Спадкоємці з Лубен. Рецензія на фільм Люксембург, Люксембург
Кадр із фільму Люксембург, Люксембург (Фото:@Kinomania)
13 квітня в український прокат вийшов фільм Люксембург, Люксембург — довгоочікувана трагікомедія режисера і сценариста Антоніо Лукіча.
Після третього тижня українського прокату комедія Люксембург, Люксембург продовжує лідирувати в прокаті і збирати повні зали. За цей період стрічка зібрала 23 млн грн, а фільм переглянуло 156 713 глядачів.
Тим часов фільм отримав одразу дві нагороди на двох міжнародних кінофестивалях. Автор стрічки Антоніо Лукіч отримав приз за найкращу режисуру на 20-му Міжнародному фестивалі в Монте-Карло (24−29 квітня), а сама картина стала Найкращим фільмом в основному конкурсі міжнародного ігрового кіно PriGlobal (24−28 квітня), який проходить під егідою міжнародного кінофестивалю PriFest.
NV пропонує ще раз перечитати рецензію і придбати квиток на найбільш обговорюваний фільм останнього місяця. Вперше рецензія Валерія Мирного була опублікована на сайті в день початку прокату, 13 квітня.
Валерій Мирний
Люксембург, Люксембург — це друга повнометражна робота після вже народних Мої думки тихі і як наслідок перевірка таланту: потрапляння Думок одразу в серце було випадковістю чи відблиском справжнього автора, якому ще працювати і працювати нам на радість?
Відповідь після перегляду приходить в голову сама: Лукіч — талант, комедіограф, який чудово відчуває землю, по якій ходить, а також спадок великих авторів минулого.
1. Сюжет
Місто Лубни, Полтавська область. Брати-близнюки Микола та Василь пам’ятають свого батька тільки за епізодами з дитинства: як він, наприклад, зупинив товарняк і врятував сина від небажаної подорожі Україною. Взагалі у 90-х їхній батько міг зупинити не тільки потяг. Він був впливовим у області бандитом із заповненою впливовими контактами візитницею.
Та ті часи залишились у далекому минулому. Контакти з візитниці тепер звучать кумедно, батько давно зник і навіть фотографії не залишив, а брати хоч і займаються абсолютно різними речами (один поліцейський, інший барига-маршрутник) почувають себе однаково безпритульно.
Несподіваний дзвінок з українського консульства в Люксембурзі гримить наче доленосний сигнал, що ось-ось надасть сенсу життям обох: батько знайшовся, він при смерті, треба їхати прощатись. Микола, який відчуває відсутність родича гостріше, кидається робити закордонний паспорт. Василь дивиться на можливість поспілкуватися з батьком востаннє скептично, але все ж таки вирішує відправитись у подорож Європою: чи то щоб Микола заспокоївся, чи то щоб дати батькові останній шанс.
2. Виконання
Якщо Мої думки тихі був про, грубо кажучи стосунки янг едалта із матір'ю, то Люксембург, Люксембург про життя янг едалтів без батька. Останній тут грає роль макгафіну, нового загадкового рахівського крижня, якого треба знайти і буде тобі щастя. Але насправді не буде, бо шлях у Лукіча важливіший за ціль.
На цьому в принципі перелік подібностей цих двох фільмів можна зачиняти. Люксембург, Люксембург менш поетичний і більш ґеґовий: талант режисера, який тут розкрився на повну не в останню чергу завдяки братам Насіровим. Вони ж — важлива частина гурту Курган і Agregat. Фактурні Раміл та Аміл гармонійно лягли на лубочну, народницьку естетику Лукіча і співпали з його баченням свого Головного Героя — дорослого інфантилу, для якого світ — то немов незручний спортивний костюм: носити треба, бо нічого іншого немає, але тут давить, там звисає, перед людьми незручно.
Таким був Вадим у Думках. Такими є і Микола з Василем. Вони кожен по-своєму намагаються пробитись у Лубнах. Флегматичніший, правильний Василь — через кар'єру поліцейського. Більш схожий на батька, холеричний Микола — через дрібний кримінал. Обидва при цьому — фактурні ілюстрації покинутого дорослішання в провінції.
На цю безпритульність натякають і плакати в кімнаті Миколи (він досі живе з матір'ю) із написом «You will never walk alone», і татуювання із цією ж фразою на його грудях. Гімн Ліверпулю тут це мантра, надія, вперте ствердження. Але чи дійсно у братів вийде побороти цю самотність? І яка її природа, внутрішня чи зовнішня?
Це дуже важливе питання, бо, звичайно, що внутрішня. У фільмі є невеличка сайд-історія із самотньою літньою жінкою, яка через Миколу зламала обидві руки і так сталося, що звернутися їй за допомогою до когось, окрім як до свого кривдника, більше немає. Так ось, це самотність зовнішня. Буквальна. Брати ж страждають від самотності екзистенційної: їх покинув батько. Травма народжена з цієї події тисне на них все життя. Василь не може постояти за себе. Микола навпаки бачить світ як боротьбу за місце під сонцем.
Щоб побороти все це, їм дійсно треба зрозуміти, ким був їхній батько, відпустити нарешті його і подорослішати. Взагалі, здається, Лукіч у своїх фільмах веде діалог із внутрішньою дитиною, підключаючи до розмови по черзі то матір, то батька. Можливо, це лейтмотив його перших картин і далі будуть досліджені інші теми.
При цьому в режисера є вміння за допомогою приватної історії доторкнутися до багатьох, показати країну, дати привід посміятися та посумувати. Той, хто ріс у провінції в 90-х, знайде тут себе. Хто умовно в місті — так само. Хто хоче поміркувати над долею України — теж сюди. У кого був одинокий літній сусід — це воно. Кого дратують нувориші — будь ласка. Любителям незручного застілля із родичами — у Лукіча цього повно! І так далі.
Фільм режисера існує на межі бажання показати особисте і бажання показати нам нашу реальність. Тому його кінематограф має флер загадковості, недосказаності: про все не розкажеш, залишаються натяки.
А ще Люксембург, Люксембург — скарбниця кумедних мізансцен бастеркітонівського пошиву. Це гумор у первозданному вигляді, коли смішні люди роблять смішні речі. Іноді здається, що занадто народно. Занадто спрощено. Та це народність Сердючки, а не Скаженого весілля.
Цікаво й як українські режисери поступово підходять до теми 90-х. Олег Сенцов зняв сурову кримінальну драму без натяку на сонце, але з натяком на війну (Носоріг). Ірина Цілик — гірко-солодку фантазію, ностальгічний спогад про минуле, який зв’язується зі складним сьогоденням (Я і Фелікс). Антоніо Лукіч, хоча лише царапнув 90-ті (окрема дяка за ресторан Вавилон) на самому початку свого фільму, зміг показати, що вони ще досі з нами. Тільки сховалися в складках сучасності.
9/10 — вердикт NV
На наших очах народжується сучасна українська комедія. У нас було декілька фальстартів. Декілька разів здавалося, що дійсно смішно в нашому кінематографі вже не буде, а буде тільки нескінченний крінж.
Та ні, ось вже другий фільм молодого режисера, де комедія робить свою велику справу: розважає, торкається важливих тем, зворушує. Веде діалог із глядачем на рівнях поверхових і глибинних.
- Люксембург, Люксембург
- 2022 рік
- Україна
- Режиссер — Антоніо Лукіч
- У головних ролях: Раміл Насіров, Аміл Насіров, Людмила Саченко, Наталія Гнітій, Доріс Майданюк, Віктор Драпіковський та інші.
Нагадаємо, раніше NV розповів про три головні кінопрем'єри з 13 квітня, які має побачити кожен на великих екранах.
