"Коли дізналася, що ми в програмі Берлінале - плакала". Марися Нікітюк про щойно показаний у Берліні свій новий фільм

21 лютого 2018, 17:45

Напередодні пізно ввечері відбулася світова прем'єра фільму Коли падають дерева українського режисера і сценариста Марисі Нікітюк на Берлінському кінофестивалі. НВ Style зустрівся з Нікітюк перед поїздкою до Берліна і поговорив з нею про кіно і не тільки.

– Розкажіть про фільм Коли падають дерева

– Якщо говорити про якусь провідну ідею фільму, то це питання свободи і несвободи. Тобто виходу за власні межі. Цьому і присвячено кіно – вірності собі в рішеннях і вчинках. Йти до своїх цілей, мрій, не ламаючись, не відволікаючись на соціум, не піддаючись на провокації, рухатися вперед.

Відео дня

– У вас це виходить?

– Не завжди.

– Може, це взагалі якась ідеальна картина?

– У житті буває по-різному, але я кажу про глобальний меседж. У нашому суспільстві все ще є такий момент, як «не висовуйся». Такий пострадянський поведінковий стереотип. Раніше це було потрібно для виживання, тому що, ми знаємо, були репресії та переслідування. А в 90-ті це все трансформувалося в поведінкову модель: небезпека зникла, але залишився цей принцип – «будь як усі». Саме в цьому контексті я говорю про те, що потрібно рухатися до своїх мрій та життєвих цілей.

– Що дала нагорода в Каннах?

[У 2017 році Марися Нікітюк в рамках Каннського кінофестивалю отримала нагороду ScripTeast Award імені Кшиштофа Кешльовського за найкращий сценарій, ред.]

– Фінансову підтримку на певний час. Я думаю, що це була така інвестиція в сам проект Коли падають дерева. Легше давали кошти фонди, саме польський і македонський.

– Це копродукція?

– Так, Україна, Польща, Македонія. Ми – основна сторона, понад 50% фінансування, а Польща і Македонія – менше, міноритарії. Я кажу «партнерство», щоб не лякати людей словом «копродукція». У мене деякі друзі здригаються, коли я говорю «копродюсер», що, мовляв, це за страшна людина?

У програму Берлінського кінофестивалю важко було потрапити? Ви вірили, що фільм відберуть?

– Я дуже цього хотіла, але у фестивалю своя специфіка. Там вітаються жорсткі політичні та соціальні висловлювання. У мене в фільмі немає політики, він більше соціальний. Але я чомусь думала, що ні, не відберуть. Ну і, можливо, вони очікували від України якоїсь політичної історії.

Але це була моя мрія. Я дуже люблю Берлін, більше за всіх фестивалів. Це дуже потужна платформа, і це велика удача і радість потрапити туди. Тому коли мені повідомили, що ми в програмі фестивалю, – плакала.

– Якщо говорити про кіно, які фільми найбільше вплинули на вас?

– Таких дуже багато. Мене більше захоплюють атмосферні фільми, вони створюють певне поетичне середовище всередині себе, і це проявляється, звичайно, в якихось дуже якісних відчуттях у глядача. Але я б скоріше говорила не про фільми, а про режисерів. Це, безумовно, Бела Тарр, я дуже його люблю. Це дуже такий тягучий, текучий кінематограф. У нього довгі кадри, але вони настільки атмосферні, такі наповнені, у нього таке ч/б, що воно набагато виразніше кольору. У нього неймовірна робота з фактурою і сюжети. З моїх улюблених – фільм Сатанинське танго. Він триває сім годин і розділений на три частини, щоб його можна було якось осмислити. Але все одно це 7 годин фільму.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Також це японський мультиплікатор Хаяо Міядзакі. Я його часто переглядаю, коли є потреба в якійсь казці, але не просто казці, а такій трошки казці-житті. Тому що у нього мультики досить-таки суперечливі, вони завжди відображають подвійну природу людини.

Ще Ларс фон Трієр – це теж моя любов. Крім того, що він великий експериментатор, він постійно себе вдосконалює. У центрі його уваги жіночий внутрішній світ. Мене це дуже дивує, бо зазвичай чоловіки жінок трошки поверхово сприймають, стереотипно, особливо в кіно. А від фільмів фон Трієра таке враження, що він щось знає про нас. Далі – Карлос Рейгадас. Я обожнюю плин часу в його фільмах. Це щось зовсім за гранню. Він дуже вільний в поводженні з історією, легко порушує наратив, і це у нього не натужно, а якось природно. До того ж його фільми неймовірно красиві з позиції операторських робіт.

– А книги? Щоб писати сценарій, потрібно дуже любити літературу, так?

– Так, література – це моя любов. По-перше, я сама пишу, у мене є книга – Безодня. В цьому році повинна була вийти друга книга, але через фільм я трохи запізнилася. Улюблені мої автори – Вірджинія Вулmф, Маркес, Борхес, Борис Віан. Я дуже любила свого часу девіантну французьку літературу. Обожнюю потік свідомості. З української літератури я дуже люблю період Розстріляного відродження і взагалі становлення міської літератури. Це і Домонтович, і Хвильовий, і там був ще такий товариш Кость Буревій. У них там було багато чого цікавого. Так, я читаю і Жадана, і Андруховича. Плюс ще Буковскі і Достоєвський. Правда, я люблю тільки один його роман – Брати Карамазови. Ось так склалося з літературою.

– А можете розповісти про улюблене місто?

– Це Берлін. Хоча я люблю море, люблю прийти, лягти і дивитися на воду, це для мене якась магічна субстанція. Пам'ятаю, дуже давно, «коли Крим був наш», я один раз їздила в бухту Ласпі. Там майже нікого не було, тому що це заповідна зона. Це був мій перший досвід життя в наметі, і ось у ньому засіла цикада. Я боялася туди зайти, кажу: «А вона точно мене не з'їсть?». Потім ми з нею подружилися. Ну як подружилися – вона взагалі забила на моє існування, а мені було цікаво спостерігати за нею. Зараз, на жаль, у мене немає часу відпочивати, а коли є, то немає коштів. Бо зазвичай коли є час, то немає роботи. І несуться нові проекти, які я хочу реалізувати. Тож поїздка на фестиваль у Берлін – це ідеально. Хоча там буде багато роботи і навряд чи я відпочину під час фестивалю, але зможу переключитися і отримати величезне задоволення від спілкування.

Показати ще новини
Радіо НВ
X