«Я почала плакати посеред вулиці». Режисерка Ірина Цілик — про атмосферу Канн, виступ Зеленського та панічну атаку на прем'єрі Топ Ган

24 травня, 14:30
Ірина Цілик поділилася враженнями про Каннський кінофестиваль (Фото:Julia Weber)

Ірина Цілик поділилася враженнями про Каннський кінофестиваль (Фото:Julia Weber)

Українська режисера Ірина Цілик, членкиня журі секції Золоте Око Каннського кінофестивалю 2022 поділилася в інтерв'ю Радіо НВ враженнями від Канн.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

Режисерка Ірина Цілик, володарка премії Найкращий режисер за повнометражний документальний фільм Земля блакитна, ніби апельсин на кінофестивалі Sundance Film Festival, вперше опинилася на Каннському кінофестивалі. В інтерв'ю Радіо НВ она зізналася, що одразу перестрибнула кілька сходинок. Жодного разу не бувши учасницею фестивалю, вона одразу ж стала членом журі секції документальних фільмів Золоте Око.

Відео дня

Ірина Цілик поділилася враженнями від перебування у Каннах, від промови президента на урочистому відкритті Каннскього кінофестивалю, про скандальну пресконференцію російського режисера Кірілла Серебренікова, який відкрив своє справжнє лице, про прем'єру фільму Маріуполіс 2 литовського режисера Мантаса Кведаравичюса, якого росіяни вбили у Маріуполі на початку квітня цього року, панічну атаку під час авіаперформансу з нагоди прем'єри фільму Топ Ган: Маверік із Томом Крузом і чоловіка-письменника Артема Чеха, що захищає Україну.

— Як ти гадаєш, як кіноіндустрія реагує на те, що відбувається в Україні?

— Мені атмосфера Канн здається надзвичайно сюрреальною. Принаймні перші два дні. Тому що весь цей апогей шику, блиску, вся червонодоріжковість підвищеного градусу — все сильно б'є тих, хто приїжджає з усіма своїми свіжими травмами, тих, хто не виїжджав жодного разу за останні місяці з України.

І спочатку у мене було відчуття якоїсь космічної самотності, мені здавалося, що нас тут не відчувають, не розуміють, не чують. Але зараз моя картинка змінюється. Я дуже багато спілкуюся з людьми. Звісно, всі вони з кіноіндустрії, дуже багато французів. І починаю розуміти, що не так все погано. Є люди, які жадібно розпитують, хочуть знати більше. Які окрім якогось такого поверхового: «Як там у вас?», справді хочуть розуміти, як все виглядає з нашої точки зору. І звісно, я тут така птаха-говорун, яка багато говорить.

Ірина Цілик у Каннах (Фото: @Iryna Tsilyk/Facebook)
Ірина Цілик у Каннах / Фото: @Iryna Tsilyk/Facebook

— Як сприйняли появу президента України на великому екрані у залі Люм'єр?

— Було страшенно дивно. Тобто контраст був настільки диким… Мене особисто якось аж заціпило. Насправді з одного боку було страшенно приємно, що все ж таки вони використали можливість відкриття — це сильний жест з боку фестивалю. З іншого — дійсно був контраст: після всіх цих золотих суконь, «хаха-хіхі», вся зала підспівує пісням про любов шансоньє, і тут раптом вмикається Зеленський, який говорить про Бучу, Маріуполь.

Цікаво було спостерігати за людьми. Спочатку вся зала підвелася в єдиному пориві, всі аплодували. Але насправді його промову мало хто слухав. Або мені так здалося. І вже потім різні люди мене запитували, які мої враження. І самі французи про це говорили, що їх дико вразило. Як висловився один режисер, таке було відчуття, що раптом дуже важливий меседж про вбивства людей подали десь між кавою і десертом. Було в цьому щось химерне. А з іншого боку були і ті, хто слухали.

Також я встигла почути, що ти говорив про Серебреннікова. (Йдеться про субботній ефір Олексія Тарасова на Радіо НВ — nv.ua). Днями у мене було дуже цікаве знайомство з французькою журналісткою, кінокритикинею. Вона сама сказала: «Є відчуття, що Серебренніков не такий уже і дисидент, яким його тут представляють». І нам було, про що говорити. Але, на жаль, є і багато тих, хто мають іншу точку зору. У мене попереду інтерв'ю, відчуваю, що буде, про що поговорити з французькими журналістами.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Спершу здавалося, що Серебреннікову ніхто не ставив якісь жорсткі запитання. Але я потім подивився розшифровку його прес-конференції, і хтось запитав його навіть про Суркова. Тут я маю нагадати контекст: Сурков є одним з ідеологів фашистського режиму Путіна, він насправді формував цей культ Путіна і він є одним з ідеологів так званих «ДНР», «ЛНР», «Новоросії» і так званого плану Шатун. І Кирил Серебренніков, представник російської богеми, ставив у театрі саме постановку за романом Суркова. Отже у Серебреннікова запитали про Суркова і про постановку п'єси за його романом. На що він відповів: «Знаєте, і гроші я брав російські, тому що багато чого на державні російські гроші було зроблено хорошого». Чи розуміють люди у Каннах, що це неприпустимо зараз, коли ми бачимо, що Росія робить в Україні?

— Мені важко відчути об'єктивну температуру по палаті. Я ж бачу тільки якісь ситуації крупним планом. Я спілкуюся з окремими людьми. Це різні люди. Звісно, хтось із них більше включений в контекст, хтось менше. Тобто мені трапляються ті, що ніби розуміють, що все не так просто. І Серебренніков уже очевидно відкрив своє лице. Це навіть добре, я думаю, для всіх нас. Просто можна розбирати на цитати те, що він наговорив під час пресконференції.

Але водночас очевидно, що багато хто бачить тільки верхівку айсберга, і не сильно хоче заглиблюватися. І що образ дисидента, який страждав, значно більш симпатичний, значно більш вигідний для французької і взагалі європейської культурної спільноти.

Я мала розмову з пресаташе фестивалю, який мене попереджав, що будуть інтерв'ю, і зайшла розмова про Серебреннікова. Я йому сказала, що думаю з приводу присутності його фільму в офіційному конкурсі. Він насправді був страшенно здивований і вражений. Він мені сказав: «Ви знаєте, ви маєте, мабуть, говорити про це, бо це дуже цікава точка зору, я навіть не думав». І таких людей, які навіть не думали, мабуть, тут все-таки більшість. Тому я думаю, так, нам треба хоча би говорити, хоч на якихось майданчиках, де нас можуть чути.

— На червоній доріжці з нагоди прем'єри нового фільму Джорджа Міллера Три тисячі років туги вибігла оголена жінка, у якої на животі і грудях були кольори українського прапору, кров і напис Припиніть нас ґвалтувати. Потім з’ясувалося, що це була представниця французького феміністського руху SCUM. Ми бачимо такі яскраві акції з боку французів, а чи бачимо ми щось яскраве з боку українців? І що ми можемо там зробити?

— Як учасниця команди Бачення метелика (я співавторка сценарію), до прем'єри команда готує певний перфоманс, щоб зайвий раз привернути увагу до того, що відбувається зараз в Україні. Але це, можливо, недостатньо яскраво. Можливо, можна було би більше. (Прем'єра фільму Бачення метелека відбудеться у Каннах 25 травня — nv.ua).

Я, наприклад, почуваюся трохи зі зв’язаними руками, як членкиня журі. Мабуть, було би недоречно, якби я вибігала на червону доріжку з подібним… Ця роль вимагає від мене певної поведінки. Але водночас я на своєму місці, як можу, намагаюся пробивати цей лід. Українська спільнота теж там готує певні заходи. Подивимося, як це все буде.

— Голова жюрі програми документального кіно, до складу якого ви входите, друг України, режисерка Агнешка Голланд, що зняла фільм Ціна правди про журналіста з Уельсу, який писав про Голодомор в Україні. Що каже Агнешка?

— Агнешка дивовижна. Сильна, розумна, просто «наш человек» в усіх питаннях. І насправді не тільки вона. Серед п’яти членів журі нашого, мені було приємно дізнатися, що щонайменше двоє, крім мене, це люди, які хостили у себе українців, а мама актора, який з нами в журі, вчить зараз українських дітей французької. Тобто це ніби маленькі речі, але вони багато про що говорять. І Агнешка послідовна в своїй підтримці. І насправді є відчуття, що якісь сильні гравці однозначно на нашому боці. Вони транслюють ті меседжі, які мають бути. І авжеж, це якось надихає.

— У Каннах вже відбувся показ фільму Маріуполіс 2 литовського режисера Мантаса Кведаравичюса, що знімав Маріуполь під час російських обстрілів і був вбитий росіянами на початку квітня. Чи чула ти якісь відгуки про фільм?

— Я вже дивилася цей фільм. Мені, мабуть, як члену журі, недоречно давати якісь оцінки, поки фестиваль не завершено, поки призи не вручені. Я загалом скажу, що програма документального кіно на Канському кінофестивалі, це я, мабуть, можу сказати, дуже строката. Поруч із доволі-таки телевізійними фільмами, що, наприклад, розповідають про акторів Ромі Штайдер, Філіпа Жерар та інших, ми раптом бачимо Маріуполіс 2.

Маріуполіс 2 насправді дуже важко оцінювати. Я зі свого боку ще не готова. Фактично це ж не фільм Мантаса, будемо відверті. Це ті матеріали, які він встиг зняти, які просто його колеги із максимальною делікатністю склали докупи для того, щоби показати те, що він встиг зафіксувати.

Але з іншого боку цей такий необроблений масив кадрів вражає тим більше, тому що за цим ніби не стоїть автор, окрім того, як він це знімав. Ми розуміємо, що монтаж — це також дуже важливий процес для того, щоб представити авторську точку зору. І ці фактично такі хронікальні просто кадри тим більше б’ють під дих.

Я не читаю, чесно скажу, які були враження у глядачів, але спостерігала за залою. Мені здається, це важке для сприйняття кіно. І мало хто насправді відчував, що за цим всім стоїть. Думаю, що у нас все одно інша оптика. Маю на увазі українців. У литовців, у тих, хто більше включений в усе це. А от така розслаблена зала, всі ці люди, які прийшли щойно з Круазет, наповнені сонцем, щойно гарно пообідали… І тут вони мали би зануритися в реальність Маріуполя, де люди просто… Просто живуть, виживають на території церкви, де вони знайшли генератор, і повз трупи, які лежать на землі, тягнуть його до свого укриття, тому що так можна вижити.

— Але з Каннами так завжди насправді. Це таке поєднання гламуру, ентертейменту, якихось там прем'єр розважальних стрічок типу Топ Ган з Томом Крузом, і з іншого боку ти можеш побачити там якусь дуже важку драму з африканської країни. І зрозуміло, що ти маєш постійно переключатися. Я не просто так згадав Топ Ган, я прочитав в тебе, що у тебе від прольоту літаків на честь прем'єри фільму з Томом Крузом була панічна атака. Як взагалі ти переживаєш цей травматичний досвід, який отримали всі українці.

— Ти знаєш, я думала, що я взагалі не травмована. Але з першого дня, як ми з сином виїхали за межі України, я зрозуміла, що нас все-таки сильно вдарило по голові те, що відбувалося ці кілька місяців. Я спостерігала за своєю дитиною, за тим, як він у мирній Варшаві реагує на кожен звук, кожен літак, як ми чуємо сирени там, де їх насправді немає. Ми звичайно тут поступово акліматизуємося, і вже жодні сирени не чуємо.

Але, чесно кажучи, ця акція на підтримку фільму Топ Ган — це було реально страшно, тому що дуже низько над головою раптом пролетіли вісім альфаджетів, звук був таким… Я просто не знала, що зі мною може таке статися. Але я просто почала плакати посеред вулиці, у мене тремтіли руки, мені було страшенно незручно перед колегами.

І то я, яка насправді не пройшла те, через що пройшли інші люди. Я думаю, що у нас попереду багато випробувань через цю колективну травму, а особливо це стосується людей зі сходу, з півдня. Як допомагати цим людям — це велике питання. Мені, мабуть, теж було корисно усвідомити, що навіть мене, яка пережила зовсім мало в порівнянні з іншими людьми, це так б'є під дих.

Прем'єра фільму Топ Ган: Маверік (Фото: REUTERS/Piroschka Van De Wouw)
Прем'єра фільму Топ Ган: Маверік / Фото: REUTERS/Piroschka Van De Wouw

— Твій чоловік, письменник Артем Чех, зараз на фронті? Що він пише?

— Мушу сказати, що зараз він в досить безпечному місці, хоча все може бути. Говорять про те, що їх переведуть, перекинуть в зовсім небезпечне… Ми розуміємо, що все іноді швидко міняється. Так, він пише. Це дуже добре, що він пише. Він фіксує зі своєю здатністю помічати якісь маленькі деталі.

Бачу, що в нього теж змінилася оптика. Тобто в ті часи, коли він був вперше на фронті, в 2015—2016, вилилися в його книжку Точка нуль. Вона відрізнялася від інших тим, що говорила не про героїчний досвід, а власне, про будні людей, які часом почуваються не на своєму місці. Про таких от, як би це висловитися, «сраних інтелігентів», які раптом потрапили в армію, і мусять поміряти на себе геть інший взагалі досвід. Ну, що? Нова серія, мабуть, відкриттів у собі, у людях довкола. І я не знаю, я, чесно кажучи, досі не можу повірити в те, що ми знову це все переживаємо, і в настільки більш гострій формі.

https://www.youtube.com/watch?v=JmuCMq5yqQc
Показати ще новини
Радіо НВ
X