Душне кохання. Рецензія на фільм Веса Андерсона Французький вісник
В український прокат вийшов фільм Французький вісник. Додаток до Ліберті. Канзас івнінг сан, або якщо без зайвих слів, просто Французький вісник — нова робота знаменитого режисера Веса Андерсона.
Починав він ще в 90-х і відразу ж позначив свій стиль, що полюбився багатьом станом на 2021-й: ексцентричні герої, дотепна подача, симетрія кадру, хитрі театральні декорації, розфарбовані в приємні оку, кольори.
Валерій Мирний
Фільм Французький вісник, за словами режисера, — його зізнання в любові до журналістів. І якщо точніше, то до конкретного журналу The New Yorker, до якого Андерсон прикипів душею ще в юності; до його засновника Гарольда Росса та численних, визначних авторів. Мета зворушлива, справа добра, але ода журналістам вийшла не без недоліків, і в її рамках сильніше, ніж зазвичай, позначилися слабкі місця в кінематографі режисера.
1. Сюжет
Починається фільм із багатослівної пояснювальної записки. Умовна середина минулого сторіччя. У невеликому та вигаданому французькому містечку знаходиться редакція журналу Французький вісник — заснованого американцем на ім'я Артур Ховітцер-молодший дочірнього додатку до материнської газети Ліберті. Канзас івнінг сан.
Ховітцер-молодший мав колись поїхати до Європи в коротке відрядження, але вирішив заснувати у Франції журнал про актуальне, став його головним редактором і прославив на весь світ. А потім помер від серцевого нападу. У заповіті Ховітцер наказав після своєї смерті Французький вісник закрити, але перед цим випустити прощальний номер із трьома важливими для видання матеріалами.
Перший має бути про мистецтво: про ув'язненого у в'язниці божевільного художника та його приховані таланти і про не чистого на руку арт-дилера та його вміння створювати зірок. Другий матеріал про політику та про те, як важко стояти від неї осторонь навіть журналісту. Третій — про викрадення та їжу.
2. Сценарій, драматургія
Про любов Андерсона до The New Yorker можна було здогадатися за титрами ще Сімейки Танебаум, до створення візуального стилю якої доклав руку ілюстратор тижневика Г'юго Гіннес. Він же намалював щось для Водного життя зі Стівом Зіссу та розділив із режисером сценарну номінацію на Оскар за Готель Гранд Будапешт.
Для фільму Французький вісник Гіннес поряд з іншими постійними співавторами Андерсона (Романом Копполою та Джейсоном Шварцманом) допомагав писати історію.
І власне Артура Ховітцера-молодшого у виконанні актора-талісмана Веса Андерсона Білла Мюррея тут не дуже багато. Він щось говорить на початку, кілька разів виявляє свій редакторський талант в історіях і лежить трупом наприкінці. Основний акцент у фільмі, якщо вже йдеться про оду журналістам, зроблений саме на три мікро-сюжети.
Перший (Залізобетонний шедевр), непоганий, про художника-самородка, який випльовує на різні поверхні свій заплутаний внутрішній світ, і про Джозефа Дювіна — легендарного арт-дилера, який зробив із нього зірку. Дювін існував насправді, і частково заклав ті авантюрні принципи, якими керувалися його колеги минулого століття. Та й зараз, мабуть, також. Тут є виразні моменти: зокрема, тюремний роман самого художника у виконанні Бенісіо дель Торо та його музи та охоронниці у виконанні Леа Сейду. Сцени з ними вийшли романтично дотепними, у них є прихована динаміка.
Лінія самого Дювіна у виконанні Едріена Броуді, навпаки, досить нежива, так само, як і лінія оповідачки — авторки статті про арт-дилера у виконанні Тільди Свінтон. Любителька погратися зі своєю зовнішністю, вона вставила собі штучні зуби (знову; не спрацювало), і в деякі моменти не знала, куди себе подіти (особливо під кінець).
У другій історії (Поправки до маніфесту) життя зберігається до кінця, багато в чому завдяки темі: студентські молодіжні протести у Франції, що розпочалися в травні 1968-го, злам епохи, революція. І акторам. Тут самотня журналістка старшого віку у виконанні Френсіс Макдорманд надто втягується у світ молодих, захоплюється ідеологом протестів у виконанні Тімоті Шаламе та порушує кордон між собою та суб'єктом свого дослідження.
У фінальній історії (Приватна їдальня комісара поліції ) про їжу та викрадення сина комісара поліції є проблиски якихось важливих для XX століття тем: викрадення радикалами всіх поспіль, французька кухня на варті французького суспільства знову ж таки, але оку та мозку тут зачепитися зовсім нема за що. Навіть анімаційні вставки не допомагають.
У всіх сюжетцях є андерсонівська невинна іронія: в артовому сегменті химерна, у протестному — гірка, у найневдалішому кухонному — така, що не зчитується. Вони всі вийшли по-французьки багатослівними. Всі вони вирішені дуже пласко, з неглибокою драматургією і на одній ноті. І прямо скажемо їм усім не вистачає сенсу. Остання, взагалі, часта «проблема» Андерсона, але в попередніх роботах режисера, де всі елементи були підігнані як слід, це не було проблемою. На тлі загальної милоти, віньеточністю його фільмів було прийнято захоплюватися. З Французьким вісником все інакше. Ця музична скринька бракована.
Сценарій тут існує виключно заради себе (в мінус працює і те, що в кінці фільму знаходиться найслабша історія), французька фактура переливається через край і під кінець втомлює таким дуже клішованим, банальним підходом режисера. Андерсон взагалі живе у своєму розумінні світу ретро, любить рефлексувати про минуле. І у фільмі Французький вісник рефлексії про XX століття багато, хоча краще тут би просто був нормальний, не переповнений підморгуваннями, сюжет.
Дивитись нову картину режисера все одно, що спостерігати за обличчям людини, яка страждає від нервового тику, та ще й одягненої в костюм Віллі Вонки.
3. Картинка та актори
Зрозуміло, що світи Андерсона сприймалися б інакше (набагато гірше), якби на кожному кроці в них не вистрибували зірки класу А. Кількість акторських Оскарів та оскарівських номінацій у фільмі Французький вісник зашкалює. Прийом знову ж таки набридлий і, прямо скажемо, не зовсім чесний, але такий, що працює, коли все інше працює.
А коли ланки режисерського механізму підігнані погано, то Едвард Нортон, Віллем Дефо і Сірша Ронан, які з'являються на кілька секунд, дратують. Магія розсіюється і стає зрозуміло, що глядачів можна брати прийомами і більш складними. А не лише дешевим вау-фактором.
Втім, як мінімум дві пари витягують фільм Андерсона з прірви. Це Бенісіо Дель Торо і Леа Сейду, і Френсіс Макдорманд разом із Тімоті Шаламе. Останній тут схожий на молодого Джонні Деппа з 90-х, тобто виглядає чудово. Макдорманд, як звичайно, кількома невловимими рухам брови повідомляє своїй героїні і характер, і інтелект, і трагедію. Харизматичні Дель Торо та Леа Сейду — просто колоритна парочка, що іскриться незвичною для Андерсона хімією.
Зайве говорити, що виглядає все це симпатично, мило, зі смаком. Інша розмова, що ми це все вже бачили, ці прийоми на нас відпрацьовані, і розповідати історію лише симпатичними фільтрами — несмак вже іншого роду. Інтелектуальний.
Французький вісник - вердикт НВ
6/10
«Все, що красиве, ховає найбільші таємниці», - йдеться у фільмі Французький вісник. Вес Андерсон сам собі суперечить. У його чудових фільмах ніколи не було таємниць. Вони симетрично розверталися перед глядачем і, позбавлені якихось тіней, просто тішили око і лоскотали мозок.
Але у Французькому віснику механізм дав збій і окрім локальних проблем зі сторітелінгом висвітлив головну проблему, яка станом на 2021 рік стосується творчості режисера: фільми Андерсона з розряду гарних дивовижей перейшли в розряд банального, інстаграмного поняття про прекрасне. Автору час щось кардинально змінювати. Розвиватися.
Французький вісник. Додаток до Ліберті. Канзас івнінг сан
Френч Dispatch of the Liberty, Kansas Evening Sun
2021 рік
США
Режисер - Вес Андерсон
У головних ролях: Бенісіо Дель Торо, Едрієн Броуді, Тільда Свінтон, Леа Сейду, Френсіс Макдорманд, Тімоті Шаламе, Ліна Кудрі, Джеффрі Райт, Матьє Амальрік, Білл Мюррей та Оуен Вілсон та інші.
