Хрест без Христа і підкова Тамерлана. П’ять незвичайних книжок осені

3 жовтня 2020, 12:21

Завжди приємно дізнатися, що з п’яти відомих історії літератури сюжетів хтось вкотре зробив сьоме диво світу, розповівши незвичайну історію.

Ще приємніше прочитати її або в перекладі, що вийшов цілком оперативно, або в українського автора, який зумів здивувати не лише карколомними пригодами і черговою етнографією.

Відео дня

НВ
Фото: НВ

Тож приємного читання!

Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. — Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020

Клуб Сімейного Дозвілля
Фото: Клуб Сімейного Дозвілля

У цьому романі уславленого бразильського автора несподівано натрапляєш на перегуки з не менш відомою творчістю наших авторів, і, зокрема, з українською традицією, яка насправді тягнеться від Сковороди до Драча. Перший шукав істину, мандруючи світом, героєві другого являвся Бог, дивуючись, що той живе лише книжковою мудрістю. Те саме в історії про хлопця, що помандрував світом, вважаючи, що марно витрачає дари, які дав йому Господь, і дівчину, яка чекала його. Згодом, покохавши другого, дізналася, що хлопчина став семінаристом і читає лекції в їхньому місті, де й відбулася зустріч, яка об'єднала серця. Але для того, щоб бути разом, обом довелося багато чим пожертвувати.

Тож історія, розказана у цій книжці - про віддавання себе заради іншого. І неважливо, що при цьому мається на увазі - Бог, релігія, кохання, оскільки будь-який духовний шлях можна пройти до кінця лише тоді, коли щось із цього буде разом з тобою. І хоч про те, що Бог — це Любов ми, здається, давно вже знали, але нагадати про це ніколи не буде зайвим.

Адель Хаиров. Подкова Тамерлана. — К.: Каяла, 2020

Каяла
Фото: Каяла

Незвично у цій книжці те, як за текстами її автора, у чиєму прізвищі в'ється розкішний «хайр» бунтівника, нині пишуться наукові праці про міф Казані. Здається, ми давно вже зрозуміли, що на «великих віхах» та іншій «колективній пам’яті» у розмові про наше минуле далеко не заїдеш, і цінність має лише так звана мікроісторія. З осколків якої і складається калейдоскоп життя, про яке мова у цій книжці оповідань. І в тому то й справа, що з усього асортименту наочної агітації того часу, строкатою колодою мелькає в руках чергових шарлатанів-мемуаристів, у автора — лише ті речі, які не винесеш потайки в блокноті агітатора у свої майбутні спогади. Запахи, звуки, доторки.

«Мой нос многое помнит, — погоджується автор. — Нет-нет, да и появится в ноздрях дурманящий запах бензина из кабины грузовика, острый солярочный — от шпал и придорожной травы, сладковатый — от пивных дрожжей, горячий хлебный — от потной лошади. Эти «компоненты» памяти как раз и есть передуманное и пережитое, снящееся и мерещащееся в каждом скрипе входной двери. Спросить бы, кто там — может, бабушка вернулась. «Она что-то спрашивает, но ответить не могу. Пирожок мешает!»

Алексей Филановский. Провинциал. — Х.: Фабула, 2020

Фабула
Фото: Фабула

Дивує те, як автор цього роману відомий своїми книжками про менеджмент з маркетингом, несподівано видав цього разу розкішну прозу про часи Середньовіччя. Але й у ній, виявляється, не обійшлося без цікавих подібностей з нашим сьогоденням, просякнутим духом комерції. Адже герой роману — це людина, яка виросла від ченця у монастирі до кардинала і головного касира самого Папи. І саме тоді, коли церква шукала нових шляхів впливу на світ, духовно-лицарські ордени почали складати угоди з банками, і віру вкотре доводилося добряче монетизувати.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Саме цим займався наш герой, принісши своєму рідному Провансу світову славу, а не лише похідну назву «провінції» — заклавши підвалини друкарства, бібліотечної справи, навіть вигадавши лікер Шартрез. Таким чином, він довів, що духовне не має розходитися з мирським, а мати Бога в серці - означає щодня розбудовувати в собі віру, сумніваючись і перепитуючи в себе, чи все, що довкола — так само Він, лише в різних «життєвих» образах?

Олесь Ільченко. Порт Житана. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

Меридіан Черновіц
Фото: Меридіан Черновіц

Незвична ця книжка навіть не перегуками зі світовою історією мистецтва, в якій забутий світом художник з часом дарує цьому самому світові власну славу, а тим, як це вписується у наше сьогодення. Насправді це чудове поєднання орнаментальної прози в стилі Домонтовича (якого тут-таки згадують у ресторанчику на березі Женевського озера) з детективною історією, яка тягнеться ще від початку минулого століття.

За сюжетом, український художник-емігрант, помандрувавши Європою, опиняється у цьому самому готелі Порт Житана, який стає його пристановищем, і з якого він, як свого часу злиденний Модільяні, вписується в історію міжвоєнного Парижу як відомий художник-авангардист. Різниця між усіма його славетними попередниками в тому, що слава і полотна залишаються, а сам він загадково зникає. Саме як свого часу з еміграційних таборів у Німеччині - згаданий Домонтович-Петров. Тож розслідувати загадку цього зникнення береться вже за нашого часу київський мистецтвознавець, який збирає колекцію творів для місцевого олігарха.

Роман Стех. Дідько знає його. — К.: Зелений Пес, 2020

Зелений Пес
Фото: Зелений Пес

Незвичне у цьому романі жахів навіть не те, як автор поводиться зі стандартним, здавалося б, сюжетом у цій жанровій ніші, а та динаміка у зовсім малодосліджених галузях жанру, в якою він веде свою оповідь. Тож, за сюжетом, компанія друзів вибирається на відпочинок у Карпати, де зупиняється на першій-ліпшій гостині, і де й трапляються жахливі речі у звичному дусі психологічного трилеру з детективом. Знайдений у шухляді оберіг часів Трипільської культури, смерть за загадкових обставин володаря знахідки, зв’язок із впливовими олігархами, які мають до цього стосунок — усе це сплітається у неабияку інтригу, обіцяючи шалений розвиток подій.

«Хрест справді був величезним, майже на всю долоню, — уточнює герой роману. — Придивившись краще, я нарешті зрозумів, що з ним не так — на ньому не було розп’яття. Замість звичного тіла Ісуса, що помирає від завданих йому ран, цей екземпляр міг похизуватися лише якоюсь мережкою незрозумілих ліній, зігнутих під прямим кутом. Я взяв Максову знахідку в руку та спробував оцінити її вагу. Грамів сто, не менше. Певно, срібло. І візерунок такий дивний, щось нагадує…»

Показати ще новини
Радіо НВ
X