«Війна залишиться з нами на десятиліття». Інтерв'ю з режисером фільму Памфір, прем'єра якого відбудеться в Каннах

11 травня, 10:46
Український режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук (Фото:Надане пресслужбою фільму Памфір)

Український режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук (Фото:Надане пресслужбою фільму Памфір)

Цьогоріч на Каннському кінофестивалі відбудеться світова прем'єра фільму Памфір українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. В інтерв'ю НВ він розповідає, як і де знімали стрічку, а також розмірковує про роль кіно в боротьбі з російською пропагандистською машиною.

Повнометражний ігровий фільм Памфір — один із 23 ігрових фільмів, які відібрали до участі в 54-му Двотижневику режисерів, паралельній програмі 75-го Каннського кінофестивалю. Програмери фестивалю обрали учасників з-поміж 2500 заявок з різних країн світу. Події фільму відбуваються на західній Україні напередодні традиційного карнавалу на свято Маланки, яке відзначають 13 січня.

Відео дня

Відкривати цьогорічний Каннський кінофестиваль має стрічка Final Cut французького режисера Мішеля Хазанавічуса. Спершу фільм, який за жанром належить до зомбі-комедії, презентували під іншою назвою — Z. Проте пізніше режисер ухвалив рішення перейменувати стрічку через асоціації з ідеологічною символікою, яку використовує російська армія під час війни з Україною.

В інтерв'ю НВ Дмитро Сухолиткий-Собчук розповідає, яку історію побачить глядач у фільмі Памфір, розмірковує про кіно як про складову ідеологічної пропаганди та пояснює, чому зараз, під час війни в Україні особливо важливо презентувати себе на міжнародних культурних майданчиках.

Виконавець головної ролі Олександр Яцентюк (Фото: Фото зі зйомок / Фото надане пресслужбою фільму Памфір)
Виконавець головної ролі Олександр Яцентюк / Фото: Фото зі зйомок / Фото надане пресслужбою фільму Памфір

— Що за історія лежить в основі сюжету фільму Памфір?

— За сюжетом, події у фільмі відбуваються в прикордонній зоні на заході України. Ми спостерігаємо за життям головного героя на прізвисько Памфір та його сім'ї. Під час перегляду стрічки глядач дізнається, що означає це слово, звідки взялося це прізвисько.

Якщо дуже коротко, то цей фільм — про побічну дію безумовної любові. Про те, що іноді ця любов може засліплювати і ми не завжди бачимо ту небезпеку, яку зберігають сокровенні бажання. Адже деколи ці бажання можуть збутися.

— У процесі підготовки до зйомок ваша команда їздила в спеціальну експедицію в Карпати. Розкажіть, що там відбувалося?

— Підготовка до зйомок тривала біля двох років. Це був ретельний вибір локацій, місць для зйомок. Ми досліджували специфіку самого регіону, а також довго шукали людей, які готові були б розповісти нам про костюми та допомогти із їх виготовленням. Адже одна із ключових подій в стрічці — святкування Маланки, народне свято і справжній карнавал. Ми розуміли, що все має відбуватися так, як у реальному житті, тому в підготовці цих сцен були задіяні 250 статистів, головні актори і знімальна група. Я хотів, щоб вся команда перебувала в однаковій системі координат і розуміла справжнє значення цього дійства.

Фото з творчої експедиції (Фото: Фото надане прес-службою фільму Памфір)
Фото з творчої експедиції / Фото: Фото надане прес-службою фільму Памфір

— В українському кіно зараз прослідковується певна тенденція, коли до зйомок залучають непрофесійних акторів. Наприклад, у Атлантиді Валентина Васяновича грають ветерани війни на Донбасі, головний герой стрічки Носоріг Олега Сенцова — громадський діяч, військовий, активіст. У вашому касті також є непрофесійні актори, як-от Стас Потяк — хлопець, який грає роль Назара. Розкажіть, як знайшли його?

— Насправді, ми шукали цього хлопця дуже довго. Організували у селищі Верховина, що на Франківщині, невеликий табір, де проводили репетиції з кандидатами на роль цього хлопця, Назара. Також знали, що деякі з кандидатів залишаться у фільмі, але в інших ролях. У мене є папка, в якій — біля трьох сотень фотографій цих хлопчиків. Ми шукали хлопчика, який буде таким собі бунтарем. Траплялося, що кандидат міг виглядати по-одному, але коли сідали говорити з ним, то за характером був зовсім іншим…

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Стас Потяк потрапив до нас за рекомендацією моєї подруги. Мама Стаса займається виготовленням ліжників — це традиційний тканий виріб з овечої шерсті, який виготовляють в Карпатах. Їй розповіли, що проходить такий кастинг, і це зацікавило Стаса. Він приїхав до нас: був трохи переляканий, стриманий. Але згодом з’ясувалося, що це той випадок, коли в тихому омуті — багато бісенят. У Стаса встановився глибокий контакт з виконавцем головної ролі, Олександром Яцентюком. Можливо, на це вплинув і той факт, що через коронавірусні обмеження Олександр не міг побачитися зі своїм сином, який живе в Іспанії, тому якось сублімував цю енергію на Стаса. Вони потоваришували. Стас був дуже відповідальним, впорався з усіма поставленими завданнями.

Але загалом, Стас Потяк — не єдиний непрофесійний актор у фільмі Памфір. Таких було десь 40% — переважно, в епізодичних ролях. Головні ж ролі, як і ролі другого плану, виконали професійні актори.

— Чому презентувати українське кіно на кінофестивалях рівня Канн — надважливо, особливо в часи війни?

— Українська присутність важлива завжди і всюди, не тільки зараз. Це вже давно не щось типу Червоної книги, — не рідкість, що на міжнародних кінофестивалях такого рівня показують українські фільми. Українські фільми мають бути в програмі міжнародних кінофестивалів протягом всього року. Адже наші вороги воюють з нами, в тому числі, й через культурну, ідеологічну площину. І якщо не виходити на поле битви в культурному просторі, поразку зарахують якраз тому, хто не прийшов. Ми маємо показувати себе, розповідати міжнародній спільноті про те, що відбувається насправді. Ніхто за нас цю роботу не зробить.

Громадян росії почали ділити на тих, хто підтримує дії влади рф, і на так званих «дисидентів», людей, які є «опозиційними». І продовжують давати цим «дисидентам» слово. Та навіть якщо вони транслюватимуть свої меседжі каяття, хай краще роблять це для своєї власної, внутрішньої аудиторії. Аніж для міжнародної спільноти, яка сприйматиме це каяття як певну індульгенцію. Бо виходить, що одні громадяни рф перетворюють Україну на пекло, а інші «відспівують» це в храмах, які називаються «балет», «опера», «кіно», чи ще якось.

Поки триває війна, голоси цих «опозиціонерів» мають лунати, тільки якщо вони спрямовані в один бік — в бік жителів російської федерації.

Кадр з фільму Памфір (Фото: Фото надане пресслужбою фільму Памфір)
Кадр з фільму Памфір / Фото: Фото надане пресслужбою фільму Памфір

— Французький режисер Мішель Хазанавічус перейменував свій фільм Z — стрічку, яка має відкривати Каннський кінофестиваль, на Cut через асоціації з пропагандистською символікою, яку активно використовує російська армія під час наступу на Україну. Що думаєте про цей крок?

— Мішель Хазанавічус — точно не та людина, яку можна звинувачувати в підтримці росії. В його фільмографії є стрічка під назвою Пошук, 2014 рік. В цьому фільмі є одна сцена, яка виглядає нібито як документальна — вона про події під час війни в Чечні. Це нібито запис на відеокасеті з архіву російських солдат. І на цьому записі чутно, як розстрілюють людей, як лунають крики жінок — за цими криками ясно, що цих жінок ґвалтують. Виглядає це так, ніби на цій касеті — документальні кадри. Та насправді це — повна постановка, в якій задіяні, в тому числі, українські актори. Тому назва Z для його фільму була обрана цілком випадково, ще до того, як цю літеру почала активно використовувати російська пропаганда в своїй ідеології. Але ця історія загалом демонструє нам, що це ехо — ехо того, що відбувається в Україні, дійшло і до Хазанавічуса. Він підтримав ідею з перейменуванням.

— Ви працюєте над зйомками документального фільму зараз, що це за фільм?

— Після початку війни я продовжив свою співпрацю із Вавилон`13, отримав акредитацію від Збройних сил України. Стало зрозуміло, що навколо відбувається багато всього, це великі зміни, і вони важливі для всіх і кожного в нашій державі.

Є кілька тем, за якими я слідкую. Наприклад, це українські скульптори, які в мирний час відливали скульптури Ісуса Христа, а після повномасштабного вторгнення росії почали відливати різноманітні перешкоди, наприклад, протитанкові «їжаки» для ЗСУ. Я фіксував цей процес для кіно. Ще одна з тем — про прикордонників, але поки що я не можу розкривати всі деталі.

Фіксувати те, що відбувається під час війни, це, по суті, практично те ж саме, що займатися волонтерством. Це прагнення бути корисним в ці часи. До речі, перший місяць після вторгнення рф я займався волонтерством, допомагав із постачанням на фронт необхідних речей. Але потім вирішив, що все ж таки більше переключуся на документальні зйомки.

— Як загалом впливає на український кінематограф війна? Які плани довелося відкласти, які події — призупинити через активні бойові дії?

До початку повномасштабного вторгнення росії в Україні була налагоджена система виробництва кіно, були розроблені стратегії щодо виробництва кіно, працювали відповідні інституції. У всіх були якісь творчі плани, в нас знімали дуже багато ігрового, документального, короткометражного кіно.

Все це зараз — під великим знаком питання. І відповідати на це питання доведеться, коли ми переможемо. Нам треба буде продовжувати роботу з усіма тими талановитими людьми, які хочуть говорити про нас. Бо всі ми говоримо «про нас»: про різні епохи, різні періоди, в різних жанрах. Український кінематограф потрібен, в першу чергу, нам — українцям.

Я би дуже не хотів порівнювати цю війну з Другою світовою, адже Друга світова тепер надмірно ідеологізована. Пропагандистська машина сакралізує війну за допомогою міфотворчого образа солдата, який жертвує собою заради своїх ідеалів, совісті, і таке інше. І образи ці штампувалися роками, в тому числі, й через російський кінематограф. А тепер, як наслідок, ми маємо оцей великий міф про «визвольну війну».

Інший приклад — Боснія, країни колишньої Югославії. Протягом цих двадцяти, тридцяти років вони продовжують переосмислювати досвід, який прожили дуже давно. І нас так само чекає цей довгий, нелегкий шлях. І ми мусимо мати, що сказати.

Після війни всі ми чекатимемо, як український кінематограф реагуватиме на все те, що відбулося за цей час з нами. Будуть неймовірно болючі теми, які нам доведеться довго заживляти. Нам потрібне це осмислення. Війна — це ехо, яке залишиться з нами на десятиліття.

Показати ще новини
Радіо НВ
X