Прощання зі Сталіним Сергія Лозниці - «апофеоз людожерського культу»

2 червня 2021, 20:50

У Британії та США виходить у прокат новий фільм українського режисера Сергія Лозниці, який живе і працює на Заході - «Прощання зі Сталіним». Більш ніж двогодинна документальна стрічка з усією скрупульозністю відтворює березневі дні 1953 року — з моменту оголошення про смерть вождя до урочистого встановлення його тіла в мавзолей на Красній площі, пише Олександр Кан, оглядач ВВС з питань культури.

У Британії та США виходить у прокат новий фільм українського режисера Сергія Лозниці, який живе і працює на Заході - «Прощання зі Сталіним». Більш ніж двогодинна документальна стрічка з усією скрупульозністю відтворює березневі дні 1953 року — з моменту оголошення про смерть вождя до урочистого встановлення його тіла в мавзолей на Красній площі. На фронтоні якого разом з ім'ям Ленін вже з’явилося ім'я Сталін.

(В Україні цей фільм, за даними ВВС News Україна, найближчим часом кінотеатри показувати не будуть — Ред.)

Ми бачимо у фільмі не тільки нескінченний потік людей, що прямують на прощання з тілом вождя в Колонному залі Будинку Союзів, не тільки величезний натовп, що зібрався на урочисту церемонію на Красній площі.

Ми бачимо застиглих у заціпенінні перед репродукторами зі скорботним голосом Левітана нафтовиків Азербайджану, мисливців-евенків на Ямалі, робітників Ленінграда — і так по всій величезній країні.

Скорботні обличчя, сльози на очах, а то й відверті ридання — великий Сталін, який здавався безсмертним, йде, і з ним іде епоха.

«Прощання зі Сталіним» — повна протилежність фільму британського режисера Армандо Іануччі «Смерть Сталіна», який вийшов кілька років тому. Якщо там — змушують реготати абсурдистські гіньйоль і гротеск, то тут — викликають острах і заціпеніння величавість і монументальність.

Сергій Лозниця працює рівною мірою в ігровому та документальному кіно.

І його ігрові картини: «Щастя моє», «В тумані», «Донбас», «Лагідна» за повістю Достоєвського, і документальні: «Блокада», «Майдан», «Подія» (про серпневий путч 1991 року), «День перемоги» (про святкування 9 травня в Трептов-парку в Берліні), «Аустерліц» (про перетворення нацистських таборів смерті на туристичний атракціон) «Процес» (хроніка одного з перших «показових» сталінських процесів над «шкідниками» у справі так званої «Промпартії» в 1930 році) отримували призи на великих міжнародних кінофестивалях.

Ми розмовляємо з Сергієм Лозницею про ідею фільму, про його методі роботи і вплив такої картини на глядача.

Олександр Кан: Що спонукало вас зараз, через шість з половиною десятиліть, взятися за висвітлення теми Сталіна?

Сергій Лозниця: Я збирався робити картину про генезис, формування і розвиток радянського ритуалу державних похоронів (в західний прокат фільм виходить під назвою «State Funeral», тобто «Державний похорон» — Ред.) — від Леніна до Сталіна. Вважаю, що похорон вождів/божеств і «видатних діячів"/верховних жерців — один з основоположних ритуалів радянського культу, і за ним можна судити про структуру і характер режиму в цілому. Як відомо, Сталін з почестями ховав своїх найближчих соратників-конкурентів, яких сам же і вбивав — Кірова, наприклад.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Я почав роботу над цим матеріалом відразу ж після того, як закінчив фільм «Процес» про процес Промпартії 1930 року.

Я вже був занурений в цей матеріал і в атмосферу епохи. Ми почали монтувати фільм про похорон — подивилися багато годин хроніки похорону Леніна, Дзержинського, Кірова та інших, коли з’ясувалося, що в Красногорському архіві тільки матеріалів з похорону Сталіна — майже 40 годин!

І, звичайно ж, більшу частину цього матеріалу ніхто ніколи не бачив. Я зрозумів, що ми знайшли скарб. Я змінив концепцію фільму і вирішив працювати тільки з архівом сталінського похорону.

Олександр Кан: Наскільки легко було отримати доступ до архівних матеріалів?

Сергій Лозниця: Усі матеріали, використані у фільмі, містяться у колекції Російського Державного Архіву кінофотодокументів (РДАКФД) в Красногорську.

Я вдячний директору архіву Наталії Олександрівні Калантаровій і всій її чудовій команді за співпрацю. Це вже друга картина, яку я зробив у співпраці з РДАКФД (першим був фільм «Процес»), і зараз ми працюємо ще над двома монтажними фільмами про Голокост, у яких використані матеріали з колекції цього прекрасного архіву.

Сталин
ATOMS & VOID
Величезний натовп людей на Красній площі

Доступ до архівних матеріалів може отримати кожен — достатньо зайти на сайт архіву і переглянути електронний каталог. Маю сказати, що робота в РДАКФД організована прекрасно, на високому професійному рівні.

Я зараз працюю з різними архівами в різних країнах, і у мене є можливість порівнювати. Мене здивувало, що скарби, які зберігаються в РДАКФД, до мене нікому, здавалося, були не потрібні. Матеріали лежали в Красногорську майже 70 років, років 30 вже — у відкритому доступі, і нікому не спало на думку їх звідти дістати.

Олександр Кан: Ваш метод — потік хроніки, без «балакучих голів» інтерв'ю, без авторського коментаря, проявлений і в попередніх фільмах — «Майдан», «Аустерліц», «Процес» — застосований і тут. Він здається абсолютно об'єктивним і неупередженим. Але водночас цей фільм, як попередні, не просто документ. Це художнє висловлювання, в якому ви, як автор, проявляєте свою позицію. Як, якими методами, це досягається?

Сергій Лозниця: Ну я б не називав мій метод «потоком». «Потік» має на увазі щось хаотичне, що відбувається саме по собі. Всі мої фільми мають ясну і продуману структуру, матеріал точно відібраний, вивірений і збудований у монтажі.

Фільм — це висловлювання. Артикульовані висловлювання неможливі без жорсткої структури, вони просто не матимуть сенсу. І так — я не використовую закадровий коментар, чи то голос оповідача чи музику. Не бачу в цьому ніякого сенсу.

На мій погляд, це тільки відволікає глядача, заважає сприйняттю. Мій метод — метод занурення. Я занурюю глядача в матеріал, в подію, що розгортається на його очах, роблю його співучасником і запрошую до роздумів, до рефлексії.

Сталин
ATOMS & VOID

Для мене дуже важливий образотворчий бік, ми дуже ретельно реставруємо архівний матеріал, робимо корекцію і добиваємося практично ідеальної якості зображення.

Після перегляду «State Funeral» багато глядачів дивувалися, що матеріал сімдесятирічної давнини так добре зберігся. Насправді на те, щоб домогтися такого зображення, пішли місяці роботи.

Над дизайном звуку ми теж працюємо місяцями, добиваємося досконалості. Велика частина хроніки похорону була без звуку. Те, що ви чуєте зараз в кадрі: кроки, схлипи, приглушені голоси, ридання, атмосферу вулиці і приміщення, гул натовпу, музику, все те, що дає зображенню життя, — все це створили звукорежисери.

Олександр Кан: Викриття Сталіна почалося тільки через три роки після його смерті, на ХХ з'їзді партії в 1956 році. Ви говорите у своїй режисерській заяві, що початок краху системи сталінізму відчутний і в ці чотири дні здавалося б повного апофеозу культу особи. У чому ви бачите ознаки цього початку?

Сергій Лозниця: Вважаю, що йдеться не про крах системи сталінізму (вона жива і сьогодні, події останніх років, місяців і днів про це свідчать), а про крах системи радянської держави — в тому вигляді, в якому її придумав і створив Сталін.

Кажуть, що Долорес Ібаррурі (учасниця антифашистського руху в Іспанії -Ред.) після свого першого візиту до СРСР в 1930-і роки на питання про свої враження відповідала, що їй здавалося, що вона побувала в Стародавньому Єгипті. Вважаю, цілком доречне порівняння.

Так ось, той фараонський, «давньоєгипетський» СРСР, побудований Сталіним, почав руйнуватися в березні 1953 року. Він протягнув ще кілька десятиліть за інерцією, але дедалі більше занепадав, розвалювався на очах. Як відомо, в 1990-і роки довелося провести повну реконструкцію, апгрейд режиму, щоб сьогодні він міг знову цвісти пишним цвітом.

«Єгипетські» форми вже не працювали, потрібно було придумати щось нове — навіть ввести якісь риси, що імітують «демократію». З єдиною метою, звичайно — утримати владу.

Сталин
ATOMS & VOID
Біля труни вождя — його соратники

Але цей переломний момент у березні 1953 року мені здається досить цікавим. До того ж це унікальна можливість побачити своїми очима, що коїлося в березні 1953 року в країні, що досягла апофеозу людожерського культу.

Олександр Кан: В опублікованих вже в перебудовні роки спогадах йдеться, що день похорону був відзначений трагедіями, тиснявою натовпу, в якій загинуло чимало людей. Ви не можете про це не знати. Швидше за все кадрів хроніки, які закарбували цю трагедію, в архівах, що пройшли радянську цензуру, немає. Чи все ж є? У фільмі у вас немає про це жодної згадки. Чи не недогляд це?

Сергій Лозниця: Не мені судити, що є «недоглядом». Про це слід запитати глядачів. Я — кінорежисер. Документаліст. Я працюю тільки з тим матеріалом, який знятий.

У моєму розпорядженні було 40 годин хроніки, і з неї я зробив фільм довжиною 2 години 15 хвилин. Звичайно, якби я зміг знайти кадри тисняви ​​на Трубній площі, я вважаю, вони б увійшли до фільму. Але я їх не знайшов.

У переглянутому матеріалі таких кадрів не було. Якщо цей матеріал десь і існує, то, ймовірно, в закритих архівах секретних служб, доступу до яких у мене наразі немає.

Знаєте, коли 15 років тому — в дуже «ліберальні» в порівнянні з нинішніми часи — я робив монтажний фільм про блокаду Ленінграда, в нашому розпорядженні було лише шість годин хроніки, що збереглася на Ленінградській студії документальних фільмів.

Неймовірно, чи не так? Шість годин хроніки після 900 днів блокади? Ми тоді всюди намагалися шукати, зверталися і в архіви КДБ, але відповіді не отримали.

У нашому фільмі є кадри натовпу на підступах до Колонної зали. Видно, що люди стоять дуже щільно. Ясно, який стан цих людей, яка атмосфера. Ні в кого немає сумнівів у тому, що похорон цей перетворився на ще одну трагедію, в тисняві загинули десятки, можливо сотні людей.

Про це є безліч письмових та усних свідчень. Ці нещасні люди — поневолені, обдурені, морально знівечені - теж стали жертвами кривавого диктатора.

В кінці фільму є титр, який інформує глядача про те, що Сталін винен у загибелі й стражданнях мільйонів людей. Люди, затоптані в похоронній тисняві, належать до цих мільйонів.

Олександр Кан: Знаючи вашу життєву і творчу біографію, читаючи заключний титр фільму і вашу режисерську заяву, жодних сумнівів у мене щодо вашої позиції стосовно Сталіна немає. Але, дивлячись протягом двох з гаком годин ваш фільм, я не міг не думати про те, як його може сприйняти людина, яка нічого не знає про вас і про передісторію фільму. У нинішній Росії, де, як відомо, кількість прихильників-шанувальників Сталіна не зменшується, а то й зростає, такий фільм може бути сприйнятий як здійснення і підтвердження того, про що говорили на жалобному мітингу його поплічники — сталінського безсмертя. Велич і грандіозність показаного на екрані заворожує, і напевно знайдуться люди, які будуть з благоговінням дивитися на цей апофеоз. Що ви можете сказати з цього приводу?

Сергій Лозниця: Так, звичайно, такі глядачі знайдуться. Уже знайшлися. Мені доводилося читати такого роду коментарі на російськомовних сайтах. Ну що я можу сказати? Хто має вуха, нехай почує.

Зараз ось фільм виходить у прокат в Англії і США, й газета Guardian опублікувала рецензію під заголовком «Неможливо відірвати очей від цього нескінченно рідного обличчя».

Це диктор Левітан говорить про Сталіна в труні. Це цитата з радіотрансляції, яка велася на всю країну, на весь світ в день похорону. У перекладі на англійську це звучить дивовижним абсурдом, власне, і російською це абсолютний абсурд.

Але, на жаль, раби, виведені сталінською селекцією, в чиїх модифікованих нескінченним терором генах живе сліпий страх, цього зрозуміти не здатні. І діти цих рабів, і їхні онуки.

Сталин
ATOMS & VOID

Але, на щастя, є й інші люди, з іншими генетичними кодами. Ну і є вже покоління, які виросли на постімперському просторі, для яких увесь цей наратив уявляється просто сюрреалізмом, фантастикою.

З нами на прем'єрі у Венеції була дочка нашого литовського cпівпродюсера, випускниця школи. Після перегляду вона запитала: «Мама, а що це за Комітет такий, про який вони весь час говорять і який всі рішення ухвалює?» Це вона про «Центральний Комітет Компартії України». Думаю, для неї ці концепти стоять в одному ряду з конструктами з «Зоряних воєн» або «Володаря перснів».

Олександр Кан: І в зв’язку з цим — для кого, для якого глядача ви робили свій фільм? У Росії, на території колишнього СРСР? У світі в цілому, де багато знаків системи, зрозумілих нам з вами, можуть залишитися незрозумілими, нерозгаданими?

Сергій Лозниця: Як і будь-який режисер, будь-який автор, я хотів би, щоб мій фільм подивилися глядачі в усьому світі. Твір мистецтва — джерело смислів. Смисли народжуються в інтерпретації та рефлексії глядачів. Розуміння? Ну це ж завжди — дар, завжди диво. «Нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться, і нам співчуття дається, як нам дається благодать».

Олександр Кан: Чи показували або покажуть фільм в Росії? Яка реакція?

Сергій Лозниця: Фільм вийшов в обмежений прокат у Росії в березні 2020 року. На самому початку пандемії, за кілька днів до локдауна. У російському прокаті фільм називається «Прощання зі Сталіним». Реакція, як мені пам’ятається, була в діапазоні від «ніколи знову» до «хай живе великий вождь». Але, по-моєму, осудних глядачів все-таки було більше.

(В Україні повноцінної прем'єри фільму в кінотеатрах через карантин ще не було — Ред.)

Олександр Кан: Що ви маєте намір робити далі? Чи буде повернення до художнього кіно?

Сергій Лозниця: Я зараз закінчую два монтажних фільми про Голокост, фільм про Вітаутаса Ландсбергіса і працюю над монтажною картиною про бомбардування німецьких міст під час Другої світової війни. Наступного року починаю роботу над ігровою картиною «Бабин Яр».

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Редактор: Юлія МакГаффі
Радіо НВ
X