Запит на своє. Дарія Бадьйoр — про нове українське кіно і смаки глядача
Співзасновниця Союзу кінокритиків України Дарія Бадьйoр розмірковує про те, чому Революція Гідності дала поштовх для розвитку нового українського кіно, розповідає, як вплинув на кінотеатральну сферу коронавірус, і пояснює, чому не вдалося зберегти кінотеатри Київ, Україна та Кінопанорама.
21 жовтня в Києві відкривається 5-й Київський тиждень критики. Цього року кінофестиваль презентує глядачам програму під назвою Фокус: Україна — Канада. Ця країна представлена трьома членами Асоціації кінокритиків Торонто: письменником, радіо- і телеведучим Томом Ернстом, журналістом Джейсоном Горбером і віцепрезидентом Асоціації, видавцем Патом Мулленом. Для програми вони вибрали такі українські стрічки: Стоп-Земля Катерини Горностай, Носоріг Олега Сенцова і Королі репу Мирослава Латіка.
У міжнародну програму фестивалю увійшли чотири хіти з програм Берлінале, Канського кінофестивалю, Міжнародних кінофестивалів у Торонто і Сан-Себастьяні: фільми Маленька мама, Червона ракета, Сядь за кермо моєї машини, Уховертка Люсіль Хадзіхалілович.
У програмі ретроспективи Нуль за поведінку — добірка кінокласики різних років: Бунтар без причини (1955), Яскравий літній день (1991), Якщо… (1968), Пікнік біля висячої скелі (1975), Без даху, поза законом (1985).
Серед кураторів Київського тижня критики — кінокритик, співзасновниця Союзу кінокритиків України Дарія Бадьйoр. Репортерка НВ Саша Горчинська поговорила з Бадьйoр про сучасне українське кіно, харрасмент у кінотеатральній сфері, державне фінансування, майбутнє стримінгових платформ і українізацію Netflix.
— Що за професія — кінокритик? Де цього навчають?
— В Україні цього навчають на такій спеціальності, як кінознавство, в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Але крім цього, існує багато курсів, інтенсивів, школи. Наприклад, така школа була при Одеському кінофестивалі.
Сьогодні це — людина, яка допомагає глядачеві більш детально розкрити для себе про фільм, пояснює, чому режисери знімають так, а не інакше, чому саме ці теми, як вони змінюються, чому цей фільм вийшов зараз, а не 20 років тому. Кінокритик — це людина, яка постійно дивиться кіно, тому може підтримувати розмови про нього більш детально. Для мене це — метод комунікації.
— Чи багато в Україні якісної кінокритики? А майданчиків, де цю критику можна побачити?
— Є кілька суспільно-політичних ЗМІ, які регулярно публікують рецензії на кіно. Але це все ще не рівень західних ЗМІ, де такі рецензії публікуються регулярно, а штатні критики розподіляють між собою прем'єри.
В Україні немає великих видань зі штатними критиками, всі працюють на фрілансі і пропонують свої тексти різним виданням. Є кілька видань профільних, які спеціалізуються на тому чи іншому кіно, пробуючи його аналізувати. Але їх не дуже багато, хотілося б більше.
— Війна, відмова від російського продукту і введення квот дали поштовх розвитку українського кіно, знятого без участі РФ. Чи складно давалися нам ці зміни?
В Україні всього 623 екрани. При такій кількості екранів ти не окупишся ніколи, окупитися можна, тільки якщо фільм коштує «три копійки»
Незважаючи на те що поштовх до розвитку стався після 2014-го, фундамент для цього був закладений набагато раніше. Я маю на увазі таку фігуру як Катерина Копилова. Це людина, яка впровадила систему пітчингу. Таким чином деякі фільми змогли отримати фінансування, наприклад, фільм Плем’я Мирослава Слабошпицького.
Після Майдану, як мені здається, з’явився запит на те, щоб у нас почали робити щось своє. Щоб наші автори розповідали нам про нас самих. Щоб була розмова про те, що відбувається з нами, чому все саме так, розмова про те, що таке Україна, хто такі українці. Тому що ніякий режисер іноземний не зможе цього зробити так, як місцеві — ті, хто вариться з нами в одному соку. Кіно стало таким собі підмогою, щоб якось окреслити нашу власну ідентичність. Все почалося з документального кіно, яке почали знімати прямо на Майдані, ще під час Революції Гідності. І переросло в хвилю дебютів — хвиля ця спостерігається ще зараз.
Але я не впевнена в тому, що це була точка неповернення. Я думаю, що все може відкотитися назад, якщо цим людям, які творять українське кіно, «перекрити кисень». Якщо їм перекриють доступ до фінансування, якщо вони втратять державну підтримку, вони можуть просто виїхати звідси. І це — погано, тому що авторське кіно — те, на чому будується фундамент мейнстріму і будь-якого іншого кіно. І важливо цих авторів підтримувати, адже при поганому розвитку подій їх тут може не стати.
— А як щодо появи нових акторів? У багатьох українських фільмів на кшталт тієї ж Атлантиди Валентина Васяновича або Носорога Олега Сенцова, наприклад, ми бачимо не професійних акторів, а колишніх атовців, спортсменів тощо
— Раніше для України були характерні дві крайності. З одного боку — це така телевізійна манера гри, коли актори грають «з надривом», при цьому, промовляючи очевидне, інакше візуально нібито не зрозуміє нічого. Що, звичайно, не є правдою. З іншого боку — це театральна манера гри, коли потрібно відігравати все до найменших деталей, з драматизмом, так голосно, щоб навіть гальорка почула. Це така мелодраматична гра.
Зараз же ми бачимо, що з’явилися інші актори і інший діапазон гри. Мені подобається, що добирають непрофесійних акторів, вирощують нові покоління. А різноманітність завжди породжує розмаїтість.
— Нещодавно ми спостерігали за публічним скандалом, пов’язаним з актором Володимиром Талашком — його звинувачували в сексуальних домаганнях. Ваша думка про цю ситуацію?
— Це гарний початок розмови. Я чекала, що почнеться щось на кшталт українського #MeToo. У театральній сфері це вистрілило торік —тоді Оксана Черкашина ініціювала дискусію про насильство в театрі. І театр — це дійсно феодальна структура в цьому сенсі. І з кіно тут може бути схожа ситуація.
Чим більше буде виноситися на публіку таких історій — а їх багато в різних сферах — тим зрозуміліше буде людям, що насправді це системне явище. І що все не так просто, як багатьом, можливо, здавалося.
— Що зараз відбувається з держфінансуванням кіно в Україні?
— Зараз сформований певний склад Ради з питань кінематографії, і зроблено це в якийсь тенденційний спосіб. Сама процедура, за якою це робилося, трохи дивна. До комісії, яка обирає членів Ради, відбирала людей, зокрема, голова Держкіно. Відповідно, вже на цьому етапі могли відсіюватися люди, які голові Держкіно не подобалися. У що це виллється — ще побачимо.
Чи покажуть коли-небудь в прайм-тайм на ТБ Атлантиду Васяновича?
Можливо, фінансування буде отримувати більше фільмів, які спрямовані, насамперед, на хайп і на те, щоб зібрати в прокаті більше грошей. Але навіть суперуспішні фільми не завжди окупаються в прокаті, якщо ми говоримо про Україну. Припустимо, навіть фільм Я, ти, він, вона, який був дуже успішним, не окупився в прокаті. Чому? Та тому, що він дуже дорогий, а в Україні всього 623 екрани. При такій кількості екранів ти не окупишся ніколи, окупитися можна, тільки якщо фільм коштує «три копійки».
Загалом те, що відбувається, це знову не системні реформи. Це якась підміна понять: мовляв, а давайте не будемо знімати поки що фестивальне кіно, а будемо знімати те, що розраховане на масового глядача. Але про те, що можна робити і те, і інше, поки що чомусь не думають.
— Ще один пласт — це комедії на кшталт Скажені весілля, зокрема, фільми з участю відомих артистів — таких, як зірки 95 Кварталу, Сергій Притула, Олег Винник тощо. Хто аудиторія таких фільмів?
— Такі фільми, як Cкажене весілля, теж потрібні, тому що вони формують у людей звичку дивитися українське кіно. Але щоб зрозуміти, хто аудиторія таких фільмів і як вона відрізняється від аудиторії, наприклад, фестивального кіно, потрібно проводити якісь дослідження. А їх ніхто не робив. Я хотіла б побачити від Держкіно ось цю аналітику — адже вони володіють всім набором даних. Однак наскільки я зрозуміла з розмов з представниками того ж Українського культурного фонду, ніяка аналітика на цей момент нікому не потрібна.
Тут така історія. Якщо люди дивляться таке кіно, ходять на нього в кінотеатри і воно їм подобається, то вони для себе фіксують, що є українське кіно і воно — хороше. А це означає, що наступного разу вони можуть прийти в кіно вже, скажімо, на Катю Горностай.
— Окрема історія — це телебачення. Раніше у нас на ТБ було засилля російських серіалів — про «ментів» або комедійні на кшталт Інтернів. Зараз все це також замінив контент українського виробництва. Що думаєте про цей сплеск?
— Я не експерт з такого контенту — наприклад, я досі так і не подивилася телесеріал Cпіймати Кайдаша.
Але мені подобається, що у нас з’явився свій телепродукт, і що українські автори з кіно пробують себе там. Що це світи, які між собою якимось чином перетинаються, і це цікаво як для режисерів, так і для телеканалів.
Що мені ще цікаво, так це майбутнє українських стримінгів. Як вони будуть розвиватися, що вони будуть знімати, що будуть демонструвати глядачеві. Особливість українських стримінгів у тому, що це система, яка робиться і програмується за образом і подобою телебачення. Українська аудиторія все ще хоче дивитися фільми і серіали за принципом роботи телебачення — щоб, наприклад, о сьомій вечора кожен день включати екран і бачити там те, що було заявлено в програмі. Такі споживачі досі губляться в бібліотеках з численним варіантом фільмів — вони не можуть вибрати самостійно.
Тут важливо, як стримінги працюватимуть з цим моментом, з рекомендаціями. І чи буде в це програмування «заштовхуватися» якийсь нетиповий на перший погляд контент. Наприклад, чи покажуть коли-небудь в прайм-тайм на ТБ Атлантиду Васяновича? Виведуть її якимось чином на перший екран на стримінг-платформі, щоб люди захотіли клікнути і подивитися?
— Ще один момент тут — це нещодавня українізація Netflix.
— Так, на Netflix почали з’являтися українські доріжки, субтитри, українське меню. Все це означає, що компанія, вочевидь, бачить для себе перспективу в українському ринку. Для аудиторії ж це добре тим, що люди, які сьогодні дивляться Netflix, можливо, потім перейдуть і на інші стримінгові платформи. Зокрема, й на українські. І потім, в майбутньому, нас, можливо, нарешті перестануть вважати «піратською країною».
— Як вплинули на сферу кіно в Україні коронавірусні обмеження і локдауни?
— Кінотеатральний ринок просів утричі. Показники зменшилися дуже: за 2020-й рік кінотеатри продали втричі менше квитків, ніж за 2019-й; зібравши втричі менший бокс-офіс. Кінотеатри постраждали — вони просили зниження орендних ставок і податків, щоб вижити. З іншого боку, у нас немає такого, щоб через пандемію зовсім позакривали цілі кінотеатри. Вони вижили. Але цікаво, чи зможе держава тепер запропонувати цим кінотеатрам якісь дотації, пільги або ще щось, щоб їх підтримати на цьому етапі.
Станом на серпень 2021 року в Україні — 623 зали, що набагато більше, ніж це було, скажімо, три роки тому. Зали відкриваються «пачками» — це цілі мультиплекси в торгових центрах, і в одному такому кінотеатрі по 7−8 екранів. Це непоганий показник. Я думаю, це все тому що ми — маленька індустрія. І маленькій індустрії простіше піднятися знову після цього падіння.
— У торгових центрах відкриваються цілі мультиплекси, водночас давні кінотеатри Києва, наприклад, масово закриваються зі скандалами. Я маю на увазі такі кінотеатри, як Київ, Україна, Кінопанорама.
— Це дещо інша історія, і вона про те, як місто «провтикало» свої кінотеатри. Частково це сталося ще на початку нульових. Ці кінотеатри просто віддали в приватні руки, не подбавши про умови для їх подальшого розвитку.
Кінотеатр Україна — дійсно культовий. Але він стоїть, з ним нічого не відбувається. Бо виявилося, що відкрити його знову — дорого, закрити його — теж дорого. Вони нічого не можуть з ним зробити. І тут питання, а нафіга потрібно було його купувати взагалі, якщо ви не знаєте, що з ним робити?
З кінотеатром Київ — це історія про те, як люди вирішили «стригти бабло» на муніципальних кінотеатрах. Але не досліджували питання, як це взагалі працює. Не змогли провести ніяких досліджень, щоб відрізнити культуру від точки з хот-догами. Тому вони просто зламали кінотеатр. І я вважаю, що це відповідальність міської влади — Департаменту комунальної власності та Департаменту культури КМДА.
— Що вони мали зробити? Або — що повинні зробити зараз?
— Головне питання тут — це необхідність сформувати якусь міську культурну політику. Це зараз питання до Яни Барінової, голови Департаменту культури КМДА. І мені здається, вона зараз намагається щось робити, але її просто привалило великими масивами роботи. Тому що близько 60% бюджету Департаменту культури — це комуналки і зарплати для працівників підпорядкованих йому установ. Яна, судячи з усього, просто загрузла в аудиті та інвентаризації всього цього господарства, яке працює за старими радянськими алгоритмам. Тобто, потрібно міняти всю екосистему культури.
Чи зможе вона [Яна Барінова] з цього вилізти, відійти на два кроки і подивитися з боку, як все повинно виглядати? Чи вистачить у неї на це часу, ресурсів, підтримки з боку команди, політичної волі? Не знаю. Як пишуть практиканти-журналісти, «що буде далі — покаже час».
Україна з'явилися на карті фестивалів, нас помітила світова кіноіндустрія
Всі ці кейси зі старими муніципальними кінотеатрами — це така багатошарова проблема. Ти його починаєш розбирати, а там шарами «нарізані» різні складності. І так — у будь-якому подібному кейсі.
Потрібно зробити так, щоб в майбутньому до нас не приходив якийсь чиновник з КМДА з формулюваннями на кшталт: «Нам не потрібні ніякі фестивалі і культурний розвиток, нам — місту — потрібні тільки гроші».
— Ми вже бачимо певні успіхи на міжнародній арені, наприклад, позитивні відгуки і фестивальні нагороди для фільму Атлантида. Чи справді Україні вдалося заявити про себе на міжнародному рівні?
— Фокус — є. Ми дійсно засвітилися. З’явилися на мапі фестивалів, нас помітила світова кіноіндустрія. Це велика робота продюсерів, які пробивали ці стіни, фактично, головою. Наприклад, Венеція взагалі вважалася якоюсь непробивною. Але туди потрапили Атлантида і Погані дороги, а в цьому році — Носоріг і Відблиск.
Чи можна це вважати новою українською хвилею? Не знаю. Але я вважаю, що це ще не кінець. І що тепер, після коронавірусних обмежень, коли фестивалі будуть повертатися до свого звичного режиму роботи, вони зважатимуть ще й на Україну. Надто коли це не дуже масштабні фестивалі на кшталт Каннського кінофестивалю, а заходи дещо менші.
