Солодке життя в Парижі – 5 книг про екзотичні подорожі

18 листопада 2018, 14:03

Автори цих книжок заперечують звичне правило туристів – у кожну подорож брати себе любимого, власний самовар і старі звички – розповідаючи про те, як варто поводитися у чужій країні. Виявляється, мало знати і поважати тамтешні звичаї, бажано ще спробувати хоч на короткий час стати одним із місцевих мешканців – Парижу, Сараєво, Тбілісі.

Автор цієї захопливої книжки народився в Америці, і вже в 16 років почав свою кар'єру кондитера. Сьогодні його читають мільйони бажаючих дізнатися, як правильно, корисно і головне – цікаво харчуватися. Саме так – з інтересом, гумором та іронією до самого себе підходить автор, який став найвідомішим кондитерів в Америці, а з часом переїхав до Франції. У Парижі він мешкає вже близько 15 років, саме тут він написав п’ять свої відомих книжок, серед яких Солодке життя в Парижі. Крім екзотичних французьких рецептів, автор розповідає про своє життя у новій країні, про причини свого переїзду до Парижу, а так же ділиться адресами своїх найулюбленіших місць. Ми дізнаємося про те, чи складно стати справжнім парижанином, і зокрема таким, що цінує власну кухню.

Відео дня

Адже ентузіазм, з яким французи кидаються на боротьбу за власний стіл, абсолютно усвідомлений. Їжа - це дуже важливо у французькій самосвідомості, тож займаються нею всерйоз. Річ у тому, зауважує автор, що харчуватися абияк і бозна чим тут не прийнято, оскільки це ознака цілковитого безкультур'я. Щоб переконатися у цьому, варто на власні очі побачити (а в даному випадку прочитати), скільки часу приділяється парижанами «кулінарній» проблемі.

Озрен Кебо. Сараєво для початківців. - Брустурів: Дискурсус, 2018

Про воєнні події у найзагадковішій столиці Східної Європи нам вже більш-менш відомо з фільмів Кустуриці, натомість цього разу перед нами приватний літопис Сараєво з-під пера тамтешнього письмака-дебютанта. «Чотирирічна облога Сараєва в 90-х, поряд з обло­гою Мадрида в 30-х і Ленінградом 40-х - одна з голов­них больових точок історії ХХ століття», - нагадує про вагу тематики цієї книжки її перекладачка Катерина Калитко. «Божественною дірою», «містом небезпечного життя», пустою абстракцією, темною плямою на біографії нашої планети» називає описуване місто автор книги. Утім, навіть за умов виживання він не хизується мужністю чи бойовим настроєм, що годиться хіба що для згаданого романтичного кіно, а насправді все інакше.

Лише війну можна сприйняти за формотворчу ознаку цього багатостраждального краю в центрі Європи, але від того авторові не легше. В його балканському літописі дивовижна історія Сараєво постає під іншим ракурсом, в якому горе змішалося з радістю, наче день з ніччю. «Електрика не потрібна, - каже він. - Сядь о четвертій в пітьмі та чекай до восьмої. О восьмій - спати. Найсмачніший пиріг - із кропивою. Холодна жінка, тепле пиво - саме те, що треба. Неголені жіночі ноги - хіба існує щось спокусливіше? Отже, цілий світ божевільний. Правда за нами. Ми біля джерела життя. Насправді світ - це просто темна пляма на біо­графії Сараєва».

Гіоргі Кекелідзе. Гурійський щоденник. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017

Історія автора в цій екзотичній документальній прозі переплітається з історією цілого народу. І не лише тому, що для цього самого народу молодий грузинський поет, прозаїк, публіцист і науковець Гіоргі Кекеладзе зробив як на його вік вже чимало. 28-річний хлопчина, будучи директором Парламентської бібліотеки, створює цифровий фотолітопис країни і цифрову бібліотеку вітчизняної літератури, відкриває куточки грузинської книжки в бібліотеках Нью-Йорка і Парижа, їздить у гірські села, привозячи мешканцям стоси нових видань, бере участь у теле- і радіодебатах, викладає в національному університеті і, звісно, пише книжки.

Про що зокрема ця? Про батьківщину автора, яку він описує з таким захватом, гідним Маркеса і Гоголя, що одразу хочеться все кинути, і хоча б поринути, а не податися у дивосвіт його краю. Автора недаремно називають грузинським Борхесом, його історії розплітаються безліччю стежок-пригод, що ведуть у сад задоволення від тексту. Гостинність, застілля, казки і притчі, що лунають на кожному кроці у цій дивовижній Гурії, де «навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити». Не обійшлося в тексті й без сексу. «Секс у Гурії називають словом «май», - зауважує автор. - Це слово можна порівняти зі словом «майя», що ведійською мовою означає «ілюзія». Однак ви можете посперечатися зі мною і сказати, що «май» — це теж щось інше. Давайте посперечаємось...»

Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. – К.: Нора-Друк, 2017

В екзотичному жанрі українського «мандрівного» роману сьогодні існує чимало різновидів – від легкого «туристичного» чтива і важкої «колоніальної» прози до «заробітчанських» ламентацій на гірку патріотично-еміграційну тематику. Зокрема книжку Максима Кідрука про подорож Південною Америку романом, звичайно, не назвеш. І не лише тому, що в ній немає питомих жанрових ознак, а хоча б через те, що фінального кінця-краю мандрівці в його оповіді не видно. Так би мовити, далі буде.

Так само варто пояснити, що сучасна проза дуже часто рядиться у формат повновагого жанру, будучи при цьому наповнена доволі легкотравним чтивом. Тому «Подорож на Пуп Землі» – це репортажна белетристика з цікавими історично-культурними рефлексіями і безперечною художньою сюжетністю. Загублене місто інків Мачу Пікчу, легендарне озеро Тікікака, діючий вулкан Котопаксі, чилійська Долина Смерті – усі ці екзотичні місця Південної Америки автор описує просто й невимушено. Складається враження, що під час закордонних мандрів у рідній Україні він бував вряди-годи, щоб здати мандрівні нотатки в друк, мимохіть дізнатися ім’я чергового президента – і знову в дорогу!

Алексей Бобровников. Крайности Грузии. – Х.: Фоліо, 2017

Ця збірка «грузинських» етюдів від автора, що проїхав велосипедом крізь всю легендарну країну горців, цілком у нинішньому тренді «мандри замість туризму». І тому життя екзотичного краю показане не з офіційного боку, а з «народного» нутра, чим книжка відрізняється від звичних путівників. Або якщо й так, і треба визначити жанр, то зауважено, що це «емоційний путівник». «Цей хлопець повторив те, що сто п’ятдесят років тому зробив Дюма: - зауважує Вахтанг Кікабідзе, - він проїхав Кавказ, поглянувши на нього свіжим поглядом».

А хіба може бути інакше в Грузії? Відповідь на це риторичне питання ми так само отримаємо. А також дізнаємося про те, що можна пити в Грузії, крім кахетинського? Що ми знаємо про Воєнно-Грузинську дорогу, крім того, що Остап Бендер з Кісою Вороб’яніновим танцював на ній лезгинку, випрошуючи гроші у пасажирів автобусів. А ще, звичайно, про час, який тут точиться паралельно з виростанням трави. За переказами, під час Першої світової війни на допомогу царю прийшов озброєний загін грузин. Танки, літаки, бронепоїзди – і триста середньовічних лицарів з мечами і в обладунках… І таких історичних подробиць у книжці чимало.

Читайте також: Капітан Смуток та інші історії – 5 книг про незвичайні пригоди

Показати ще новини
Радіо НВ
X