Родинний альбом. Зоя Звиняцьківська про перший архів української вуличної моди ХХ сторіччя
Нещодавно в Україні презентували проект Родинний альбом — цифровий фотоархів української street fashion ХХ сторіччя, який сформовано з приватних світлин.
Родинний альбом поки що представлений у цифровому форматі та у вигляді друкованого буклету, однак він має стати початком великого архіву української вуличної моди.
До проекту увійшли надіслані з усієї Україні фотографії з описами людей, що на них зображені, або їхніх близьких, інформацією де і коли світлина була зроблена. За чотири місяці роботи над проектом його авторам вдалося відібрати більше 100 світлин, які дають уявлення про зовнішній вигляд та одяг представників різних регіонів, часів та соціальних прошарків України у ХХ сторіччі.
НВ поговорив з авторкою проекту, дослідницею моди, культурологинею та мистецтвознавицею Зоєю Звиняцьківською про те, як створювався Родинний альбом, про вуличну моду в тоталітарних суспільствах та про те, чому українцям варто змінити ставлення до своєї культури.
Розкажіть про ваш проект Родинний альбом? У чому його ідея?
Це електронний архів, його розміщено на сайті. Це колекція світлин вуличної моди України 20 сторіччя. Проект створено за підтримки Українського культурного фонду і нашим партнером є Центр міської історії Східної Європи — організація, у якої є медіа-архів і сайт, на якому вони викладають колекції фото- і відеоматеріалів. І наш Родинний альбом є однією з колекцій.
В чому полягає ідея проекту? Я дуже багато років займаюся модною антропологією і намагаюся більш-менш скласти розуміння того, що відбувалося в українській моді впродовж 20 сторіччя. Мені ця тема видається дуже цікавою, тому що за цей час країна була і розколота, і була частинами двох імперій, потім воз'єдналася. Великі маси людей переміщувалися країною через індустріалізацію, внаслідок демографічних і соціальних змін, і, безумовно, змінювалась ментальність цих людей. І саме ці процеси зміни ментальності хотілося дослідити через одяг, адже це дуже вдалий інструмент: одяг максимально близький до тіла, він існує завжди, що б не відбувалось, і він ніколи не бреше.
Тобто через моду, а точніше через модну антропологію, хотілося б краще зрозуміти свою країну, її історію, а через це і її сьогодення також.
Спочатку я, як усі «нормальні» дослідники моди, почала вивчати подіумну моду і зробила великий проект In Progress: дрес-код України доби Незалежності, який був представлений у Мистецькому Арсеналі в 2017 році. Там експонувалися речі українських дизайнерів, починаючи з 1990-х, подіумна мода — і саме там стався в певному сенсі переламний момент в моїх дослідженнях. Одного дня хтось прийшов до мене на виставку і спитав: «А де ж малинові піджаки?» А їх, звичайно, там не мало бути, бо це була дизайнерська мода. Але я зрозуміла тоді одну важливу річ: через особливості розвитку моди в тоталітарних суспільствах, серед яких була і Україна, вулична мода тут набуває величезного значення. Саме вона відбиває всі ті процеси, про які я говорила раніше. Тому що офіційна мода тоталітарного суспільства обслуговує ідеологію. Ринкових відносин не існує, існують будинки моделей, але їм насправді байдуже, скільки людей будуть одягатися в ті колекціями, що вони розробляють, чи сподобається людям одяг, що вони створюють І я вже не кажу про те, що був тотальний дефіцит, тобто взагалі нічого не було. Тобто діяльність будинків моделей була багато в чому герметичною і відірваною від реального життя — в тому сенсі, що реальний зворотній зв‘язок не передбачався, якщо речі не подобались або їх не купляли, це жодним чином не впливало на діяльність художників-модельєрів. До того ж будинки моделей значну частину своєї уваги направляли на ті підрозділи, які працювали над створенням колекцій для експорту, які показували на міжнародних виставках. Тобто реальна мода людей розвивалася фактично паралельно і майже без участі офіційної державної моди.
Тож ми можемо сказати, що це спроба показати, як у 20 ст. українці інтерпретували моду, виходячи із умов проживання в імперії?
Саме так. Люди створювали власну моду. Закордонні модні журнали були недосяжні, українські модні журнали як такі з’явилися з початку 1970-х років, і теж не дуже люди їх дивилися, тому що там були абсолютно нереальні моделі, непридатні до реального життя або дуже складні для відтворення. Тож фактично люди створювали власну моду: з іноземних фільмів, які вони дивилися, з якихось чуток і пліток, які їм переказували. Часто були свої модні тренди, які знаходились всередині певного соціального прошарку. Тобто це живий, складний і абсолютно недосліджений процес.
Ми зможемо у проекті побачити знакові речі 20 ст., наприклад, як ті ж малинові піджаки чи блузки-мальвіни?
Я працювала над цим проектом кілька місяців. Почала його влітку і зараз ми його завершили. Ми робили його за технологією open-call, тобто ми через пресу, через соцмережі розмістили оголошення і попросили людей надіслати фото де вони, або їхні рідні в красивому або просто цікавому одязі. І люди нам надавали фото. У нас були технічні і певні юридичні обмеження, бо ми ж маємо з цими фотографіями щось робити, і люди мають дати на це згоду. Все це я кажу для того, щоб показати, наскільки обмеженими були наші можливості: open-call, тобто тільки той, хто зголосився, технічні обмеження — хтось не може їм відповідати, юридичні обмеження — хтось не погоджується.
Чотири місяці - це дуже-дуже мало, за цей час нам не вдалось, на жаль, знайти все знакові зображення, але в колекції більше 100 світлин і це тільки початок. Тобто та колекція, яку ми зібрали, є лише зародком, лише моделлю майбутнього великого архіву. Окрім того, що колекція є на сайті, де її можна подивитися, виходить друком буклет, який є певним підсумком роботи над цією колекцією, де я занотувала перші висновки, презентувала методологію і окреслила можливі напрямки подальшої діяльності. Тобто я показую, як можна було би працювати з такою колекцією, тому що серйозно з нею попрацювати ми не встигли. Але це модель, на якій можна показати, що можна було б зробити, куди просуватися. І я скажу чесно, що з цих 117 світлин нам вже вдалося зробити цікаві висновки і щодо індустрії моди, і щодо певних практик, пов’язаних з одягом. Тобто навіть на цьому порівняно невеличкому матеріалі у нас вже є цікавенні спостереження.
Чи плануєте ви видати повноцінну книгу з цими матеріалами?
Більшість світлин, які ми зібрали зараз, вийде в буклеті. Безперечно, я планую проект продовжувати, але оскільки я незалежний дослідник, то достеменно не знаю як і коли, я маю знайти партнерів, які б також вважали цей проект гідним уваги. Коли ми почали працювати, я зрозуміла, що це робота на багато років, тому що ми взяли всю Україну, ми взяли 20 сторіччя, і звичайно, це величезний обсяг матеріалу. Якби я робила наступний крок, я б зменшила масштаб і пішла б, наприклад, по містах. Тобто я брала б великі міста і витрачала б час на роботу з одним містом.
Звідки надсилали найбільше фотографій?
Кияни багато. Середня Україна, я б сказала так. Абсолютно дивно, але з заходу було дуже мало. Ми навіть там робили окремі запити. У нас представлена і північ, я дуже щаслива, що в нас є схід, тобто люди, які зараз живуть вже в Києві, але вони з Донецька, з Шахтарська, Луганська — вони переїхали, але взяли з собою родинні альбоми.
Безперечно така робота — дуже чесна і висвітлює ті соціальні теми, які сьогодні є дражливими. Наприклад, у нас була фантастична, дуже красива світлина, яку нам запропонувала жінка, дідусь якої воював в УПА і потім був за це засуджений. Але, на жаль, у нас не буде цієї світлини в колекції, тому що її публікація на нашій сторінці фб викликала неоднозначну реакцію — і людина відмовилась давати нам це фото. Адже власники світлин самі ухвалюють остаточне рішення і на кожному етапі можуть сказати ні.
Тобто якщо займатися цим проектом серйозно, він неодмінно висвітлить дражливі і контраверсійні моменти в історії нашої країни, але я впевнена, що їх треба висвітлювати, про це треба говорити.
З вашої розповіді можна зрозуміти, що це наскільки цікава, настільки і важка робота. Зараз легко збирати street-fashion знімки, виїхавши на Тиждень моди, у 20 ст., здається, це було набагато складніше.
Якщо говорити суто зі статистичної точки зору, то ми побачили, що найбільша кількість світлин — це світлини десь починаючи з 30-х і до 60−70 років. І це пов’язано з тим, що люди досить серйозно ставилися до увічнення своїх образів і в них була практична мета — вони надсилали ці світлини рідним, близьким.
Всі ті модні дівчатка і хлопчики, які позують біля Fashion Week, і ті люди, чиї поодинокі світлини нам вдається знайти — це різні світи, їх не можна порівнювати. Чудовий приклад: у нас є світлина молодого чоловіка, непоказного як на наш сьогоднішній погляд, але в нього червоні шкарпетки. І за цими шкарпетками стоїть ціла розповідь. Важливою складовою проекту є коментарі, люди коментують, що пам’ятають про цю світлину та одяг. І ця світлина 70-х років, і її коментує донька цього чоловіка. Вона каже: це мій тато і він спеціально придбав червоні шкарпетки, тому що він тоді захоплювався групою Beatles і хотів якось виділятися із загалу, і він собі так вигадав, що саме червоні шкарпетки роблять його особливим. І я вам скажу, що цей модний жест вартує, можливо, набагато більшого, ніж сучасні луки, які почасту створюються без жодних внутрішніх зусиль.
В Україні серед людей є певне культурне упередження, що наші скульптура, архітектура, музика тощо є вторинними, повторює західні традиції. Але численні виставки показують, що ми не лише не є вторинними, а часто знаходилися в авангарді культурних процесів. А що можна сказати про моду?
Це прекрасне питання, але відповідь на нього є абсолютно болючою для мене, тому що саме хибне розуміння цієї проблеми дуже гальмує, наприклад, мою роботу. Перше. Мені видається, що змагання зараз відбувається не в тій площині, тобто так, це не безпідставна ідея, що в деяких напрямках культури і мистецтв Україна не була вторинною абсолютно, а навіть випереджала. Абсолютно згодна. От зараз в Мистецькому арсеналі йде виставка Футуроманія, де можна побачити, як українська культура дійсно була в авангарді оцих всіх перетворень. Це дійсно так і дійсно ці уявлення треба змінювати.
Але я хочу сказати інше. Я вважаю, що нічого в нас не вийде, допоки ми не припинимо порівнювати себе з кимось, вважаючи того когось за певний еталон, певний ідеальний метр. І ми свій власний зріст вимірюємо в єдиний спосіб: ми вищі за нього, чи нижчі. Нам треба припинити дивитись на себе очима інших. Тобто ми себе в своїй країні поводимо так, ніби ми прибульці, іноземці, приїхали звідкись.
Наша культура є, і цінність її не в порівнянні з якимось уявним абсолютним метром. Її цінність у власній внутрішній потужності, в тому, як вона перетворювала простір і людей навколо себе, в тому, що вона створювала сама для себе. Як тільки ми станемо цікавими собі - ми одразу станемо цікавими всьому світу.
Зміст нашого проекту якраз в тому, що давайте ми, нарешті, будемо цікавими собі, давайте спробуємо подивитися на власну історію і зрозуміти, що там було дійсно важливого, а не порівнювати її повсякчас з колекцією Dior. Це хибний шлях, це шлях в нікуди.
