Корисні копалини. Чому варто відвідати виставку за мотивами опер музичної агенції Ухо
Арт-оглядачка Поліна Булат розбирається, навіщо музична агенція Ухо створює міжнародні проекти зі складною логістикою, щоб їх побачили лише раз, і розповідає, чому варто потрапити на виставку Корисні копалині.
Поліна Булат
30 та 31 жовтня — останні дати, коли у шахтарському павільйоні #13 на ВДНГ діє виставка Корисні копалини. Копалини тут — документальні записи та артефакти трьох сучасних опер, які команда незалежної музичної агенції Ухо у 2016—2018 роках поставила та показала на сцені Нацопери України вперше та востаннє.
Виставка стартувала 1 жовтня і, за словами співзасновниці Уха та кураторки його програм Саші Андрусик, це їхній найбільш довготривалий проект. Ухо — про красу на годину. Ми робимо складні проекти, які дуже коротко тривають: ти зайшов до палацу, вийшов — а його вже немає", — каже Саша.
До виставки у агентства не було навіть сайту. Перший пост Уха в Інстаграм датується 2014 роком, хоча проект існує з 2012 і на той час заявив про себе концертами на Книжковому арсеналі та на ГОГОЛЬFest.
Чорно-біла, немов із сімейного альбому, фотографія чоловіка зі зрозумілим лише музичним гурманам підписом «Ghédalia Tazartès in Kiev» опублікована явно не з метою привернути увагу, пояснити концепцію Уха публіці чи продати квитки. Скоріше, це позначка на полях для самої команди, адже саме з приїзду французького музиканта, який складає і виконує, якщо можна так сказати, «сюрреалістичний фолк», розпочався їхній знаковий проект — серія концертів Архітектура голосу.
«Перший адресат наших проектів завжди ми самі», — продовжує Саша Андрусик. «Ми відштовхуємося від внутрішньої необхідності допомогти якомусь художньому жесту відбутися, а публіка підтягується сама: подібне притягує подібне».
Саша та її партнер з Уха Женя Шимальський — глибоко захоплені музикою люди, яким у якийсь момент набридло мотатися світом, щоб послухати щось цікаве. «Спочатку ми говорили, що наші концерти створені слухачами, що було справедливо, і знімало з нас частину відповідальності. Тільки згодом я зрозуміла, що моя освіта історика філософії — насправді кураторська. Я можу працювати з контекстом, шукати слово для музики, вибудовувати навколомузичний наратив і пов’язувати різні ланки проектів».
Дев’ятирічний шлях Уха загалом здається ретельно спланованим, хоча Саша стверджує, що все починалося інтуїтивно. Старт у складі великих фестивальних проектів з ім'ям та аудиторією. Перехід від точкової участі у фестивалях до кураторських циклів концертів. Заснування унікального для України Ухо-ансамблю, куди входять музиканти, загострені на виконання сучасної класичної музики. Три повномасштабні опери у національному театрі.
І, нарешті, місячна виставка за мотивами цих опер у супроводі нової концертної програми після 2-річного мовчання через пандемію та Сашин декрет. Сьогодні Ухо — це кураторська група із приватною проектною підтримкою. До пандемії програму вдавалося планувати на сезон вперед, за нинішніх умов ще ведуться переговори з партнерами.
На повернення Уха Київ відреагував блискавично: за два дні агенція продала всі квитки на свої перші концерти. Хоча для Андрусик успішність проекту — це насамперед повноцінна реалізація художнього та кураторського бачення: «Ми працюємо з gesamtkunstwerk, цілісним твором, і дуже рідко зупиняємось на просто концертній формі. Ретельно готуємо подію, яка римується з усією програмою циклу, як це було в Архітектурі голосу. Він може мати візуальний супровід: сценографія, відео, світлове рішення. Або музична та візуальна програма можуть йти паралельно, як зараз із виставкою опер».
Щоб зрозуміти, навіщо операм Уха потрібна виставка в галерейному форматі, досить згадати концерти Архітектури голосу: хорові фрагменти Вікторії Польової на тексти Божественної комедії в басейні Олімп, італійські мадригали у виконанні ансамблю La Dolce Maniera в кінотеатрі Флоренція на Троєщині, Тихі пісні Валентина Сильвестрова в «тарілці» на Либідській.
У центрі подій — музика, але після концерту публіка надовго залишається з уривками відчуттів та образів, як після дивного, але привабливого сну. Постановки Лімб, Хліб, сіль, пісок та Моє зрадливе світло на сцені Національної опери стали абсолютно логічною, піковою у плані масштабу сцени, зали, продакшну крапкою після Архітектури голосу. А виставка їхніх пам’ятних фрагментів на ВДНГ — об'єктивно наступною, четвертою оперою в портфоліо Уха.
Адже якщо звернутися до барокових витоків терміну, під оперою мали на увазі будь-яку виставу на музиці, і складна візуальна частина завжди була одним із головних його компонентів. З 18 століття оперу вирішили вважати«трагедією на музиці», і в Корисних іскопаних, крім внутрішнього, курованого конфлікту, є і зовнішній.
По-перше, сама історія експонатів художниці Каті Лібкінд, помилково вивезених підрядниками на звалище. По-друге: як це, поставити три міжнародні, логістично складні — коли довелося шукати і ввозити в Україну навіть музичні інструменти — проекти, щоб 1200 людей побачили їх лише раз і «палац зник»?
«Будь-яка виконана робота так чи інакше записується на фюзеляж», — каже Саша Андрусик. «Навіть якби після опер залишилася лише компетенція їхньої художниці-постановниці Каті Лібкінд, цього було б достатньо — ми б показали, що в Україні є щонайменше одна людина, яка може так цікаво мислити. Для когось це прозвучить спірно, але мені важливо, що ми дали Каті можливість розвиватись. Лімб вона ставила, коли їй було 25. Ми вивели на сцену Національної опери України людину, яка лише вчора закінчила художню академію».
У лютому 2018 року Ухо показали останню оперу циклу — Моє зрадливе світло, а в 2019 році на замовлення Почесного консула республіки Австрія в Харкові почалася постановка опери Вишиваний. Король України на музику Алли Загайкевич, з якою Ухо також співпрацювали. Харківську прем'єру, створену незалежною командою здебільшого на приватні гроші, вже назвали найдорожчою в історії незалежності. Опера ставилася прицільно для ХНАТОБ та з розрахунком на європейські гастролі.
Можливість ввести до репертуару Національної опери постановки Уха навіть не розглядалася. Проекти мали дуже стислі терміни: близько 5 місяців на спектакль. Щоб вони змогли залишитись у театрі, опери треба було б ставити з оркестром та солістами театру, навчивши їх сучасним академічним технікам; крім того, театр знадобилося б забезпечити інструментами, частина з яких — рідкість навіть у світі. Наприклад, альпійський ріг, взятий в оренду в німецькому містечку Фрізенхайм для опери Лімб, з іронією втілено на виставці з будівельної піни.
«Те, що зробила команда Вишиваного — це прорив. Але такий складний та довгий процес для нас був неможливим», — каже Саша. «Нацопері, на диво, навіть сподобалися якісь наші речі, але ми з різних світів. Диво, що ми взагалі знайшли контак». Повторити подібний досвід, на думку Андрусик, означає, повернутися в ту ж точку. Цього сезону команда Уха продовжуватиме співпрацювати з Павільйоном культури на ВДНГ, на базі якого і проходитиме виставка з екскурсіями: «Якщо у вас є постійний майданчик, ви можете створювати щось репертуарне з локальними музикантами».
У проектному Ухо-ансамблі зараз 17 солістів, відібраних у 2015 році з усієї України, — той самий палац, який від нас не зникне.
