Від Стоп-землі до Носорога. Найкращі українські фільми 2021 року
Кінооглядач НВ Валерій Мирний підбиває кінопідсумки та називає п’ять найкращих українських фільмів 2021 року.
Валерій Мирний
Стоп-земля. Катерина Горностай.
Дебютний повнометражний фільм Катерини Горностай отримав головні призи Одеського кінофестивалю, 4-ї премії Кіноколо та Кришталевого ведмедя від юнацького журі Берлінале. За всіма параметрами, це головна українська стрічка року.
Однак краще Стоп-землю не сприймати з позицій чогось головного та важливого. І скромна нагорода від юнацького журі у Берліні — ідеальна точка входу до сприйняття фільму. Перед нами перша, з розказаних на такому рівні, історія про сучасних українських старшокласників. Віконце в покоління, що йде слідом.
При цьому у фільмі Горностай нема амбіції охопити все й одразу. Цим він і чудовий. В історії 16-річної Маші, кількох її друзів, хлопця, в якого вона таємно закохана, та їхніх однокласників є лише вони та їхні переживання, які Катерина Горностай, яка виросла в сім'ї психологів, періодично виносить за дужки оповіді за допомогою формату інтерв'ю: ключові персонажі фільму почергово сідають перед камерою та відповідають на запитання про свої почуття.
Цей хитрий, але не надто хід додає і так правдоподібно знятій картині інший рівень справжності. Немов дивишся спогади про те, що було насправді.
Втім, гучне слово про фільм під кінець сказати хочеться: таких емоцій та таких героїв дуже не вистачає українському кіно. Наша історія відбувається не лише у минулому (яке спотворюють за допомогою фільмів ось уже кілька років) і не тільки у війні (хоча там ще є багато приводів для рефлексій), але й у простих, побутових сюжетах із життя різних соціальних груп. Їх треба вчитися розповідати також.
Носоріг. Олег Сенцов.
Перший фільм Олега Сенцова після його повернення в Україну із російської в'язниці. І відразу про 90-і та організовану злочинність. Привід для розмови, начебто, теж серйозний. І він справді серйозний: фільм брав участь у програмі Горизонти (в ній же у 2019 році головну нагороду взяв Валентин Васянович зі своєю Атлантидою) Венеціанського кінофестивалю й отримав хороші, але водночас не надто захоплені відгуки західної преси.
Однак важливо, чим цей фільм є для нас. В історії про хлопця на прізвисько Носоріг, який виріс у невеликому містечку і через брак гідних альтернатив спочатку зв'язався з криміналітетом поверхово, а потім серйозніше, простежуються два мотиви: відсутності сильної держави і, як наслідок, тих самих альтернатив для самореалізації та питання можливості отримання вибачення за страшні гріхи минулого.
Тому і важливі тут не самі 90-ті зі своєю темрявою, а центральний персонаж Носоріг (у виконанні не просто так підібраного на цю роль активіста з суперечливою для багатьох біографією Сергія Філімонова) - зі своєю. За його спиною — стежка, засіяна трупами, і Сенцов, підвівши свого героя до моменту каяття, підводить і нас до питання: Чи прощаємо? При цьому за себе режисер-гуманіст, здається, вже вирішив.
Фактура 90-х Сенцову вдалася. Філімонов зіграв Носорога так, як треба. З іншого боку, драматизація цього процесу каяття могла б бути не такою схематичною. Але знов-таки щирість, складність питання та новизна теми для нашого кіно тут незвичні та певною мірою революційні. Носоріг – це приземлена, кривава історія про піднесене.
Такого прочитання минулого нам не вистачає.
Цей дощ ніколи не скінчиться. Аліна Горлова.
Прем'єра квазідокументальної картини Аліни Горлової відбулася на найбільшому міжнародному фестивалі документального кіно IDFA. Там Цей дощ ніколи не закінчиться був названий найкращим фільмом у програмі Перша поява.
Безперечно, формально перед нами документальне кіно. В основі тут історія хлопця на ім'я Андрій Сулейман, який втік разом із сім'єю від однієї війни (у Сирії) на схід України, щоб згодом потрапити в іншу війну (тепер уже з Росією).
При цьому Горлова обрала нелінійний спосіб розповісти цей приватний сюжет із сильним ухилом у споглядальну артовість. І в неї вийшло при всій повазі до свого героя піднятися вище за нього, в метафізичні сфери і зафіксувати взагалі неспокійну природу людини та соціуму. Показати не конкретні причини виникнення конфліктів, але побачити жорна цієї темряви. Вони сягають і в минуле, і в майбутнє. Тому можна сказати, що це жорна не темряви, а нашої спільної історії.
Це страшно красивий, та й просто страшний фільм про те, що дощ справді навряд чи колись закінчиться.
Земля Івана. Андрій Лисецький.
Переможець національного конкурсу XVIII фестивалю документальних фільмів Docudays. Водночас Земля Івана — перша режисерська робота уславленого українського оператора Андрія Лисецького (Діксіленд, 87 дітей). Й одразу на одну з найчіткіших тем — про натуру, що йде.
Іван із назви — це художник Іван Приходько — один із останніх народних художників України, народних малярів та взагалі представників національного самобутнього: коли той пласт справжньої культури, який сидить у колективному несвідомому, знаходить вихід через світлу душу окремо взятої людини. Ось Іван Приходько - це така світла душа.
Лисецький виявив його будинок цілком випадково, під час пошуку натури для іншого проекту. Знахідка пробудила зацікавленість, зацікавленість - спілкування, спілкування плавно переросло в документальний проект з метою зафіксувати те, що йде.
При цьому Земля Івана не про меланхолію, а про конкретну людину, її шлях, її творчість і, що важливо, — її зв'язок зі світом поза рідним селом (зустріч з Анатолієм Криволапом тому приклад). І Андрію Лисецькому вдалося лаконічно і при цьому не втрачаючи магії та теплоти (а їх у фільмі достатньо) зафіксувати, здається, всі ключові моменти, потрібні для знайомства із цим дивовижним, самобутнім художником.
Із зав'язаними очима. Тарас Дронь.
Один із режисерів фільму під назвою DZIDZIO Перший раз зняв драму про ПТСР на тлі війни на Донбасі. Заради справедливості варто сказати, що згаданий фільм стоїть особняком у кар'єрі Тараса Дроня: він знімав і про кіборгів, і про кримських татар лише у форматі короткометражки та у жанрі документального кіно.
У фільмі Із зав'язаними очима режисер звертається до дуже складної теми — життя після смерті близького. У центрі історії тут дівчина на ім'я Юля (чудова Марина Кошкіна) - бійчиня ММА, яка, дізнавшись про загибель коханого на Сході України, зіткнулася не тільки з особистим горем, але і з неадекватною реакцією з боку оточуючих.
У цій потужній, дуже кінематографічній драмі добре показано, в які клітки люди здатні зачиняти тих, кому теж погано, але хто намагається рухатися далі. А ще продемонстровано згубну силу соціальних ярликів: вдова, матір-одиначка, далі за списком. Свій фільм Дронь закінчує на світлій ноті, але все одно в ньому достатньо думок щодо того, що травми потрібно опрацьовувати, а не замикатися в них, а люди - більше за те, що про них думають оточуючі.
Рідкісне наше кіно, зроблене добре на обох рівнях: технічному та емоційному.
