Проблемне Різдво, душевні хвороби і новий Фінчер: п’ять нових фільмів для перегляду в Мережі

8 грудня 2020, 08:15

У нашій новій добірці фільмів, які можна подивитися вдома, п’ять свіжих новинок, включаючи довгоочікувану нову роботу Девіда Фінчера Манк.

Приємного перегляду!

Манк (Mank, 2020). Девід Фінчер.

Девід Фінчер — один з головних американських режисерів останніх 30 років — випустив свій найбільш складнопідрядний фільм. І, можливо, свій найкращий. Проте, боятися його дивитися не слід: перед нами все-таки кіно жанрове (біографічна драма) і для його розуміння, крім уваги при перегляді, потрібно знати історичний контекст. Не більше.

Відео дня

НВ
Фото: НВ

Сценарій фільму ще в 90-х написав батько Девіда Фінчера, Джек Фінчер (він помер у 2003-му). Приблизно тоді ж Фінчер-молодший планував його екранізувати Кевіном Спейсі та Джоді Фостер у головних ролях), але через наполегливе бажання режисера знімати в чорно-білій колірній гамі жодна студія не зважилася вкласти у виробництво гроші (Netflix ж таким чином віддячили постановника за Картковий будиночок). Сценарій Фінчер-старший написав, надихнувшись есе 1971 року під назвою Виховання Кейна, що вийшло з-під пера впливової тоді ж в 70-х американської кінокритикині Полін Кейл.

У своїй роботі Кейл гаряче викривала Орсона Уеллса — вічного аутсайдера, одного з ключових режисерів минулого століття й автора фільму Громадянин Кейн — епічного розмаху сумної історії про життя вигаданого газетного магната Чарльза Фостера Кейна. Картина вийшла в 1941 році й досі вважається чи не найкращою в історії кінематографа. Сценарій того фільму написали Уеллс і Герман Манкевич. Обидва отримали за свою роботу по Оскару. Але зі слів Кейл виходило, що Манкевич написав сценарій сам, а Уеллс в езоповому пориві присвоїв собі співавторство. Права Кейл в своїх висновках чи ні - для нас не суттєво. Автори в будь-якому випадку на її боці.

Джек Фінчер вирішив пролити світло на цю історію. Таким чином, дія у фільмі його сина відбувається в 30-х і початку 40-х років минулого століття і стосується життя Германа Манкевича — одного з ключових сценаристів того часу, непробудного п’яниці й дотепника. Його з притаманними акторові чарівністю та інтелектуальною розбещеністю грає Гарі Олдмен. При цьому Фінчер один, і другий) торкаються не тільки періоду написання Манкевичем Кейна і не стільки його сварки з Уеллсом з приводу титрів, а й роботи сценариста в Голлівуді, самого Голлівуду, соціально-політичної ситуації в Голлівуді. Загалом, їх цікавить контекст: інакше не зрозуміти зв’язку Манкевича і головного творіння в його житті. І зв’язку всієї цієї історії з нашим часом.

І слідом за намірами авторів, структурований фільм Манк (прізвисько Манкевіча) так: в 1940 році прикутий в результаті автомобільної аварії до ліжка й ізольований від суспільства на віддаленому ранчо Манкевич пише сценарій Громадянина Кейна (на все про все у нього 60 днів) — це стрижнева сюжетна лінія; від неї дія регулярно провалюється під флешбеки, у 30-і. Завдяки цим провалам ми розуміємо, що взагалі за людина Манкевич і знайомимося з його оточенням. Серед них будуть зустрічатися люди, які послужили прототипами головних героїв Громадянина Кейна. Це важливо.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

В першу чергу це Вільям Рендольф Херст, в чиє оточення довгий час входив Манкевич — мільярдер, медіамагнат і один з найвпливовіших людей в США початку і середини минулого століття (він і послужив прототипом Кейна, його у фільмі Манк аристократично грає Чарльз Денс). Дама серця Херста Меріон Девіс — комедійна актриса, зірка німого кіно, чия кар'єра закотилася з приходом в її життя Херста, а в кінематограф — звуку (її з вражаючою впевненістю грає Аманда Сейфрід). Луїс Б. Майер — легендарний керівник Metro Goldwyn Mayer, неймовірно лицемірна і жадібна людина (його грає маловідомий актор Арлісс Ховард — це третя за силою роль у фільмі після робіт Олдмена і Сейфрід).

Крім вищевказаних реально існуючих людей, у фільмі Фінчера з’являться й інші ключові персонажі Голлівуду того часу: Ірвінг Талберг, брат Германа Манкевича — великий режисер, сценарист і продюсер Джозеф (він зняв серед іншого Все про Єву, Клеопатру, Раптово, минулого літа), продюсер Віднесених вітром Девід Селзнік і так далі й тому подібне.

Розставивши численних персонажів на їхні місця і поставивши в центр всієї цієї конструкції Германа Манкевича, Фінчер зняв кіно, яке працює на декількох рівнях відразу. Це і деконструкція міфу про Голлівуд як про країну мрій. Режисер створив фільм Манк в стилістиці кіно того часу (затемнення в кінці сцен, рухи і ракурси камери, джазовий саундтрек, діалоги як словесні перестрілки), але не для того, щоб пустити ностальгічну сльозу, а щоб максимально наблизитися до об'єкта дослідження і показати, що країна мрій при більш детальному розгляді виявляється фабрикою брехні, ганебних компромісів і маніпуляцій.

Показова тут одна з сюжетних ліній фільму — боротьба за крісло губернатора Каліфорнії демократа і соціаліста Ептона Сінклера (він ще й успішний письменник, автор книги Нафта, за якою в 2007-му зняли однойменний фільм) і республіканця Френка Мерріама. Перший пропонував поміняти систему, зробити так, щоб вона працювала для всіх. Другий хотів, щоб багаті залишилися багатими, а бідні біднішими. Манкевич активно висловлювався за Сінклера, але Майер і Талберг, використовуючи свою студію, вели нечесну гру: вони першими додумалися знімати фейкові агітаційні фільми, які спотворюють факти і маніпулюють громадською думкою. Завдяки чому привели Мерріама до перемоги. У підсумку такий вид боротьби міцно закріпився в традиції світового політикуму.

Важливий тут і мотив протиставлення одинака і натовпу. Манкевич у фільмі Манк завжди йде проти течії. Але не тільки тому, що він нонконформіст за своєю натурою, а тому, що володіє рідкісним даром кристально ясно бачити: проблему, ситуацію, людину, що стоїть перед ним. Можливо тому він стільки й пив. Прийшовши в індустрію розваг з журналістики, Манк хоч і заробив собі в Голлівуді репутацію здатного оживити будь-який сценарій генія слова, але все одно намагався бути аутсайдером. Відомо, що ім'я Манкевіча рідко вказувалося в титрах. Сценарист ніби дистанціювався від того, що бачив наскрізь: від масового обману.

Тут в нагоді стало уміння Олдмена створювати образ яскравого індивідуаліста, що не вписується в суспільні уявлення про розсудливість, про те, як прийнято.

Таким чином, стає цікавий і сам Манк — унікальна людина, яка довгий час залишалася в тіні історії. І незважаючи на соціальний і політичний підтекст, фільм Фінчера в першу чергу про нього. Це омаж особистості. Тут в плюс грає структура картини. На самому початку Манкевич постає нехай і талановитим, але розібраним п’яницею. Череда флешбеків поглиблює наші уявлення про нього, а зустрічі Манка з друзями і знайомими, що починаються ближче до фіналу ,(вони по черзі приїжджають на ранчо після того, як прочитують сценарій Громадянина Кейна і починають турбуватися про його автора: переходити дорогу Херстові ніхто в Голлівуді не ризикував) завершують портрет головного героя і підсумовують його відносини з близькими.

Манкевич тут і талановитий блазень (чудова фінальна сцена з Херстом і його притчею про мавпочку і шарманщика), і великий новатор (не дарма Громадянин Кейн досі виглядає чудово, і вважається одним з головних фільмів в історії), і слабка людина з великої літери.

І розуміючи, що, по-перше, написав працю всього свого життя, а, по-друге, не просто працю, а сценарій, який йде проти течії, проти сильних світу того, Манк вирішує хоча б на якийсь час стати не тільки блазнем, новатором, слабкою людиною, але і визнаним автором. Спочатку відмовившись від вказання свого прізвища в титрах, він в останній момент змінює думку і таки домагається рядку поруч з ім'ям Уеллса. На агресивне незадоволення останнього.

У своїй картині, яка і грандіозне технічне досягнення, і діалог з померлим батьком, і викриття Голлівуду, але що все-таки найголовніше — пам’ятник особистості, Фінчер йде навіть далі: у фіналі режисер дає слово своєму головному герою. Гарі Олдмен в образі Германа Манкевича вимовляє вигадану «оскарівську» промову, де говорить, що хотів би отримати премію точно так само, як писав сценарій Громадянина Кейна — одноосібно.

Елегія Хіллбіллі (Hillbilly Elegy, 2020). Рон Ховард.

Нова робота Рона Ховарда — одного з головних голлівудських оповідачів 80-х і 90-х. Він робив зірок з Тома Хенкса і Деріл Ханни (романтична фантазія Сплеск), знімав затишний сай-фай (Кокон), по-своєму цікавився реальністю (Аполлон-13, Ігри розуму). Озираючись на ці назви, варто сказати, що Ховард завжди непомітно був з нами і своїм ремеслом дарував нехай не видатні зразки кіно, але вже точно такі, що запам’ятовуються.

Але ось вписати себе в нове століття у режисера поки виходить не дуже. Його історії подрібнішали (Інферно, Ангели і Демони), а методи застаріли серці моря). І фільм Елегія Хіллбіллі — напевно, найбільш показовий випадок у пізній кар'єрі Ховарда.

В основі сценарію тут однойменний бестселер чоловіка на ім'я Джеймс Девід Венс — представника сімейства, чиє коріння йде глибоко в історію заселення Аппалачів. У провінційну Америку Огайо і Кентуккі, де сім'я Джеймса жила давно і безвилазно. Власне, слово «хіллбіллі» і позначає людей із сільської місцевості.

Джеймс — перший Венс, поступив до університету. І не просто до університету, а прямо в Єль. І ось на цьому стрибку вище голови Ховард й будує свій фільм. Дія тут розвивається з двох сторін: в сьогоденні, де хлопець намагається отримати літнє стажування в престижній компанії, але змушений їхати додому, щоб вирішити проблему з наркозалежною матір'ю, і в минулому, яке подається флешбеками, і де потихеньку розкриваються важкі сімейні таємниці Венсів.

Матеріал нехай і не вписується в сучасну американську повістку (не про расизм, не про харассмент), але ніби відкриває нову стару тему: пошук американської мрії на тлі конфлікту міста і провінції, сімейного минулого і спроби вирватися в світле майбутнє. Біда тут в іншому — в абсолютно застарілих методах, якими керується Ховард і його постійний продюсер Брайан Грейзер.

Їхні фільм не жахливий (Елегія Хіллбіллі, як і все старомодне — по-своєму приємне і заспокійливе видовище), але кричуще простий і нехитрий. По суті, перед нами сюжетний каркас, який полінувалися наповнити чимось, над чим слід подумати. Додаткового виміру критиці додає ють «оскарівські» амбіції авторів, щоза милю впадають в очі. Номінацій їм, ясна річ, не бачити.

Але немає лиха без добра: відсутність інтелектуального навантаження замінюють чудові акторські роботи Гленн Клоуз та Емі Адамс, а ще можливість відкрити для себе побут і традиції американських реднеків Південного нагір'я.

Різдвяні хроніки 2 (The Christmas Chronicles: Part Two, 2020). Кріс Коламбус.

Новий фільм від ще одного великого оповідача з минулого. Тільки якщо Рон Ховард з реальністю все-таки переморгувався, Кріс Коламбус і не намагався: його стихія казки. За плечима режисера дві серії різдвяної новорічної) класики: обидві частини Один вдома і перші дві частини Гаррі Поттера. Решта робіт Коламбуса меркнуть перед цими стовпами, але чому тут дивуватися?

Меркне перед ними і фільм Різдвяні хроніки 2 — продовження картини 2018 року з тією ж назвою, але іншим порядковим номером. Нової класики з нього не вийшло. З іншого боку, тут є чому порадіти і без гучних епітетів.

У центрі історії обох Різдвяних хронік сімейство Пірс: загиблий на завданні тато-пожежник, мама-медсестра, їхня дочка Кейт і син Тедді. У першій частині брат з сестрою з’ясовували, чи існує Санта. З’ясували, існує. У другій фокус змістився на Кейт і хлопчика на ім'я Джек — сина нового нареченого мами. Хлопці всім кагалом приїжджають до Мексики зустрічати Різдво. Таким чином, у Кейт з’являється два тригера: улюблене свято далеко від снігу і ялинок та «залицяльник» мами зі своїм сином, з якими треба якось взаємодіяти в умовах агресивної відсутності бажання це робити.

Простором для терапії Кейт, як завжди, в таких випадках послужить пригода. На село Санти напав бунтівний ельф, який через свої гріхи перетворився на людину. Він знищив Віфлеємську зірку (ключовий магічний артефакт селища), заразив сказом інших ельфів і мало не вбив головного оленя в упряжці Санти. Плюс — втягнув у все це Кейт і її потенційного зведеного брата. Тепер їм разом з подружжям Клаус доведеться все повертати на свої місця.

В процесі дівчина зрозуміє щось нове і про свято, і про маму, і остаточно упакує у себе в голові смерть тата. Звучить стандартно, але Коламбус і не претендує на новизну: історія тут робоча, настрій святковий, тон найдобріший, дивитися можна всією сім'єю. Основний же атракціон — це чудові Курт Рассел в ролі Санта Клауса і Голді Хоун в ролі місіс Клаус. Обидвоє одружені ось уже 37 років і на екрані разом виглядають дуже органічно. І що важливо, обидвоє є нестандартною трактуванням своїх персонажів: Клауси в версії Коламбуса фізично привабливе, бадьоре, сучасне подружжя чарівників, цілком логічно рамках цього фільму) інкорпороване в наш світ.

Це головна і по-справжньому не скороминуща заслуга авторів фільму: в Санта Клауса тут можна знову повірити.

Під замком (Run, 2020). Аніш Чаганті.

Ще один фільм про проблеми з сім'єю. Тільки тепер трохи більш кривавий і напружений. Дівчині на ім'я Хлоя Шерман 14 років. Все своє життя вона страждає на діабет, аритмію, параліч нижніх кінцівок, гемохроматоз (надлишок заліза в крові). Доглядає за нею гіпертурботлива матуся на ім'я Діана. Обидві живуть в затишному будинку, що знаходиться далеко від міста.

Вже вимальовується трохи тривожна картина. Тривога посилюється, коли Хлоя в дитячому пориві (вона хотіла поцупити кілька цукерок з пакета з покупками) знаходить дивні таблетки в пляшці з маминим ім'ям. Потім ці таблетки опиняються серед її набору добових ліків. Хлоя починає підозрювати погане: якщо ліки прописано матері, то чому вона дає його дочці? Розслідування приводить її до зовсім вже страшних відкриттів.

Під замком — другий повнометражний фільм Аніша Чаганті. Першим був чудовий трилер Пошук 2018 року випуску. Тоді в рамках звичного піджанру про викрадення дитини та її пошуку батьком режисер реалізував хитрий, освіжаючий хід: дія всього фільму відбувалася на екрані девайсів (комп'ютера, мобільного тощо).

І тут Чаганті вирішив приблизно таку ж задачу. Він взяв трошки обридлу історію про синдром Мюнхгаузена (на цю тему було знято як мінімум два серіали) і показав її хай не через айфон, але цікавіше, ніж можна було припустити.

Почав режисер з обманного маневру. Цей прийом відтінить сюжетну вторинність матеріалу і дозволить глядачеві хвилин п’ятнадцять гадати, якою стежкою далі рушать героїні. Деструктивною. Чаганті не просто пішов в жанр: якщо історію вже чули в драматичному виконанні, з надривом і так далі, то нехай тепер побачать її хоррор версію з напругою і деталями, що заповзають під шкіру, — він заглибився в нетрі взаємовідносин своїх героїнь.

Хлоя тут розумна вивертка дитина, і спостерігати за тим, як вона за допомогою підручних засобів і сили волі просувається в своєму розслідуванні - одне задоволення. Точно так же цікаво спостерігати і за Діаною виконанні королеви крику Сари Полсон) — не менш хитрою і виверткою жінкою. Мимоволі закрадається думка про те, скільки всього корисного передала вона своїй дочці. Разом з отрутою.

З їхнього нестандартного зв’язку народжується і нестандартний фінал фільму. Якщо в минулі рази діти хотіли втекти і не озиратися, то тут обидві фігурантки справи залишилися замкненими всередині своїх відносин. Судячи з усього, назавжди.

Звідки ти родом? (Mogul Mowgli, 2020). Бассам Тарік.

Другий фільм поспіль в кар'єрі Різа Ахмеда, в якому актор грає музиканта, що страждає на тілесні й ментальні недуги. І, як і в випадку з синдромом Мюнхгаузена з картини вище, повторення сюжетного ходу тут не стає причиною для критики.

Головного героя у фільмі Звідки ти родом? звуть Зед і родом він, власне, з Пакистану. Теми кривавого минулого і сьогодення своєї батьківщини, а також проблеми адаптації в західному світі Зед використовує в своїй творчості: він відомий у вузьких колах нью-йоркський репер, який відчайдушно намагається вивести свою кар'єру на новий рівень.

Як на зло, напередодні важливого туру по Європі (Зеда покликали розігрівати іншого, набагато більш відомого репера) музикант починає слабшати. У лікарні з’ясовується, що у нього проявилося аутоімунне захворювання. Воно хронічне і має спадкову природу. Шанс на одужання є, але лікування експериментальне і може викликати безпліддя. Поглинутий протиріччями, Зед повертається в Лондон, під крило своїх батьків.

Причина для відсутності претензій з приводу повторення сюжетного ходу проста: автори обох фільмів (перший, теж хороший, називався Звук метала і вийшов у 2019-му) використовують здоров’я своїх головних героїв для розмови про різне. У випадку зі Звідки ти родом? прогресуюча слабкість Зеда, його потенційне безпліддя — метафора втрати коріння, ідентичності (знайомий репер навіть пропонує виконувати треки Зеда в турі замість нього).

Справа в тому, що він хоч і читає про те, про що читає, але робить це поверхнево: будучи талановитим і амбітним MC, Зед всього лише використовує актуальні теми, але не живе ними, не копає глибше. І як наслідок не може вписати себе в нову реальність. Вона чинить опір.

Чи повинен він це робити, щоб заслужити повагу і місце під сонцем? Питання відкрите. Режисер Бассам Тарік і Ахмед (обидва написали сценарій фільму, обидва родом з Карачі) не дають на нього відповідь. Вони дають дуже особисту перспективу переживання цього досвіду, цього опору реальності. Як наслідок, їхній фільм вийшов камерним, наповненим візуальними рішеннями, які прагнуть передати слабкість, розгубленість і страх головного героя.

Для якого єдиний шанс адаптуватися в новому світі означає втратити частину себе.

Показати ще новини
Радіо НВ
X