Клітка для розуму. П’ять документальних фільмів про людей в полоні вірувань

11 травня 2020, 08:46

Саєнтологи, радикальні євангелісти, хасиди — в новій підбірці кінооглядача НВ STYLE фільми про різні релігійні громади, їхні статути і внутрішні порядки, часто приховані від очей сторонніх людей

У цих фільмах також йдеться про причини потрапляння людей в культи, про долю дітей, народжених в середовищі релігійної громади, а також про спроби втекти з найрадикальніших з них.

Відео дня

Приємного перегляду!

НВ
Фото: НВ

Святе пекло (Holy Hell, 2016). Вільям Франческо Аллен.

Якщо спробувати синтезувати з сотень тисяч особистих історій причини потрапляння людини в той чи інший культ, то серед основних будуть: пошук відповідей (читай: сенсу життя) і невписуваність у встановлені рамки. Режисер картини Святе пекло, про культ навколо чоловіка на ім'я Джеймі Гомес, Вілл Аллен потрапив на гачок в першу чергу через свою інакшість.

У 1985 році, коли його мама дізналася, що Аллен — гей, вигнала 22-річного сина на вулицю. На допомогу прийшла сестра, яка запросила хлопця в комуну Буддафілд (Buddhafield) в Східному Голлівуді. Дівчина перебувала в ній уже дев’ять місяців.

Причиною для існування комуни був той самий Джеймі Гомес, він же Мішель Ростанд, він же Андреас, він же Учитель — актор-невдаха з художніх фільмів (пік кар'єри — німа роль в Дитині Розмарі) і, навпаки, цілком успішний у фільмах для дорослих. Системоутворюючими деталями його образу були: до смішного замислений погляд, чорна підводка для очей і відверті плавки.

Черпаючи натхнення в філософії нью-ейдж, він називав себе і своїх послідовників богами, передавав енергію дотиком пальця і змушував інших членів секти годинами займатися балетом.

Аллен покинув культ Буддафілд в 2007 році, проживши в ньому 22 роки. Незважаючи на численні скандали, пов’язані з обвинуваченнями в сексуальному абьюзі чоловіків, секта Джеймі Гомеса досі існує. Щоправда перебралися хлопці на Гаваї.

Цей випадок наочно демонструє, в яку нісенітницю може повірити людина, яка не те щоб збилася зі шляху, але шукає щось нове.


Мара (Going Clear, 2015). Алекс Гібні.

Фільм одного з кращих документалістів наших днів Алекса Гібні розвиває цю тему й паралельно проливає достатню кількість світла на секту, яка шантажем і погрозами вибила собі в США звання релігії. В основному, щоб не платити податки.

Засновником саєнтології був Рональд Хаббард — не реалізований військовий, такий собі чоловік (за свідченнями однієї з його дружин) і вкрай плідний автор науково-популярних романів. Саме останні, укупі з уламками психотерапевтичних практик послужили основою для головної праці Хаббарда, біблії саєнтологів — Діанетики.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Гібні проливає світло спочатку на зародження саєнтології пов’язане з Хаббардом, а потім зосереджується на набагато більш страшному періоді: коли засновник помер, а його церкву очолив чоловік на ім'я Девід Міцкевич. Під його безпринципним і амбітним правлінням саєнтологи позбулися тягаря оподаткування, заручилися підтримкою Тома Круза (який у стрічці виглядає спочатку тим, що увірував, а потім мало не заручником Міцкевича, але в обох випадках не дуже розумною людиною) і збільшили свою капіталізацію до декількох мільярдів доларів.

Нісенітниця тут не менш дика і небезпечна, ніж у фільмі Вілла Аллена, ось тільки поламаних доль більше. А ще в Мані оригіналі Going Clear: Scientology and the Prison of Belief) наочно показано, що чим більша секта, тим агресивніше вона захищається: при Міцкевичі саєнтологи загрузли в скандалах, пов’язаних із звинуваченнями в переслідуванні, погрозах життю, насильстві, шантажі, маніпулюванні громадською думкою.

Табір Ісуса (Jesus Camp, 2006). Хайді Юінг, Рейчел Грейді.

У фільмі Юінга і Грейді описується ситуація навколо більш вкоріненого в суспільній свідомості та історії угруповання — радикальних євангелістів. І їхніх слабших жертв — дітей.

У центрі історії жінка на ім'я Бекі Фішер та її табір Діти на служінні в Полум’яній школі — страшне місце, де маленьких християн перепрошивали в республіканських воїнів імені Джорджа Буша-молодшого. На прикладі Фішер та її підопічних автори показали, наскільки огидною може бути боротьба між двома ідеологіями в США: ліберальною і консервативною.

Табір незабаром після прем'єри фільму закрили, але батьки, які навчають дітей креаціонізму (псевдонаукові спроби виправдати застарілі уявлення про світ в релігійних текстах), жахають їх пеклом на кожному кроці, а ще Бекі Фішер і подібні до неї залишилися. Фільм Табір Ісуса залишає трохи більш гіркий присмак, адже масштаби сну розуму тут набагато серйозніші.

Діти Бога (Children of God, 1994). Джон Смітсон.

У короткій документалці британця Джона Смітсона (продюсер фільму Шерпа про альпіністів) розповідається про жертв культу, який зараз носить назву Інтернаціональна сім'я, а в рік свого заснування, 1968-й, називався Підлітки для Христа, а прославився як Діти Бога.

З огляду на півстолітню розтягнутість у часі, зацикленість на сексі лідера секти Девіда Берга і заохочення безладних статевих зв’язків серед його послідовників, не дивно, що жертвами Дітей Бога часто були саме діти.

Що й демонструє Смітсон. Фокус його фільму спрямований на сім'ю Паділья: маму, яка жила в секті 18 років та її чотирьох дочок, яких вона народила від різних батьків перебуваючи там же. На момент зйомок стрічки всі вони покинули секту Берга, отримавши на прощання численні психологічні травми.

Подорожуючи по домівках, колись пов’язаних з Дітьми Бога розкид там від Коста-Ріки до Великобританії), вони згадують жахливі подробиці життя в секті. Наприклад, смерть сестри від нестачі ліків: вони були заборонені; або численні випадки сексуальних домагань до неповнолітніх.

І видно, як пам’ять про ті події досі змушує їх задихатися від сорому і почуття провини.

Один з нас (One of Us 2017). Хайді Юінг, Рейчел Грейді.

У пошуках місця для свого метушливого розуму люди, як їм здається, рятують себе з рамок повсякденності та заганяють в ще більш жорсткі, тюремні грати сект. Крім іронії, тут є важливий момент добровільності: переступити поріг людина повинна сама. Але є і ті, кого позбавили права вибору. Це, наприклад, діти, народжені всередині культу.

В недавньому популярному художньому міні-серіалі Неортодоксальна розповідалося про дівчину на ім'я Дебора Фельдман, яка народилася в хасидській сім'ї, але відмовилася жити за їхніми жахливо застарілими і несправедливими законами. У документальному фільмі авторів Дітей Ісуса Хайді Юінга і Рейчел Грейді Один з нас розповідається про декілька подібних випадках. І тут є як чоловіки, так і жінки.

Причини для втечі у кожного збігаються (грубо кажучи, далеко не всіх у цьому світі влаштовує ситуація, коли в дитячих підручниках з картинками обличчя дівчат зафарбовані чорним фломастером, а хлопчиків ні), але ось справляються з постхасидським життям вони по-різному: хтось живе в мінівені, але намагається хоч якось заробляти, хтось бореться за своїх дітей і програє, хтось іде в залежність, а потім довго з неї вибирається.

І мораль тут не в тому, що свобода все-таки важливіша за рабство, а в тому, що сила і закон станом на 2020 рік все ще на боці поневолювачів.

Показати ще новини
Радіо НВ
X