Наступні сто днів: Не бути жертвою. Колонка мистецтвознавиці Зої Звиняцьківської

13 червня, 17:29
Демієн Херст. Небо над кукурудзяним полем (Фото:PinchukArtCentre)

Демієн Херст. Небо над кукурудзяним полем (Фото:PinchukArtCentre)

Я сиджу за спільним робочим столом поряд з Ксенією і щосили намагаюсь не дивитись в її комп’ютер. На екрані у Ксенії - згорілі будівлі, скалічені тіла, розтрощена техніка. На екрані в неї - фото з Бучі й Бородянки, Ворзеля і Гостомеля.

Зоя Звиняцьківська

мистецтвознавиця, журналістка

«О, мій будинок», — тихо сама до себе раптом говорить Ксенія, зупиняючись, але за мить вона продовжує гортати макабричні фото. Ксенія Малих, керівниця дослідницької платформи PinchukArtCentre, готує фото і відеопрограму для виставки сучасного українського мистецтва в M HKA, відомому музеї в Антверпені. Коли виставка відкрилась, люди стояли перед відео довше за все, не йшли і повертались, в тій залі завжди було людно. Ця виставка, поряд із експозиціями в Центрі образотворчих мистецтв Bozar та Європейському парламенті, є частиною проєкту Уяви Україну.

Відео дня

Я йду підвалом берлінського артцентру Alte Münze — величезної занедбанки в самому центрі Берліна, яку міська влада віддала під виставку українського мистецтва. Під ногами щось рипить, над головою — іржаві труби. Не рекомендовано для людей з клаустрофобією, дуже моторошно. Час від часу обабіч відкриваються кімнати чи просто ніші, в яких розміщено фото, відео або інсталяції — роботи українських митців, що залишились в Україні й продовжують працювати. Часом це щоденник облоги, часом — щоденник окупації. Кураторка виставки The Captured House (Захоплений будинок) Катя Тейлор каже: «Нам пропонували різні приміщення, але ми обрали це, щоб було максимально схоже на реальне життя. Хочемо показати це всій Європі, наступна локація — Рим». Модераторка екскурсії додає: «Нам в Римі надали чудове приміщення з ідеально білими стінами, треба щось зробити, якісь тунелі з чорної тканини, щоб закрити цю красу, вона не пасує до експозиції». Поряд стоїть німецька кураторка, яка щойно вилізла з підвалу і дає інтерв'ю німецькому телеканалу — вона ледь не плаче, її помітно трясе.

Ці та інші мистецькі проекти — перша інстинктивна реакція на війну і насилля, на трагедію, жах і смерть. Перше бажання: хай світ побачить це, хай дізнається — і хай здригнеться! Це так зрозуміло і так по-людськи, нічого не може бути природніше за це. Але водночас це пастка: пастка стати жертвою в очах світу.

Бути жертвою — не те що б легко, о ні. Але бути жертвою — зрозуміло як, бо це вкладається в залізобетонні, непорушні як гори шаблони. Меседжі, патерни поведінки навіть інтонації зрозумілі і для самої жертви, і для тих, до кого вона звертається. Реакція Заходу на стражденних відпрацьована двома тисячами років християнства — яке докладно і з яскравими прикладами вчить, як і чому треба допомагати нужденним і взагалі, тим, хто опинився в скруті. Світ знає, що робити: зібрати гроші, дати їжу, надати допомогу і притулок. Допомогти нещасним жертвам насилля, агресії, несправедливості.

У цього патерна окрім зрозумілих короткочасних переваг є два стратегічних недоліки. Перше — він одноразовий. Тобто в нього є всім зрозумілий початок, середина і кінець. Побачили жертв — допомогли їм — повернулись до своїх справ. Все, крапка, цикл завершено.

Друге — він не змінює ролі, навпаки, фіксує їх ще більше. Сонце сходить на Сході, оце ми, убезпечені цивілізовані люди, а це вони, нещасні страждальці з якими нині трапилась космічного рівня халепа. І допомога їм парадоксальним чином ще раз цементує їхнє місце на уявній мапі світу.

Це, м’яко кажучи, не те, що нам потрібно. Зараз, нині в України є можливість змінити своє місце на тій самій умовній мапі, ставши повноцінним партнером, який додає свої сенси в загальноєвропейську культуру. Можливість зробити так, щоб про нас згадували не тільки під час ескалації війни — а щоб ми стали постійним співрозмовником, із думками якого рахуються.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Для цього треба запропонувати нові, важливі сенси, і вони в нас є. Чи не найважливіший з них — новий погляд на деколоніальну і постколоніальну проблематику. Тут наша ситуація майже унікальна: країна-колонія однієї раси і рівня культури з колонізатором в режимі реального часу не просто деколонізується, а ще й потужно рефлексує власну деколонізацію на найбільших світових інтелектуальних і громадських майданчиках. Жарт про міжнародний Інститут деколоніальних студій, який необхідно було б започаткувати нині в Україні — не такий вже і жарт. Те, що відбувається нині в нашій країні, здатне не просто змінити погляд на ці процеси, але й вивести їх нарешті в мейнстрім світової гуманітарної думки, надавши надпотужний поштовх новому напрямку світової славістики і витягнувши сотні постколоніальних досліджень третього світу з маргінесу.

Для цього треба дещо змінити погляд на наші втрати, на біль, страждання і смерть наших співгромадян — і це вже робиться. Акцент тут перш за все має бути на злочинах Росії - як от в Russian War Crimes House, організованого Фондом Віктора Пінчука в Давосі, де стояла черга з журналістів всіх провідних видань світу, аби взяти інтерв'ю у кураторів. І кожного, кожного разу звучала теза про військові російські злочини. Зрозуміло, що мистецькі проекти, присвячені болю, втратам і стражданням українців, ще будуть, мистецтво має це пропустити крізь себе — але цей акцент не можна втрачати.

Нарешті, для цього треба навчитись запаковувати в сучасну маркетингову обгортку наші культурні надбання, і це завдання, як це не дивно звучить, хіба не найскладніше з усіх — адже в нас нема в цьому досвіду і вмінь, а без цього культурний продукт не має шансів у світі. Так, просто зараз, під час війни треба вчитись це робити і реалізовувати в проектах наступні сто днів — і далі стільки, скільки буде потрібно.

Я сиджу за спільним робочим столом поряд з Ксенією, ми відбираємо короткі ролики про Україну для Ukrainian Evening, який відбудеться під час Ночі музеїв в однієї з європейських культурних інституцій. «Оце? — Таак, боже яка краса! Хай вони побачать, яка в нас країна. — А оце? Так, і це також, звісно. — А це? — Ні, я б не брала. Воно нещасне якесь, не треба. Не хочу, щоб нас жаліли».

Не бути жертвою.

Редактор: Марія Кабацій
Показати ще новини
Радіо НВ
X