«Найогидніша річ — люди, які заперечують, що це сталося». Режисер Бонда розповів про своє волонтерство в Україні та «хворобу пропаганди»
Режисер останнього фільму Бондіани Не час помирати Кері Фукунага, який підтримує Україну з початку російського вторгнення та волонтерить у різних українських містах, розповів про те, як потрапив на війну та чим його вразили українці.
«Десь в січні-лютому я спостерігав, як росіяни накопичували війська на українських кордонах і відчував неминучість війни Путіна проти України, і мене обурювало те, що міжнародна спільнота, мені здавалося, робила недостатньо, аби зупинити цю війну. Я думав, що я можу зробити як людина? І яку допомогу запропонувати?» — розповів Фукунага в інтерв'ю ТСН.
Він додав, що приїхав в Україну «після початку вторгнення, в другий тиждень березня». «Це вперше, коли я поїхав без якоїсь специфічної мети, як, приміром, робота над документальним фільмом, чи якась зйомка чи пошук історій. Я не приїхав до України задля своїх майбутніх проєктів. Я приїхав винятково допомагати. Я відчував, що мушу це зробити, тому що раніше, в юнацтві, я багато робив для своєї громади, працював волонтером, і я думаю, що моя кар'єра в Голлівуді впродовж останніх 10 років похитнула цей баланс в моєму житті», — пояснив своє рішення режисер останнього Бонда.
«Ірпінь та Буча — були перші місця, які ми відвідали у воєнній Україні. Ми приїхали до Ірпеня у перший тиждень після звільнення в п’ятницю та того ж дня поїхали в Бучу і побачили, що там відбулося. Це катастрофа», — поділився Фукунага, який перемістився до Києва після кількох днів у Львові, а згодом почав відвідувати найгарячіші точки.
На питання, що його шокувало в цій війні найбільше, він відповів: «Я думаю, що найогидніша річ — це те, що є люди, які заперечують, що це сталося. Я шокований невіглаством і тим, що я би описав як хвороба пропаганди. І коли я бачу людей, які пишуть в соцмережах, або коли я сам спілкуюся з людьми, які відмовляються вірити, що росіяни вбивають безневинних цивільних людей! Розумієте, як історик і як людина, яка вивчала різні війни. І війни проти цивільних — це не нове. Це траплялося і в американській історії, в нас була громадянська війна, коли загинули багато цивільних. І в Другій світовій загинули багато цивільних. Це сумні наслідки будь-якої війни. Але зараз ми говоримо про велику державу, яка вторглася до іншої і цілеспрямовано вбиває мирних мешканців. Ми побачили це в Бучі і Ірпені, ми це щодня бачили в Харкові. І коли кажуть, мовляв, українці самі вбивають своїх же, в мене мозок від цього вибухає».
На думку Фукунаги, боротися з російською пропагандою дуже важко, бо вона має «ознаки нездужання, від якого важко вилікуватися». «Я вважаю, що зараз дуже важко, але рецепт — це співпереживання, емпатія. І я думаю, що нам треба визнати, що навіть у Росії лунають голоси, які не завжди чутно. Бо там в той самий час багато страху. В мене є російські друзі в Лондоні, які бояться що-небудь сказати, бо їхні родини в Росії, і вони за них побоюються. І ви знаєте, Путіну вдалося успішно поселити страх в багатьох людях. Але я думаю, що пропаганда — це складніша річ для усвідомлення. Я спілкувався з людьми, навіть у соцмережах, і ми навіть зійшлися на думці, що можливо федеральні канали Росії не все розповідають. Але я думаю, що однаково є безліч людей, які стовідсотково вірять у кремлівську риторику і ніколи цього не позбудуться. У вас навіть є старше покоління в Україні, яке в це вірить, бо вони виросли, споживаючи російське телебачення, і досі йому вірять. І бомби можуть падати на сусідні будинки, і вони можуть припустити, що це робить їхня армія. Це дуже складно, тому я і називаю це хворобою. Це справді має ознаки нездужання, від якого важко вилікуватися», — пояснив режисер.
Щодо того, що його найбільше вразило в українцях, Фукунага заявив: «Я приїхав з країни, яка зараз доволі розділена. Я думаю, Америка зараз розділена як ніколи в своїй історії. Тому мене так вразила солідарність українців. Вони — разом, які б відмінності їх не розділяли до початку війни. Вони усвідомлюють, що ведуть битву за добро проти зла, тому жертвують всім, захищають всіх, кого можуть — рятують невинних, слабших та вразливих. І докладають всіх можливих зусиль — в міру своїх знань, можливостей і широти свого серця. За цим фантастично спостерігати».
