«Крим — це Марс, що зійшов з орбіти». Інтерв'ю з режисером, який зняв фільм про свою бабусю, що живе в Криму

31 серпня 2019, 08:43

5 вересня в український прокат виходить документальний фільм Моя бабуся з Марса білоруського режисера Александра Міхалковича.

Головна героїня фільму — бабуся Зіна — живе в Євпаторії, і після анексії Криму їй стає все складніше підтримувати спілкування з родичами, які розкидані по всьому світу.

Відео дня

Важко бабусі Зіні й підтримувати спілкування зі своїми подругами і ровесницями. Дехто називає її «бандерівкою» за те, що Зіна не визнає прихід Росії на півострів і відкрито говорить про свої проукраїнські погляди.

Білоруський режисер Александр Міхалкович вже зняв кілька короткометражок. Стрічка про бабусю — його повнометражний дебют (Фото: Прес-служба 86PROKAT)
Білоруський режисер Александр Міхалкович вже зняв кілька короткометражок. Стрічка про бабусю — його повнометражний дебют / Фото: Прес-служба 86PROKAT

Родичі Зіни все-таки збираються всі разом — вони з'їжджаються до Криму з різних кінців світу, щоб відсвяткувати 80-річчя бабусі.

Чому Крим схожий на Марс, чи змінилася Євпаторія після анексії в 2014-му і чи вдалося бабусі Зіні зберегти близькі стосунки з рідними їй людьми, в інтерв'ю НВ розповідає онук тієї самої бабусі з Марса, білоруський режисер Александр Міхалкович.

— Як і коли до вас прийшла ідея зняти таке кіно? З чого все почалося?

 — Фіксувати події на маленьку handheld камеру я почав ще в 2013-му році. Це мав був бути вступний фільм у кіношколу про те, як літня людина з іншої епохи буде освоювати Skype. Драма у фільмі була дуже проста — сучасні технології повинні були скоротити дистанцію між близькими людьми, але насправді ще більше розділили нас.

Інші учасниці не надто хотіли зніматися. Але це було швидше кокетство, яке мені вдавалося зламати своїм напором

Так вийшло, що під час початку зйомок почався і Майдан, а потім відбулася й анексія Криму. Я вирішив продовжити зйомки і вже фіксував кожен свій візит до бабусі і те, як прості люди проживають події, що поглинули їх. Але цей матеріал практично не увійшов до фільму через стилістичні відмінності — моя манера зйомки дуже сильно змінювалася. З цього матеріалу можна було зробити фільм, але він мене не влаштовував за багатьма параметрами. Будемо вважати, що це був тривалий період дослідження теми.

Уже після закінчення кіношколи я вирішив почати проект з чистого аркуша. Разом з професійним оператором і продюсером.

— Бабуся одразу погодилася на таку авантюру?

 — Бабуся дуже швидко звикла і майже перестала реагувати на камеру і мене в ролі оператора. Але це створювало певну проблему — між мною і головною героїнею була відсутня дистанція. Бабуся весь час говорила зі мною, звертаючись до камери.

Героїні фільму намагаються всіляко підтримувати своє здоров'я за допомогою спорту і процедур (Фото: Кадр з фільму Моя бабуся з Марса)
Героїні фільму намагаються всіляко підтримувати своє здоров'я за допомогою спорту і процедур / Фото: Кадр з фільму Моя бабуся з Марса

Якщо подивитися на той перший матеріал, там дуже багато поясних кадрів, що нагадують за стилістикою новинну передачу. Проблема вирішилася з приходом оператора — я ввів себе як героя у фільм і в потрібні моменти сформував дистанцію між мною і головною героїнею.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— А інші героїні?

 — Інші учасниці не надто хотіли зніматися. Але це було швидше кокетство, яке мені вдавалося зламати своїм напором.

— Скільки тривали зйомки?

 — Більш ґрунтовно, тобто з оператором, я почав знімати вже в 2017-му році. У нас було кілька знімальних періодів по десять днів.

Саме після анексії Криму [білоруська] влада усвідомила, що те ж саме може статися і з Білоруссю, і почала політику легкої лібералізації

Але навіть якщо ми були там десять днів, це не означає що всі десять днів щось знімали. Бабуся вже досить стара, вона дуже швидко втомлювалася від нас і від камери. Багато сцен, які я планував, так і не вдалося зняти. Було кілька схожих за тональністю сцен, в яких все не міг скластися той магічний момент документального кіно. А всього з оператором ми відзняли близько восьми годин матеріалу для майбутнього фільму.

— У фільмі ваші героїні співають українські народні пісні, зокрема, там часто звучить пісня Несе Галя воду. Який посил ви хотіли передати своєму глядачеві через українські пісні?

 — У фільмі бабусі співають різні [не тільки українські] пісні: Пісня про рушник, Айстри, Подмосковные вечера та інші. А матеріал, який не увійшов до фільму, містить раз в п’ять більше пісень і музичних композицій, які наповнюють курортне місто.

Набережна Євпаторії (Фото: Кадр з фільму)
Набережна Євпаторії / Фото: Кадр з фільму

У той момент, коли йшли основні зйомки, бабусі через політичні розбіжності вже майже не спілкувалися одна з одною. І єдина річ, яка їх об'єднувала, змушувала забувати образи, це були пісні, які вони разом співали протягом свого довгого життя. Також за допомогою музики я хотів намалювати портрет курортного міста, його жителів і приїжджих.

У якийсь момент я зрозумів, що ми знімаємо не просто документальний фільм, а мюзикл.

— Пам'ятаю, після анексії Криму в мережі гуляло відео, на якому жінки радісно розповідають, що «завжди хотіли померти в Росії». Чи багато таких в Криму зараз насправді?

 — Навряд чи я можу претендувати на статус джерела реальних статистичних даних. Це швидше моє оціночне судження, що базується на моїх відчуттях і спостереженнях.

Анексія Криму була здійснена, я вважаю, не стільки російськими солдатами, скільки масованим пропагандистським бомбардуванням мізків місцевого населення

З відеороликом, про який ви говорите, я не знайомий. У Криму є різні люди. Хтось, почувши наш білоруський акцент на ринку, хотів дзвонити в ФСБ, вважаючи, що ми «диверсанти, які приїхали із західної України».

Хтось, втомившись від запеклих дискусій і розуміючи власне безсилля, вважає за краще уникати розмов про політику. І таких людей зараз більшість. Хтось відверто радий ситуації, що склалася, вважаючи, що тепер він живе краще. А хтось говорить що «при Україні було краще», проклинає нові правила і порядки. Навіть кілька днів тому, в маршрутці з Євпаторії в Херсон зі мною їхали всі перераховані вище типажі.

Особисто мені здається, що на всьому пострадянському просторі живе величезний кластер людей, який досі, навіть в еру інтернету, вірить тому, що розповідають по першому каналу російського телебачення.

Ідеали і картина світу цих людей дуже легко моделюються засобами пропаганди. У них відсутнє критичне мислення. «Homo Soveticus» в термінології нашого білоруського нобелівського лауреата Світлани Алексієвич. Та й анексія Криму була здійснена, я вважаю, не стільки російськими солдатами, скільки масованим пропагандистським бомбардуванням мізків місцевого населення.

— Чи змінилося якось ставлення людей до ситуації за ці роки? Скажімо, чи багато з тих, хто раніше хвалив Росію і Путіна, тепер стали думати інакше?

 — Росія — країна з величезним фінансовим ресурсом. І, дійсно, їй вдалося підкупити дуже велику кількість людей на початковому етапі за допомогою збільшення пенсій і зарплат. Тільки криза 2014-го року повернула все на круги своя.

— Ви бували в Криму і до анексії, і після. Розкажіть про свої відчуття: як змінилася атмосфера?

 — Так, я був у Криму після анексії. Я не їздив по містах Криму, не знаю як йдуть справи там, але точно можу сказати: з Євпаторії пропали всі тусовщики і хіпі, які приїжджали на фестиваль електронної музики Казантип. А разом з ними зникла і атмосфера легкості і безтурботності, що наповнювала місто.

Залишалося одне кафе в центрі міста, де до 2015-го року ще грала альтернативна попсі хаус-музика. А вже влітку 2016- го я побачив, що там співають шансон-пісні в караоке. Ринок змусив власників адаптуватися під нові «відпочивальників».

У мене є своя теорія щодо цього — у Крим поїхали 5 мільйонів російських силовиків, у яких обмежене коло країн, де вони можуть проводити відпустку. І вони почали формувати новий культурний шар на півострові. Саме тому музика мені здалася хорошим інструментом для того, щоб намалювати портрет міста, що змінилося. Але ви розумієте, всі ці ознаки, вони дуже тонкі. Навряд чи б хтось, хто приїхав туди вперше, наприклад із Сургута або Білої Церкви, помітив би ці нюанси і зміни.

— У своєму фільмі ви говорите про Крим як про окрему планету на кшталт Марса. Які звичаї на цій планеті?

 — Якщо ми припустимо, що Україна — це центр сонячної системи, тобто, Сонце, то я припущу що Крим — це Марс, який зійшов з орбіти і з кожним роком далі і далі віддаляється від України. Марс — це метафора про інопланетних жителів Криму, про зрушення парадигми сприйняття реальності.

Колись може настати така ситуація, що без скафандра на Марс буде неможливо потрапити.

— Ви показали конфлікт інтересів: як колись близькі люди стають чужими один одному на ґрунті політичних поглядів, ставлення до конфлікту. Чи багато знаєте таких сімей, які посварилися, перестали спілкуватися один з одним після анексії саме через різні погляди?

 — Я колись навчався в Москві, і у мене залишилися там знайомі і друзі. З деякими з них наші стосунки охололи саме з цієї причини. Я досі пам’ятаю, як у момент анексії люди впивалися силою і безкарністю за вчинені їх державою дії.

Якщо ми припустимо, що Україна — це центр сонячної системи, тобто, Сонце, то я припущу що Крим — це Марс, який зійшов з орбіти

У Білорусі під час початку конфлікту на Донбасі суспільство поляризувалося, але не дуже сильно. На жаль, більшість як і раніше піддається впливу російської пропаганди. Але саме після анексії Криму [білоруська] влада усвідомила, що те ж саме може статися й з Білоруссю, і почала політику легкої лібералізації.

— Чи чекають вихід фільму в Криму? Ви вже показували стрічку самим героїням?

 — В цілому, звичайно, малоймовірно, що в Криму таке кіно можуть десь показати [на великому екрані]. Там йде або нейтральне, або те, що задовольняє «політику партії» кіно. Якщо розглянути кримські фестивалі документального кіно як майданчик для прем'єри, вважаю що вони проводяться за участю влади, а значить там присутня цензура.

Та й взагалі, участь у них всі адекватні режисери вважають легітимізацією анексії.

Що стосується героїнь: як я вже говорив, з більшістю [бабусь] вже розірвані зв’язки і контакту немає, навіть через пісні. Під час останньої поїздки я показав фільм своїй бабусі та її сестрі. Їм фільм сподобався, але Зіна прокоментувала: «Весь фільм ти розповідаєш закадровим голосом історію. А в кінці, коли я залишаюся зовсім одна, ніяк це не підкреслюєш. Чому?». Мабуть, доведеться тепер вносити зміни.

— В якийсь момент героїня вашого фільму замислюється про переїзд із Криму. Як закінчилася ця історія? Вона переїхала?

 — Найкраща подруга бабусі Зіни звинуватила її в чаклунстві і перестала з нею спілкуватися. Але ми ж розуміємо, що справжньою причиною є не чаклунство, а непримиренна проукраїнська позиція моєї бабусі.

У той момент, коли йшли основні зйомки, бабусі через політичні розбіжності вже майже не спілкувалися одна з одною

Валя більше не приїжджала з Росії, після ювілею вони навіть перестали телефонувати. Зникли з поля зору ще кілька подруг. Бабуся залишилася сьогодні абсолютно одна, один на один зі своїми хворобами, емоційним спустошенням і старістю.

Мені здається, була пройдена якась точка неповернення, коли переїзд стає фізично неможливим для літньої людини, яка звикла до свого щоденного побуту. Доведеться близьким людям активізуватися і відвідувати її частіше.

Показати ще новини
Радіо NV
X