Вільна. Інтерв'ю з Ґленнон Дойл — американською письменницею, чиї мемуари стали бестселером № 1 за версією New York Times

13 червня 2021, 09:40

Ґленнон Дойл — одна з головних зірок американської мемуарної літератури. Її остання книга — Вільна — стала бестселером № 1 за версією найавторитетнішої газети світу The New York Times та отримала захоплені відгуки від таких зірок, як Опра Вінфрі, Адель, Різ Візерспун та Гвінет Пелтроу. Нещодавно вона вийшла в українському перекладі у видавництві BOOKCHEF.

У Вільній Дойл розповідає про свою історію стосунків з американською футболісткою Еббі Вамбах, у яку вона закохалася під час промотуру своєї другої книги, присвяченій перелаштуванню шлюбу зі своїм тодішнім чоловіком, після того як той зізнався у кількох зрадах. «Ми, жінки, з усіх сил прагнемо бути хорошими: доньками, партнерками, працівницями, матерями, подругами, — сподіваючись, що це зробить нас щасливими. А натомість почуваємося просто втомленими й виснаженими. А ще з часом розуміємо, що наше справжнє життя проходить повз нас», — йдеться у передмові до українського перекладу останніх мемуарів Дойл.

НВ поговорив з письменницею про фемінізм, боротьбу з залежностями та розладами, любов до себе та улюблених авторів.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=x48Z950XzSo

— Вільну описували як «натхненний феміністський текст, що вказує на владні структури та патріархальні ідеології, вбиті у наші голови від моменту народження», а вас називали «покровителем руху за права жінок». Мені дуже хочеться почути ваші думки про сучасний стан фемінізму. Ви вважаєте себе феміністкою?

— Так! Здається, це цитата журналу People, вона завжди мене дуже веселить, — мовляв, я «покровитель руху за права жінок». Я до того, а чи не правильно казати «покровителька»? Навіть ця цитата є сексистською! Це анекдотично. Тож так, я віддаю перевагу формулюванню «покровителька». Втім, безсумнівно, я вважаю себе феміністкою від того самого моменту, як почала усвідомлювати себе. І справді важливим є те, що ви спитали мене, що я маю на увазі під цим терміном, адже не існує одного-єдиного визначення фемінізму. Коли хтось каже «Я феміністка», кожна людина подумки сприймає це відповідно до різних визначень.

Я багато думаю про це, і станом на зараз — на момент нашої розмови, — я би віднесла себе до такого типу феміністок: коли я кажу «феміністка», то маю на увазі дещо ширше та глибше, ніж просто людину, яка виступає на боці жінок.

Перш за все, ми знаємо, що гендер по суті є зволенням, перформансом. Тож навіть коли ми кажемо «жінки», — що ми насправді вкладаємо у це? Небінарні і гендер-квір спільноти, дякувати богу, перевертають догори дриґом наші уявлення про гендер. Отже я б навіть сказала, що знаходжусь на боці жінок, які потребують визначення їх як жінок. Втім, наразі я завжди на боці вразливих груп. Я завжди на боці людей, що потерпають від тих, хто має владу, незважаючи на їхню суспільну приналежність.

Я маю на увазі, що якби я потрапила у суспільство чи у культуру, де протягом десятиліть та століть жінки міцно утримували владу, пригнічували та маргіналізували чоловіків, то я би була найбільш прочоловічою людиною (або як це ще можна назвати). Наприклад, у нашій країні, — а можливо, і повсюдно — існує багато нюансів і невизначеностей щодо різновиду фемінізму, який не включає трансгендерних жінок. У цьому питанні я виключно та повністю на боці гендер-квір дітей, небінарних дітей. І я не маю стосунку до жінок, які використовують свою силу, аби виключати іншу групу людей.

Якби я жила у країні, де впродовж сторіч темношкірі люди пригнічували білих, я би була на боці білих людей. Але я не на їхньому боці, адже я не живу в такій культурі. Тож під фемінізмом та іншими феміністками я маю на увазі дуже конкретні явища: до якого б суспільства чи культури, що має ієрархію, яка виключає, домінує, маргіналізує, я не потрапила, я перебуваю на боці людей, яких маргіналізують.

— Я читав, що у підлітковому віці ви страждали від булімії та залежності. І як відомо, зараз це й досі залишається повсюдною проблемою для багатьох молодих людей. Можете поділитись порадою, як справлятися з цим?

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Протягом всього свого життя я страждала від всіх різновидів психічних розладів: розлад харчової поведінки… Мене завжди обурює, коли люди питаються: «Чому так багато дівчат мають розлад харчової поведінки?». Я дивуюсь: «Та що ви кажете? Можливо, тому що у кожному меседжі, що дівчатка отримують від моменту народження, йдеться про те, що ми маємо залишатися маленькими і не потурати своєму апетиту, не мати будь-яких бажань, залишатися маленькими тілом, розумом та амбіціями. І насправді розлади харчової поведінки — це дуже логічна відповідь на ці сигнали, які маленькі дівчата отримують звідусіль».

Я завжди на боці людей, що потерпають від тих, хто має владу, незважаючи на їхню суспільну приналежність

Тож моя порада адресована не тим, хто потерпає, а культурам загалом: припиніть надсилати маленьким дівчатам сигнали у медіа, в політиці, у літературі та кіно про те, що їхня цінність полягає у їхній красоті, а їхня красота — у тому, щоб залишатись маленькими.

Я вважаю, що цю пораду необхідно давати людям, які отруюють повітря небезпечними меседжами, що адресуються маленьким дівчатам, які потім сприймають їх і починають хворіти. У кожній патріархальній культурі маленькі дівчата або ж хворіють, або ж обурюються. Я виховую двох маленьких дівчат, що лютяться через це, адже вони не бездумно ковтають меседжі нашої культури, а можуть їх розгледіти. І коли ти бачиш ці меседжі, то можеш зрозуміти: овва, так це не я! мені погано через це не тому, що я поганий, а тому що це неправильно — і не тому, що я неправильний.

— Озираючись назад, чи шкодуєте ви про якісь рішення, зроблені вами впродовж життя?

— Я постійно думаю про це саме тому, що ви так вважаєте *сміється*. Зі всією повагою, але ви справді думаєте, що я багато про що шкодую? Річ у тім, що я зробила багато драматичних привселюдних… гадаю, люди б назвали це помилками. Але я не думаю, що хотіла б змінити бодай щось у своєму житті. Адже інколи мене жахає думка про те, що якби я зробила щось інакше, то не опинилася б там, де перебуваю зараз.

Коли люди називають мій перший шлюб провалом, це веселить мене, адже ні я, ні мій колишній чоловік ніколи не вважали наш шлюб провальним. Ми одружилися, коли обидва були молодими, до біса дурними, залежними, просто ідіотами! І якимось чином, через величезний біль та травму, ми разом зростали. Ми були один для одного неначе зцілювальні партнери. Часом це було обтяжливо, але це дійсно так. Згодом у нас з’явились діти, які з якоїсь причини вийшли просто дивовижними, і потім ми привели один одного до тієї точки у житті, де нині перебуваємо. І ми досі називаємося батьками, у нас досі є родина.

Ґленнон Дойл (ліворуч) зі своєю дружиною Еббі Вомбак (Фото: Brian Fluharty-Old South Church)
Ґленнон Дойл (ліворуч) зі своєю дружиною Еббі Вомбак / Фото: Brian Fluharty-Old South Church

Тож я припинила думати про стосунки як виключно про провали — або успіхи, тільки тому що вони тривають вічно. Я знаю надзвичайно багато людей, які досі зустрічаються, хоча точно не мусять. Вони немов повільно помирають у своїх стосунках, але називають їх вдалими, адже ті тривають нескінченно. Брр!

Тож якщо якісь події минулого і змушують мене почуватися немов сама не своя, то це виключно ті випадки, коли я була грубою, коли я не була доброзичливою; коли я не відстоювала щось, хоча мала, або ж не сказала щось через острах; або ж коли некоректно з кимось поводилась… Я вважаю, що кожна річ, про яку я дійсно шкодую, — це були не помилки минулого, а випадки, коли я могла бути зичливою чи хороброю, але не була.

— Якби ви могли поділитись лише однією мудрою думкою з жінками, що живуть у сучасному світі, якою б вона була?

— Я б дуже хотіла, аби жінки відмовилися від установки «я маю якось карколомно змінитися, зробити радикальний крок» або щось на кшталт цього. Адже питання, які ми маємо поволі починати собі ставити, звучать так: а що, як з нами все завжди було гаразд? Що, як кожен сигнал від цього світу щодо всіх речей, які ми буцімто маємо приховувати або змінювати, насправді був спланованою та організованою спробою змусити нас замовкнути і не довіряти самим собі? Що, як ми завжди можемо собі довіряти? Що, як наші власні емоції насправді сповіщають нас про важливі речі, що, як наша власна інтуїція сповіщає нас про важливе? Що, як наша уява надавала нам план розбудови нашого життя?

Нас вчили не довіряти всім переліченим вище речам саме тому, що розлючені, хоробрі та впевнені у собі жінки змінили статус-кво. Він саме це і робить — змушує нас мовчати та зневірятися у собі. Отже, я б радила не щось на кшталт «ідіть і робіть що забажаєте», а радше «подумайте — а що, як ви можете довіряти собі?».

— Хочу зазначити, що ви написали просто чудову книгу. Але чи можу я попросити вас ненадовго змінити письменницький фокус та сказати з погляду читача: книжки яких авторів змінили ваше життя?

— Я була нервовою та соціально тривожною дитиною і ніколи не розуміла, як мені влитися хоч кудись. Знаю, зараз ви, певно, шоковані *сміється*. Але я дійсно була дещо дивною. Втім, я завжди знаходила спокій, пригоди та відчуття залученості у книгах. Саме так я і виживала: сиділа у кутку і читала, читала, читала. Я б і досі це робила, дайте мені вибір. У будь-якій ситуації, коли від мене потребують соціальної взаємодії, я б радше сиділа у кутку з книгою, ніж за столом з людьми.

Я розглядаю це як вдихи та видихи: я маю потребу читати, немов вдихати повітря, і потребу писати — немов його видихати. Це дійсно дає мені змогу виживати. До того ж люди можуть дуже дратувати, і книги — місце, де ви можете познайомитись з людством без самих людей.

Коли я вперше прочитала Майю Енджелоу, то зрозуміла — її книги були створені для мене. Я розуміла, що її книги були написані для темношкірих жінок та дівчаток, я це цілком усвідомлювала. Проте я також розуміла — господи, це і є силою мемуарів! Майя Енджелоу перевернула моє уявлення про те, наскільки потужною, переломною та цілющою може бути історія, розказана у такий спосіб, що вона стає історією кожної людини. Для мене це найулюбленіша річ у мемуарах. Так, вони подобаються мені через те, що дають змогу подивитись на чиєсь життя, проте по-справжньому я їх люблю через моменти, коли ти читаєш і думаєш: ого, ці люди пишуть про себе, але так, ніби про всіх нас.

— Так, це дійсно чудова річ.

— Це моє найулюбленіше! І саме у цьому полягає відмінність між автобіографією та мемуарами. Мемуари — це завжди про те, як маленький шматочок життя насправді може розповідати про життя кожного з нас. Саме так мемуари залучають кожного з нас. І чим глибше ми занурюємось у ці історії, чим ближче ми їх сприймаємо, тим всебічно розвиненішими ми стаємо. Будь-які гарно написані мемуари завжди вивертали моє серце і дозволяли мені відчути себе менш одинокою.

— Як ви знаєте, Вільна тільки-но вийшла в Україні, і теми, які ви порушили у своїй книзі, знайшли сильний відгук у нашому суспільстві. Видавництво BOOKCHEF зробило доволі хоробрий крок, вирішивши опублікувати цю книгу, яка, ми сподіваємось, допоможе українцям зрозуміти один одного і стати більш толерантними. Що б ви хотіли сказати вашим читачам з України, які мають велике бажання змінити своє життя?

— Перш за все, дякую вам! Дякую за вашу хоробрість. Це лише одна річ, коли жінка розповідає свою історію; втім цього недостатньо — необхідна ціла команда (зазвичай жінок), яка потім скаже: «Я донесу твою історію до інших». Зараз у мене тілом йдуть мурашки. Доносити історії до людей — це командна робота, і я дуже вдячна за вашу мужність. Дуже багатьом людям не вистачило сміливості опублікувати їх. Тож насамперед хочу подякувати. Я надзвичайно вдячна за це.

По-друге, на мою думку, українські жінки мають робити все прямо протилежне змінам, — і це один з головних меседжів Вільної. Кожна чортова книга говорить нам, що ми маємо здійснити певну річ, яка зробить нас кращими, і що ми маємо змінитися… Але я гадаю, що головне питання, порушене у Вільній: а що як ти, чорт забирай, ніколи не мала нічого змінювати у собі? Що як вся проблема полягала у цих змінах?

Впродовж усього життя я намагалась змінитися та отримала розлад харчової поведінки, психічний розлад, все це! Я була глибоко вразливою людиною з великими думками та ідеями, а також великими почуттями й амбіціями, але «я не мала бути такою». Я не мала бути такою, адже це «неприпустимо для жінки».

І я не почала жити по-справжньому, допоки не перестала змінювати себе, допоки не збагнула: а що як я можу просто бути тією людиною, якою я була до того, як світ сказав, ким мені бути? Тож це книга не про самодопомогу, а про самоповернення. Я хочу, аби жінки припинили змінюватись і почали доходити думки, що вони ніколи й не мали цього робити, що вони вже народилися з повним обсягом сили, краси та мудрості, яких потребували. Вони мають повернутись до самих себе.

Показати ще новини
Радіо НВ
X