«Сценарій написало саме життя». Джамала та Ахтем Сеітаблаєв розповідають НВ особисті історії, які стоять за піснею 1944 та фільмом Хайтарма

18 травня 2020, 17:15

Співачка Джамала та режисер Ахтем Сеітаблаєв в інтерв'ю Радіо НВ у День пам’яті жертв геноциду розповідають про трагедію депортації кримських татар 1944 року, яку вони висвітлюють у своїй творчості.

 — Фільм Хайтарма Ахтема Сеїтаблаєва розповідає про депортацію через історію льотчика Другої світової і національного героя кримських татар Амет-Хана Султана. Ваш фільм фактично став першим художнім фільмом, який розкриває тему депортації. Що вас підштовхнуло до зйомок?

Відео дня

— З боку моєї матері весь рід так або інакше був причетний до мистецтва, до творчості. Мій дядько (його вже немає серед живих) був композитором, одним із засновників ансамблю під назвою Хайтарма. Це був на той час єдиний культурний осередок, усередині якого була можливість зберігати музичну культуру, мову через пісні, танок. Я з самого дитинства чув, що якщо буде коли-небудь у кримських татар можливість знімати своє кіно, то було би добре зняти в першу чергу про цю трагічну сторінку.

Коли я вже вдруге приїхав до Києва 2004 року, сам уже почав розмірковувати над тим, що мені самому дуже хочеться розповісти цю історію. Тому що вона болить, тому що ти все своє життя відчуваєш, що ти повинен розповідати її людям, які не знають. Звідки їм знати? В інформаційному просторі не так багато було взагалі такої інформації. Інформація була, але це потрібно було заходити кудись, якщо ти цікавишся цим. Якоїсь культурологічної акції не було.

Чи багато ми знаємо взагалі про людей або про народ, який не робить революцій або щось, не дай Боже, відбувається таке голосне? Це ж не є великою таємницею, до 2012−2013 року, якщо зупинити в Києві десять людей і запитати, хто такі кримські татари, приблизно сім або навіть вісім людей вам би відповіли, що «чебуреки-пахлава на пляжі, якісь будиночки будують незрозумілі, якесь самозахоплення в Криму; постійно чимось невдоволені й хочуть „відпиляти“ Крим і перейти під протекторат Туреччини».

Я сам декілька разів так запитував людей. Ті, хто цікавилися, ті знали історію, про депортацію тощо. Але це були поодинокі випадки. Вся ця суміш розмов усередині родини, серед кримськотатарської інтелігенції й у театрі, це відчуття постійного обов’язку розповідати хто ти, чому тебе саме так звуть, чому ти вважаєш, що Крим — це твоя батьківщина. Чому-чому-чому-чому. І так потроху-потроху виросло бажання зробити цей фільм. Тим більше, що сценарій написало саме життя.

— Як ви гадаєте, вам удалося привернути увагу глядача до депортації? Як глядач реагував на це кіно?

— Я просто вам факт скажу: глядач голосує, як то кажуть, або ногами, або квитками, спочатку стрічку не хотіли брати нікуди. Нам з посмішкою казали: «Яке татарське кіно?». Таке ж ставлення спочатку було і в Криму.

Після прем'єри власник одного кінотеатру в Сімферополі взяв собі у прокат цю стрічку. Упродовж першого тижня були чотири сеанси і постійно повні зали, на тиждень вперед були розкуплені квитки. Після цього стали підтягуватись інші.

Тоді стрічка тільки у Криму зібрала близько 400 тисяч доларів. Якщо спочатку приходили виключно кримські татари (перед прем'єрою була скандальна ситуація, пов’язана з колишнім російським генеральним консулом у Криму).

— Йдеться про те, як тодішній російський генконсул Володимир Андрєєв намагався не пустити на прем'єру делегацію кримських татар, а сам фільм назвав таким, що нібито спотворює правду про Велику вітчизняну війну. Хоча сам Андрєєв Хайтарми не бачив.

— Це з одного боку було неприємно, а з іншого боку я тоді ще жартував, що якщо зустріну, то спочатку дам йому в око, а потім поставлю пляшку коньяку, тому що він зробив шалений піар. По-перше, всі українські телеканали, всі загальнонаціональні, регіональні про це робили сюжети і навіть у Росії також.

Після цього щонайменше 30% глядацької зали були не кримські татари, тому що саме на хвилі цього скандалу люди почали цікавитися, що ж то таке, що там узагалі відбувається. Це мене дуже тішило, тому що потім я отримував надзвичайно багато листів, різноманітних фідбеків від людей різних національностей. Більшість казали, що навіть не знали, що так було.

— Із піснею 1944 Джамала перемогла на Євробаченні 2016 року. Написати цю пісню співачку надихнули розповіді її бабусі про депортацію.

— Я написала її дуже швидко, і вона вже була майже в такому вигляді, як ви її знаєте — куплети, приспів кримськотатарською, тільки не було цієї мугамної, колискової частини. Десь рік, уявіть собі, я просто її не чіпала, тому що в той момент був якраз Майдан, було дуже важко і я подумала собі: ну чого я буду ще додавати страждань нам усім? І так дуже сумно, ти дивишся з вікна на те, що коїться у твоїй країні, і я сама собі сказала: не на часі. Розплакалася і більше не чіпала її майже рік.

І от, коли виникло питання Євробачення, до мене звернувся канал, розповів про те, що будуть відбіркові в новому статусі, вже по європейському формату. І я дійсно вирішила заспівати саме цю пісню, тому що, по-перше, я розуміла, що я не знаю, чи поїде вона представляти Україну, чи ні. Але мені дуже кортіло розповісти цю історію саме від 18 травня 1944 року, це моя родинна історія й історія цілого кримськотатарського народу.

Я зафіксувала в пісні той момент, коли моя прабабця розповідала мені про те, як її, ще тоді молоду жінку, з чотирма дітьми зранку радянські солдати погрузили до товарних вагонів і відвезли до середньої Азії. По дорозі в неї померла донька, яка була на руках. Її три сини повернулися до Криму.

Це було нашою сімейною традицією завжди говорити про це. Майже кожного дня, коли ми сідали за стіл, або мій дідусь, або моя бабуся, або мій батько, хтось починав цю розмову. Розумієте, це не штучна тема для нас. Давайте назвемо її домашнім патріотизмом. Як кажуть дійсно видатні композитори, що не треба шукати якоїсь теми просто неба, а треба брати те, що поряд.

— Ви пам’ятаєте першу реакцію на вибір 1944 як пісню учасниці на Євробаченні?

— Якщо ви згадаєте, одразу після релізу пісні на мене почалась атака російських ЗМІ, наче я заспівала пісню, як вони її називали, антирадянську, антисталінську. І вони зібрали цілу комісію, Євробачення розглядало це, вони шукали саме в тексті, а що ж там таке є політичне, і не знайшли.

Спочатку йде промова від першої особи, потім другий куплет загального формату: «Ми можемо будувати майбутнє, де люди почуваються вільно». Тобто вона така соціальна, загальна. Я вважаю, що 1944 — це такий комплекс моментів, з яких складався і виступ, і сама ідея, і сама пісня, музика. Як то кажуть, зірки стали. Але коли ти співаєш про щось дійсно особисте, родинне, воно не може тебе не зачепити.

— А як сприйняли глядачі Євробачення? Вони відгукнулися на проблему, яка піднята у 1944?

— Це перш за все європейський конкурс пісні. Я не думаю, що багато людей перекладали текст. Я не думаю, що багато людей цікавились саме назвою 1944. Вони відчували емоційно. Тому що музику ми, перш за все, сприймаємо емоційно. Вони відчували те, що це дійсно пісня про біль. Багато людей не розуміють англійської, не розуміють, тим паче, кримськотатарської мови, але вони мали зрозуміти мій порив до того, що дійсно мені аж так боліло, що хотілося розказати всім про цю несправедливість.

От ви, наприклад, Богдане, розумієте, як у ХХІ сторіччі може статися з народом, який можуть просто оббрехати за декілька тижнів, назвати їх бандерівцями, терористами. Ми бачили з вами це на власні очі у 2014 році, як все це перекручувалося ЗМІ тощо. Тоді, коли моя прабабця чекала на свого чоловіка Джемалядіна з Другої світової війни, на яку він йшов «за родину, за Сталина», у цей момент його сім'ю, його дружину і чотирьох дітей везли на смерть.

Кажуть, що загальна кількість людей, які загинули, 218 тисяч, але це дуже приблизні цифри. Чому? Перепис населення був у 1939 році. Друге, були села, які забули депортувати, а потім вже били і топили. Були факти, що за декілька років до депортації дуже багатьох чоловіків з війни відправляли на шахти на Урал, у Сибір. Скільки загинуло в потягах? Скільки загинуло вже, коли приїжджали на ці гетто? І навіть ми — сучасні люди ХХІ сторіччя — можемо спостерігати, як легко повністю переписати історію, назвати народ терористами, зрадниками, все змінити. А тоді вони були зовсім безпорадні.

Зараз ще можна звернутись до якихось організацій, кричати десь, щось робити, а тоді вони нічого не могли зробити. Мій батько повернувся саме в те село, звідки було депортовано мою прабабцю. Люди приїжджали, повертаючись з документами, вони казали про те, що це їхня домівка, а їм казали: «Все, йдіть, нічого ми вам не дамо!» Вони казали: «Ми не просимо віддати нам ці домівки, але ми просимо хоча би щось». Було таке на моїх очах, я бачила це, тому я розповідаю тільки про те, що я знаю сама.

Що збереглося в Криму? Те, що вони хотіли знищити, а будь-який розпізнавальний знак того, що там були кримські татари, просто стерти. Все зруйновано — мечеті, залишився там ханський палац. Нема історії. Ми бачимо тільки «ларьок, шмарьок, марьок», все. Ось, що ми бачимо в Криму зараз. А мало бути так, що ми приїхали з вами до Криму, а там все просто, як зараз до Грузії ми приїжджаємо. Я бачила це на фотокартках, яка була історія в Криму, і як вона була знищена зараз. Там вже майже нічого не залишилося.

Показати ще новини
Радіо НВ
X