Неможливий проєкт для неможливого часу: Костянтин Дорошенко про виставку Це Україна: Захищаючи свободу
Неможливий проєкт для неможливого часу. Так про виставку Це Україна: Захищаючи свободу, що відкрилася в рамках 59-ї Венеційської бієнале, говорить її куратор Бйорн Гельдхоф.
Костянтин Дорошенко
Проєкт став блискавичною відповіддю на російську агресію. Лише чотири тижні пройшло від розробки концепції до побудови на двох поверхах середньовічної Скуола гранде делла Мізерікордія експозиції з робіт сучасних українських та іноземних митців, а також музейних шедеврів з України.
Для практики подібних міжнародних імпрез це справді неможливі терміни. Але війна вимагає швидких та сміливих рішень. Тут, як і на фронті, Україна продемонструвала потенціал. PinchukArtCentre реалізував проєкт у партнерстві з Офісом президента України, Міністерства культури та інформаційної політики, у співпраці з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм у Львові ім. А. Шептицького, міжнародними інституціями.
Традиційно у Венеції PinchukArtCentre представляв виставку переможців свого Future Generation Art Prize, конкурсу для молодих художників з різних континентів. Останніми роками його експозиції сперечалися з головним проєктом бієнале в проговоренні актуальної цивілізаційної адженди. Конкурс є візитівкою PinchukArtCentre на міжнародній артсцені. Минулого року у Києві він вкотре продемонстрував цікаві твори та рішення. Проте, вже маючи домовленість про участь в офіційній паралельній програмі бієнале, за ініціативою свого фундатора Віктора Пінчука, інституція зробила вибір на користь суто української проблематики. Артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф розповідає: «Це був моральний вибір, і він створив прецедент потужної взаємодії. Сьогодні це спільний проєкт сил приватного та публічного секторів України, що об'єдналися. В реаліях війни українське суспільство демонструє дивовижний приклад солідарності, взаємної підтримки і допомоги. Наша мета — показати цю об'єднану Україну, потужність її самодостатньої культури та міжнародної підтримки».
Початок експозиції окреслюють твори, що дають розуміння тяглості традиції та своєрідності українського візуального мистецтва.
Покрова Богородиці Стефана Медицького — виразно авторське прочитання галицьким спадковим іконописцем XVII ст. одного з найпопулярніших образів Божої Матері в Україні. Покрову Богородиці вважало покровителькою запорізьке козацтво. Завідувачка відділу давньоукраїнського мистецтва Національного музею ім. А. Шептицького Марія Гелитович зауважує індивідуальну образність та демократичність Медицького у зображенні Богородиці: «Від неї розходяться стрічки благодаті, а усіх людей вона наче закриває плащем опіки. Тут ми бачимо здорових дітей, калік, знедолених, жінок і чоловіків, заможних і бідних. Різні верстви населення рівні в очах Богородиці. Вона усіх однаково покриває своїм омофором і за усіх молиться».
Український іконопис з XVI ст. поєднує західноєвропейські впливи із безпосередністю народної культури. На відміну від застряглого у каноні російського, його образи стали наближеними до реальних людей, причому простих. У продукуванні тенденцій та окремих шедеврів мистецтво України часом випереджало візію сусідів. Важливим фактором було етнічне та релігійне розмаїття населення українських земель.
Колоніальне ставлення до України, що на століття опинилася периферією, розірваною між Варшавою, Москвою і Віднем, призвело до апропріації метрополіями виразних мистецьких постатей і досягнень. Але й у таких умовах тут формувалися мистецькі явища, суголосні світовим. Розгледіти їх міжнародні декларатори мейнстріму не поспішали — хто ж вдивляється у провінцію? Але саме провінція, де розмиваються жорсткі вимоги стилю, має культурний потенціал непередбачуваного.
Відсіч, яку зараз дає Україна російській навалі, вразила цивілізований світ. Його авторитети почали прогнозувати появу загальнолюдського значення творів, нових поглядів та ідей у мистецтві країни, що повернула життя поняттям демократії і свободи. Проєкт Це Україна пропонує зрозуміти, що ми вже маємо і в своїй спадщині, і в сьогоденні, те, що варто бачити, чути, вивчати.
«Митці є голосом суб'єктності України, їхні роботи — беззаперечним її доказом», — констатує керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre Ксенія Малих. Твори Марії Примаченко, Тетяни Яблонської, Бориса Михайлова в експозиції — знаки історії цієї суб'єктності у діалозі з поступом цивілізації. Поглиблений коментар до контексту робіт, що з’явилися в Україні в дні нинішньої війни.
З 24 лютого Євгенія Бєлорусець сорок днів вела в соціальній мережі Воєнний щоденник. Свого часу вона фотографувала наслідки війни, що триває на Донбасі з 2014-го, описувала долі жінок, які мусили її пережити. Нині ж в рідному Києві сама опинилася в центрі військових подій. «Я постійно читав щоденники Євгенії, це стало свого роду щоденним ритуалом», — зізнається Бйорн Гельдхоф. Зараз вони стали основою інсталяції на виставці.
Такою ж інтимною рефлексією безпосередньої зустрічі із війною, але принципово іншою за способом вираження є серія полотен Лесі Хоменко Макс в армії. Чоловік мисткині приєднався до війська, вона з дочкою евакуювалася з Києва. І по фотографії, надісланій телефоном, написала його портрет у повний зріст у військовому спорядженні. Згодом з’явилися портрети його побратимів-вояків. Хімік, юрист, митець та IT-інженер постають монументальними героями, якими й бачать сьогодні українці тих, хто зі зброєю їх захищає.
Труднощі профанації ІІ Нікіти Кадана — розвиток його роботи, показаної на Венеційській бієнале 2015 року в проєкті Надія. Тоді в скляній вітрині художник представив уламки пришляхових знаків з топонімами постраждалих від бойових дій на Донбасі містечок та інші предмети, залишки чийогось знищеного добробуту і сподівань. Тепер до них додались артефакти з території, що зараз піддається нищенню російською зброєю, а вітрина зникла. Війна розгортається, окупанти у своїй жорстокості перейшли будь-які межі.
Другий поверх Скуола гранде делла Мізерікордіа представляє іноземних зірок у діалозі з українською трагедією і боротьбою. Український прапор відповідно до власної художньої практики обігрують Деміен Герст і Такаші Муракамі. Тоді як Небо над кукурудзяним полем першого створено спеціально для цього проєкту, диптих другого Україна: війна і мир — робота 2018-го.
Олафур Еліассон, який надав прихисток кільком вимушеним переселенцям з України, представив об'єкт Твій втрачений маяк. Конструкція з лінз старовинного маяка перетворює світловий сигнал SOS на тавтологічне візуальне шоу, провокує емоційне збудження. Так відчувається вплив війни в цифрову епоху, коли щільність драматичних повідомлень викривлює відчуття часу, змушує думати, що його спливло більше, ніж насправді.
Відеоінсталяція Марини Абрамович Розраховуй на нас (2003 р.) — реакція на десятиріччя кривавих воєн розпаду Югославії під фінал ХХ століття. Тоді в Європі вперше з часів нацизму заговорили про геноцид. Виступи дітей, що співають на відео, складаються в алгоритм політичної інструменталізації наївних сподівань.
Робота Валерія народилась у воюючій Україні. На гігантському полотні французький стріт-артист JR надрукував фотографію п’ятирічної дівчинки з Кривого Рогу, яка, як і мільйони українських дітей, має далеко від власного дому шукати прихистку від насильства окупантів. Понад сто волонтерів розгорнули монументальний портрет Валерії на вулиці Львова на знак співчуття до загиблих під російськими бомбардуваннями у Маріупольському театрі дітей. Акція подорожує світом, а фото Валерії потрапило на обкладинку журналу Time.
Нав’язану нам війну глибоко переживають не лише в Україні. Невмотивованість нападу і жорстокість агресора, стійкість і взаємодопомога наших співвітчизників доводять, що свобода — не філософема, не юридичний параграф, але потреба людини. Настільки важлива, що її втрата для мільйонів українців різних національностей співставна із втратою життя. Тому вони не здаються. Ця трагічна актуалізація сенсу поняття «бути людиною» викликала хвилю гуманістичної солідарності. Воля громадян випереджає в ній готовність урядів та інституцій реагувати. Міжнародний ансамбль виставки Це Україна: захищаючи свободу уособлює безпрецедентний рівень підтримки, яку демонструють українцям інші народи.
В Скуола гранде делла Мізерікордія українське мистецтво в поєднанні зі світовим звучить як природна складова європейської цивілізації. На її великій сцені ми промовляємо те, до чого нарешті з увагою прислухаються. Бо нам є що сказати крім фрази «Здоровенькі були», яку століттями приписував колоніальний сценарій.
