі. Коли я про це дізналася, мені було дуже весело і смішно. Вона мене у вісім років змушувала ходити на заняття з музики, — а тепер, коли я стала дорослою, прийшла до неї у хор, аби зняти фільм.

Я присвятила цю стрічку моїм бабусі та дідусеві. Бабуся померла за кілька тижнів до прем'єри. Вона не працювала у теплокомуненерго, проте була дружиною засновника структури. Її всі пам’ятають і знають. Однак у фільмі історія моєї сім'ї не показана.

— А чому вирішили оминути сімейну історію?

— Цей жанр, коли люди знімають самі себе або власних родичів, називається автодокументалістика. Я ставлюся до такого жанру з повагою, люблю дивитися подібні фільми. Але сама знімати таке — ні, це трохи не мій жанр.

Треба бути дуже сміливою людиною, аби вміти показати себе і своїх близьких у якихось вразливих точках. Я в цьому плані боюся, мені страшно.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Робоче місце диспетчерів у комунальній службі (Фото: Кадр з фільму)
Робоче місце диспетчерів у комунальній службі / Фото: Кадр з фільму

Моя мама працює у теплокомуненерго інженером відділу збуту. Але якщо назвати її посаду сучасною мовою, вона — аккаунт-менеджер, «веде» корпоративних клієнтів. Її робота кінематографічно трохи нудна, хіба що є досить колоритний матричний принтер, який дивно звучить. Але для зйомки це не дуже цікаво та не передає суті того, що там відбувається.

Перш за все, мені було цікаво показати індустріальну історію — розповісти, що відбувається із цим уламком індустріальної епохи у наші часи.

— Наскільки популярні такі хори зараз? Чи цікавиться ними молодь?

— Подібні хори при профспілках — це здобуток радянської культури. Ідея полягала в тому, аби люди мали можливість розвиватися всебічно.

На практиці це означає, що якби ми сьогодні, у 2019 році, хотіли організуватися у хор, для нас це було би дуже складно: ми мали б знайти приміщення, скоординувати всі наші графіки, аби призначити час та дні для репетицій, хтось мав би координувати весь цей процес. У СРСР же все це було продумано, цим займалися підприємства — місця праці, адже дбали про добробут своїх працівників. Це така патерналістська картина.

Уявіть, у вас восьмигодинний робочий день, годину з якого ви співаєте

Актова зала Івано-Франківськтеплокомуненерго розташована буквально за стінкою від ремонтного цеху, і люди щосереди у робочий час, на 15:00, мають репетиції. Вони запрошують художнього керівника, який із ними займається. Ясно, що для сучасних поколінь це досить екзотично — нам би, мабуть, таке і на думку не спало.

Дійсно, в хорі більше співають старші люди — молодші не співають. Але є кілька молодих, не можна сказати, що їх немає зовсім. Це прикольно: уявіть, у вас восьмигодинний робочий день, годину з якого ви співаєте. Навіть якщо ви не фанат репертуару, співати — все одно прикольніше, ніж працювати.

— Багато таких хорів залишилося зараз при українських профспілках?

— На прем'єрі у Києві у нас, наприклад, буде виступати хор Київського метрополітену. У фільмі ж з’являються також хор водоканалу та тролейбусного депо. Вони там між собою влаштовують різні змагання — хто кого переспіває.

Як на мене, це дуже класна задумка, що творчістю можуть займатися не лише професіонали, не тільки люди, які закінчували профільні заклади, а будь-хто. Це робить творчість та мистецтво доступними.

— У фільмі є кадри, коли працівники теплокомуненерго відповідають на телефонні дзвінки. На них кричать та лаяться незадоволені жителі міста — скаржаться, що в будинках холодно. Як гадаєте, ця робота для людей із міцними нервами?

Більшість людей [героїв фільму] все життя працювали або в цій установі, або у якихось подібних. Тому для них це в порядку речей, щось звичне. Проте — щось неправильне. Ці люди розуміють проблемний вимір того, що відбувається.

Коли наш фільм подивився головний герой, Іван Васильович, ми запитали його, про що це для нього. Він сказав: «Так є, але так не мало би бути».

Працівники теплокомуненерго співають під час виступу хору (Фото: Кадр з фільму)
Працівники теплокомуненерго співають під час виступу хору / Фото: Кадр з фільму

Під час зйомок ми спостерігали за командою установи, яка щодня так працює. І я можу сказати, що так, це люди емоційно стабільні, з дуже міцними нервами. Мають деякий дзен, який мене, з якогось боку, вражає навіть трішки у негативному плані. Мені цікаво: чому вони не повстають? Чому не протестують? Чому не роблять страйки, забастовки?

— І чому ж?

— Я ставила це питання, зокрема, і своїй мамі. Вона відповіла, що для них тепло — це дещо стратегічне, це базова потреба усіх людей. Якщо вони запротестують, місто замерзне. Це питання життя і смерті, й працівники структури беруть на себе цю ношу, цю відповідальність. Так само, як і лікарі, вчителі, наприклад. Вони теж працюють у не завжди достойних умовах, але виконують свою роботу з гідністю.

Є люди, які працюють за 3 тис. гривень

Проблема інфраструктури в тому, що вона застаріла. Відколи мій дід був директором, нічого толком не змінилося. Інфраструктура не утримується в належному стані. Працівники, до речі, також майже не змінюються: чимало робітників там — це люди літнього віку. Тому тут питання ще й у тому, аби забезпечити їм достойні умови праці та достойну пенсію згодом.

— В українських комунальних структурах зазвичай дуже невисокі зарплати. Проте герої вашого фільму працюють там по кілька десятків років. Чому? Це ентузіазм?

— По-перше, вони не мають альтернатив на ринку праці. Для цього існують серйозні підстави — на жаль, в Україні досить ейджистський [з оглядом на вік] ринок праці. Для людей віком 50 і старше дуже складно знайти собі нову роботу. Івано-Франківськ — хоч і обласний центр і досить прогресивне місто, та це не місто-мільйонник. Ринок праці не такий насичений, як, наприклад, у тому ж Києві.

Комунальники дбають про те, аби місто було в теплі (Фото: Кадр з фільму)
Комунальники дбають про те, аби місто було в теплі / Фото: Кадр з фільму

Люди такого віку зазвичай не є впевненими користувачами комп’ютера, не володіють навичками роботи з програмним забезпеченням — тими вміннями, які додають їм бонусів як спеціалістам. Людям страшно залишитися без роботи, і для них ці мізерні зарплати — серйозна річ.

— Які у них пенсії?

— Це різні суми, але зазвичай пенсія приблизно співмірна із зарплатою (а то і менша). Тобто є люди, які працюють за 3 тис. гривень. Або за 5 тис. гривень, наприклад.

— Чи отримав фільм якісь відгуки з боку міського чи обласного керівництва?

— Почнемо з того, що міська адміністрація Івано-Франківська дала нам дозвіл на зйомку, хоча, звісно, могла би цього і не робити. Назустріч пішло і керівництво теплокомуненерго. Зараз, до речі, вже змінився і директор цієї структури.

Головне завдання фільму — дати глядачам цікавий досвід проживання життя комунальників, каже Надя Парфан (Фото: Кадр з фільму)
Головне завдання фільму — дати глядачам цікавий досвід проживання життя комунальників, каже Надя Парфан / Фото: Кадр з фільму

Мер Івано-Франківська Руслан Марцінків прийшов до нас на прем'єру, перед показом вийшов на сцену, сказав, що розуміє — є проблеми, над якими необхідно працювати. Мій інтерес у тому, щоби при вирішенні проблем цієї кризової ділянки комунального господарства були враховані також й інтереси людей, які там працюють у нелегких умовах. Банально — їм потрібно підвищити зарплати, забезпечити всім необхідним, тими ж викрутками та іншими інструментами. Сподіваюся, що люди, які є компетентними у вирішенні подібних питань, звернуть увагу на цей фільм.

Проте головне завдання фільму — дати глядачам цікавий досвід проживання життя комунальників. Це специфічне задоволення, але людям подобається.

І моє особливе бажання — аби люди після перегляду цього фільму були лагіднішими із працівниками комунальних служб, проявляли базову повагу до тих, хто працює «по той бік».

Показати ще новини
Радіо НВ
X