Скелети в шафі. П’ять нових книг про старі гріхи

17 березня 2018, 12:05

Майже всі автори цих книжок щиро впевнені в тому, що лише минуле – темне, страшне і войовниче – повинне у всіх бідах, тому й виправдовує наші гріхи.

Причому цієї віри дотримуються як класики готичної літератури, так і сучасники доби постмодернізму. І лише деякі з них наважується зазирнути вглиб себе, знаходячи можливість ці гріхи не лише описати, але й спокутувати.

Відео дня

Український письменник Ігор Бондар-Терещенко зібрав для НВ STYLE п’ять книг про давні провини.

Колм Тойбін. Майстер. – Х.: Фабула, 2018

Автор цієї книги вважається одним з головних британських інтелектуалів свого часу, попри те, що він ірландець. Його п'ятий роман - це вигадана історія життя американського письменника Генрі Джеймса, яка триває наприкінці 19 століття, а саме від січня 1895 року до жовтня 1899 року. Все починається з краху письменника, який переїхав до Європи, в Лондонському театрі з п'єсою Гай Домвіль до його ізоляції у невеличкому місці, де він таки спромігся на створення кількох шедеврів протягом короткого часу.

На відстані часу, перебуваючи у вимушеній самоізоляції, письменник переосмислює своє життя, в якому йому довелося в певний момент забути про свою хвору сестру, яка померла, покинути батьківщину, сім’ю та друзів. Як сталося, що він став одинаком з гомосексуальними проблемами? За які старі гріхи змушений тепер розплачуватися? Він живе в будинку зі слугами і щодня ходить до стенографа диктувати нову книгу. Присутній в оповіді Оскар Уайльд – наче антипод кволого і анемічного героя роману, оскільки провадить веселе безтурботне життя популярного автора. Утім, саме в цьому суть роману – показ не переможця долі, а нещасного вигнанця, який осмислює шляхи, які приводять нас до занепаду.

Абрахам Мерріт. Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи! – К.: Видавництво Жупанського, 2018

Автор цього роману - один із найпопулярніших американських письменників 20–30-х років минулого сторіччя, який писав у жанрі містики, фантастики і нуар-детективу. Серед його послідовників такі метри літератури, як Говард Лавкрафт і Рей Бредбері. Дослідження фольклору й окультизму сприяло його захопленню культурою загублених світів, прадавніх богів, прадавніх вірувань, звідки беруть початок його містичні тексти. Що ж до «гріхів минулого», то у більшості «темних» творів цього автора описаний конфлікт сучасної людини науки і раціонального світогляду із зловісними дивовижами давніх епох. Так, зокрема у двох творах цього збірника маємо містичний детектив, присвячений подіям у Нью-Йорку 1930-х, коли лікар-науковець протистоїть темним прадавнім силам на пару з відомим гангстером.

«Мені й раніше снилися жахіття, докторе Ловелл, - каже героєві одна з потерпілих, - але навіть переживаючи найстрашніші з них, я не почувалась так, як тоді, коли зустрілася поглядом з лялькою…То були очі диявола! Вони світилися червоним. Так яскраво-яскраво… немов очі звіра в темряві. Але саме цей бісівський блиск в очах змусив мене почуватися так, ніби чиясь рука стиснула моє серце! Ці диявольські очі на ангельському личку…» Так само в другій повісті збірника мова про містичне та прокляте місто з давньої бретонської легенди, в якому панує король та його білява донька-відьма, якій підвладні темні сили. «Дагут... з тілом, огорнутим потоками блідо-зеленавого світла, з очима, які перетворилися на два фіолетові озера, настільки великі, що білки тоненькою смужкою ледь проходили по їхньому краєчку, тонкі чорні брови зійшлися в одну лінію, обличчя біле, наче морська піна, жорстоке і насмішкувате, волосся розвіювалося, мов срібні морські бризки».

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Сара Стрідсберґ. Бекомберґа. Ода моїй сім’ї. – Л.: Кальварія, 2018

У романі, що перегукується з відомою піснею гурту The Cranberries, ідеться про ті самі старі гріхи, які призводять до не менш відомих наслідків. Батько родини, гультяй і гріховодник, за традиційними мірками, залишається дорогою людиною для доньки, яка навідує його у психіатричній лікарні. Згадки про нещасну матір, батькових коханок, його зникнення, алкоголь, скандали і чергові повернення в родину.

Утім, несподівано оповідь набуває епічного ритму і характеру, коли від внутрішніх монологів батька і дочки годі відірватися – ніжність і щем вчуваються в них, нагадуючи сповідь. І та сама лікарня – так само несподівано - стає для дівчини місцем, де вона знаходить «родинний» притулок, ховаючись від світу, який призвів її родину до такого становища. «Легко ідеалізувати заклад, вважаючи його ідеальним місцем, де зроблять усе, що ми, люди, не спромоглися зробити одне для одного, - розмірковують у романі. - І водночас воно наводить жах, бо показує те, що є в нас недосконалим: невдачу, слабкість, самотність».

Дан Лунгу. Я ще та комуністична баба! – Х.: Фоліо, 2018

Сьогоднішній ностальгії за «старими добрими часами» у «тоталітарному пеклі» з гріхами молодості цілої країни співзвучний цей роман про колишню мешканку соціалістичного табору. За сюжетом, в країні вибори, Чаушеску давно вже немає, і жити б нашій героїні-пенсіонерці довго і щасливо – наче за часів «народної влади», за яких вона прожила більшу частину свого життя – аж раптом нагодилася донька Аліса. Телефонний дзвінок лунає з її омріяної Країни чудес, тобто Канади, куди вона емігрувала. У розмові, між іншим прохання - «не голосувати за колишніх комуністів», що спричиняє звичну дискусію і заодно розбурхує материні спогади і вищезгадану ностальгію за колишній радянським режимом.

«Поки Аліса закінчила навчання, комуністичний режим впав і фабрика, де я працювала, була знищена. Величезне підприємство за кілька років довели до руїн, так що тепер там тільки бур’яни ростуть і бродячі пси ховаються. Вкрали навіть вікна, вирвали навіть розетки. Коли буває, що проходжу повз те, що колись називалося фабрикою, відвертаю голову, чесне слово, болить, ой як болить. У мене таке відчуття, що там, у цеху, наші скелети залишилися у робочому положенні і в будь-який момент готові продовжити роботу. Що то тільки незначна аварія в енергосистемі. Знаю, що це все божевілля, що минуле не повернути, але так я відчуваю. Останнім часом чути, що ті з Кока-коли закупили все і що скоро відкриють цех по розливу».

Степан Процюк. Бийся головою до стіни. – Брустурів: Дискурсус, 2018

Так само під один копил намагалися шикувати своїх дітей герої нової книжки Степана Процюка. Насправді її назва – не символ подолання перешкод чи то у старому радянському, а чи споконвічно українському чи пак куркульському середовищі, а це нав’язле в зубах, головах і душах гасло «будь таким, як всі». За сюжетом, цю мораль насаджує батько, який «виховує» сина, а насправді - мордує його своїми вічними істериками, оскільки сам психічно хворий. Таким чином, конфлікт «батьків і дітей» розглядається через різницю поколінь та світоглядів, підсилений «авторським» баченням проблеми, яка має ще глибше коріння.

Іноді таврування сучасного життя сягає високого публіцистичного градусу, і тоді чергове художнє твориво відомого своїми гнівними ескападами автора стає схоже на справжній памфлет, не згірш світської проповіді чи одкровення. «Кістки наших рідних перетлівають у землі. А поруч народжуються добрі карапузики, з першої хвилини свого життя підвладні в’яненню й розпаду. Час висміює наші найкращі пориви. Наші кохані стають беззубими бабегами й безумними дідуганами. Руки, що колись гладили й пестили, перетворюються на паралітичні оцупки».

Редактор: Марія Кабацій
Показати ще новини
Радіо НВ
X