П’ять книг української прози, які варто не пропустити на Книжковому Арсеналі
Українських видань цього року на Книжковому Арсеналі значно менше, ніж перекладних, але на це є вагомі причини.
По-перше, сучасна література — це не завжди миттєві рефлексії на злободенну тему, і роман, в якому осмислюється сучасність, пишеться не так швидко. По-друге, ті з українських книжок, що будуть представлені, являють собою якраз концентровану думку, тобто те краще, що варто не пропустити.
Володимир Лис. В’язні зеленої дачі. — Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2019
Автора цього роману недаремно називають справжнім народним письменником і феноменом сучасності - історія, розказана ним, ніби взята з «живого» життя, в якому якраз «народне» і «сучасне» чітко розділене. І не перетинається. Адже проблема сластолюбних і підступних можновладців сьогодні нікуди не зникла, і хоч мова в романі про недалеке радянське минуле, але впізнати в героях можна багато кого. За сюжетом, молодого львівського економіста проти його бажання розподіляють після університету до провінційного Вербівська. Паралельно ми дізнаємося про господаря того краю, першого секретаря тамтешнього райкому партії, а також колективні оргії, які він влаштовував з юним практикантками.
«Коли вже Принципал натішувався своєю пасією, коли й практика підходила до кінця, влаштовувалася прощальна вечеря, куди запрошувалися вони, обрані з найближчого шефового оточення. Вечеря, звісно, обставлялася з шиком, та головна родзинка була не в цьому, ба навіть не в тому, що коханка відрекомендовувалася всім одразу, — а в тому, що того вечора вона ставала загальною іграшкою. На ній, голій, грали в карти, і вона за цілий вечір мала віддатися всім їм. Ніхто з них, Принципалових наближених, від такої забави не відмовлявся, але що дивніше — не відмовлялися й дівки». І недарма головного героя попереджала незнайомка — про те, що він потрапить до банди, адже вже в незалежній Україні він, солідний бізнесмен, отримує анонімного листа із вимогою відновити той бордель, сумнозвісну зелену дачу. Він ще не здогадується, що всі персонажі цієї драми перетворяться на в’язнів цього будинку…
Євгенія Кононенко. Слово свого роду. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019
У цій збірці есе на «родинну» тему авторка, відома своїми гостросоціальними текстами, вибудовує стосунки з власним минулим. І не завжди родичі, які його населяли, були відомими, публічними чи видатними особами, оскільки для оповідачки важливіше те, який вплив вони мали на її становлення і як людини, і як письменниці. І тому хоч іноді оповідки видаються тривіальними, але завжди глибокими і психологічно виваженими, бо авторка звикла докопуватися до істини у всіх питаннях, хоч про жіночі бретельки, хоч про українську мову.
«Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів, — звіряється авторка. — Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя».
Гаська Шиян. За спиною. — Х.: Фабула, 2019
Сьогодні героїня цього роману, 27-річна Марта з маленького містечка, може все — жити на Балі, заощадивши гроші на себе і свого бойфренда Макса, не ходити кілька років на роботу, оскільки заробітки в ІТ-галузі, як відомо, це дозволяють. Дорікати долі за комфорт і добробут не варто, адже мати кинула її заради роботи в Італії, тож нинішнє життя героїні - це така собі успішна компенсація. Утім, не все так просто в стосунках, адже Макс іде служити до війська, і все летить шкереберть. З одного боку, нехай іде.
«Та й, зрештою, тут у мене не все так погано, можу розкинутися на все ліжко і нормально висипатися, — міркує ображена героїня. — Не ділити ковдру. Раз ти обрав собі панцирну койку в учебці, чи, ще гірше, нари в бліндажі. Раз тобі це важливіше. Я сама не помічаю, як простягаюся на ліжку зірочкою, і розумію, що зараз зовсім не хочу тут нічиєї присутності». З іншого боку, внутрішній конфлікт, образа, сексуальна фрустрація. Адже їм обом так було добре, а довідка, щоб відмазати від армії, коштує лише півмісячної зарплати, як теревенять хлопці в барі. Як подолати депресію? Яке прийняти рішення? І головне, як не потрапити при цьому в халепу, тікаючи від самої себе?
Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019
Це перший твір автора, написаний українською мовою після його переїзду в 2014-му з Донецька на Київщину. Раніше свої тексти він писав російською і видавав їх в основному в сусідній країні. За сюжетом, це історія про життя переселенця, донеччанина Габи, який з початком війни на Донбасі, переїжджає до столиці України.
По суті, збірний образ з попередніх книжок автора: головний герой вимандрував з ранньої повісті Облака над дорогой, кобиляча голова, яка переслідує героя від дитинства — з роману Невозвратные глаголы, куди вона закотилася з народної казки. з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. «Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність».
Анастасія Піка. Історії, які ніколи не закінчуються. — К.: Саміт-книга, 2019
Історія створення цієї збірки докорінно змінює наше ставлення до жанру оповідання. Адже завжди вважалося, що записати те, що тебе вразило, міг би кожен, якби мав на це час. Але, по-перше, крім часу треба ще мати хист, а по-друге, всі тексти київської письменниці, що увійшли до збірки, також пройшли випробування читацькою увагою і увагою високого журі. Так, Повернення Тетісу перемогло у конкурсі малої прози Як тебе не любити, започаткованого Коронацією слова. Болючий розрив та Час Ікс зібрали рекордну кількість лайків у конкурсі коротких історій, 13 порад тому, хто збирається на сафарі в районну поліклініку, За що я люблю Україну, Як?, 91-й були написані як пости для блогу, проте настільки сподобалися читачам, що їх також було вирішено включити до збірки. І найголовніше з того, що об'єднує героїв оповідань — це бажання висловитись, а також уміння авторки почути і викласти те, що варте уваги читача.
А вже гомонять на сторінках цієї збірки представники майже всіх соціальних категорій — художники, таксисти, вчителі, безхатченки, працівники АЗС, невдахи-залицяльники і навіть всесвітньо відомі політики! І хоч не боги горшки ліплять, але без святих у цій справі, як в оповіданні про Андріївську церкву, не обійшлося. «Ганна Пилипівна уважно подивилася на бороданя. Від нього тхнуло рибою, і говорив він теж дуже дивно. — А чому вас, власне, так цікавить доля цієї церкви? Повірте, ми робимо все можливе. — Так, я знаю. З початку дев’ятнадцятого століття і по сьогоднішній день, — засміявся незнайомець. - Просто цікавлюсь. Раніше любив там рибалити, — і пішов далі по коридору. - Рибалити? — знервовано гукнула йому навздогін Ганна Пилипівна. — Де ж там рибалити?»
Слідкуйте за найцікавішими новинами з розділу НВ STYLE в Facebook
