Реінкарнація, медіуми, міст самогубців і кладовище домашніх тварин: два фільми і один серіал про смерть

24 січня 2021, 21:11

У нашій новій добірці кінооглядач НВ розповідає про два документальні фільми та один серіал, які об'єднує одна спільна тема — смерть. А також усе те, що з нею пов’язано.

Приємного перегляду!

Пережити смерть (Surviving Death, 2021). Ріки Стерн

Ріки Стерн — режисерка, яка давно працює на ниві американської кінодокументалістики та якій всю її кар'єру для прориву у вищу лігу не вистачало трохи майстерності та удачі. Що постановниця з лишком компенсувала сміливістю у виборі тем: Стерн знімала про війну (Диявол прийшов верхи на коні), про політику (Кінець Америки), про Джоан Ріверз (Джоан Ріверз: Творіння), про чудовиськ (Пережити Джеффрі Епштейна).

Відео дня

НВ
Фото: НВ

У своєму новому документальному серіалі режисерка зайшла в зовсім незвідані води і спробувала відповісти на питання: «Чи продовжиться шлях свідомості людини після смерті її фізичної оболонки?». Зробила вона це, зібравши інформацію по темі й каталогізувавши її.

На виході з’явилися шість дуже дивних годин документального телебачення. Дивних тому, що якась їхня частина вражає своїми відкриттями так виходить, що не повірити в них важко), а якась вражає своєю ексцентричністю дивитися їх якось ніяково).

Відкриттям, в які важко не повірити, присвячені перша і шоста серії. В одній розповідається про людей, які переступили поріг смерті й повернулися назад не з порожніми руками, а з історіями про подорожі за межу нашої реальності. У другій — про реінкарнацію. В обох випадках при перегляді відбувається не те, щоб переоцінка цінностей (це все-таки занадто індивідуально), але певний зсув у сприйнятті подібних історій це точно: вони з розряду псевдонаукової замітки переходять в розряд особистих переживань, свідком яких ти став. Зміна фокуса змушує задуматися.

Між першою і шостою серіями знаходяться теж дослідження, але предмет вивчення тут вкрай сумнівний: медіуми, ектоплазма, духи, послання «звідти» і так далі. Дивитися на це цікаво з антропологічної точки зору. Виявляється, в XXI столітті існують цілі інститути з навчання медіумів. Але на зрушення в сприйнятті претендувати наповненню цих серій, м’яко кажучи, важко: припущення, в яке тут повинен повірити глядач, все-таки занадто неправдоподібне. Плюс — воно має яскраво виражений театральний характер.

Тим не мешне, переглянути перше точно варто, а друге — просто цікаво. Стерн, зробивши ставку не на науку (як, варто визнати, того хотілося після перегляду першої серії) і, слава богу, не на релігію, а на приватне, побудувала свій серіал простим методом: перед нами по черзі з’являється певна кількість людей, які діляться своїм досвідом. Кожен раз слово ілюструється справою.

Як наслідок смерть (а перед нами серіал, що завдячує своїм існуванням не тільки особистим історіям, а головне — панічному страхові перед безповоротною втратою власного Я) тут постає межею, за якою щось є. Обійми її, виходячи з висновків Стерн, все ще невідворотні, але вже не такі холодні.


Міст (The Bridge, 2006). Ерік Стіл

У документальному фільмі Еріка Стіла смерть — це тупик. У центрі історії тут побудований в 1937 році міст Золоті ворота, що біля Сан-Франциско, кілька людей, які стрибнули з нього назустріч забуттю, та їхні родичі й друзі.

Зрозуміло, що тема дуже делікатна і процес створення стрічки мав бути побудований відповідним чином. Знімальна група під керівництвом Стіла провела частину 2004 року, фіксуючи на камери все що відбувалося біля перил мосту. У деяких випадках у них виходило зупинити спробу суїциду (Хлопці пройшли навчання як реагувати в подібних ситуаціях). У деяких немає. За їхніми ж словами, в середньому кожні 15 днів з моста стрибав одна людина. Всього ж за станом на 2017 рік на рахунку Золотих воріт було близько півтори тисячі смертей.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Про тих, кого зупинити не вийшло, Стіл і компанія намагалися довідатися більше і, відповідно, зв’язувалися з їхніми сім'ями і близькими друзями для запису інтерв'ю. І тут на стику реальності та її фіксації з делікатністю виникли проблеми: режисер не говорив родичам загиблих про те, що у нього є записи їхніх стрибків. Стілу це багато хто пригадав, коли картина вийшла в прокат, але справедливості заради варто відзначити, що вже після інтерв'ю він показав фінальну версію близьким і в тих нарікань не виникло. Плюс — у фільмі є інтерв'ю з Кевіном Хайнсом — єдиним, хто вижив після стрибка. За його словами, він пошкодував про свій вчинок, як тільки відпустив перила. Надалі Кевін став активним спікером з запобігання самогубств.

У той же час фільм Міст не можна назвати агітаційним. Тут не відчувається мети когось буквально переконати (цього не робили і деякі родичі загиблих). Зате відчувається спроба підійти до явища на максимально близьку дистанцію. Показати його з усіх боків.

Не останню роль відіграє в картині й сам міст. За допомогою різних ракурсів та архівних матеріалів (використані, наприклад, красиві фотографії, одного хлопця, який стрибнув) Стіл показує його як радар для заблукалих душ. Демонструє, чим це місце для них привабливе.

У режисера взагалі давній діалог зі смертю. Ще в 1999-му він був одним з продюсерів, напевно, найбільш недооціненого фільму Мартіна Скорсезе Воскрешаючи мерців. Того, де Ніколас Кейдж грав парамедика і бачив привидів людей, яких він не врятуав. У фільмі Міст Стіл теж намагається викликати тіні тих, чию смерть він бачив, і запитати їх чому. Відповіді деяких вразять своєю неминучістю.


Ворота раю (Gates of Heaven, 1978). Еррол Морріс

Фільм, через який Вернер Херцог буквально з'їв свій черевик. І за допомогою якого великий документаліст Еррол Морріс заявив світові про себе (режисер повністю поміняв сформований на той час підхід до створення документального кіно). Як і у випадку з попередньою картиною про міст Золоті ворота все почалося з газетної статті, яку прочитав Морріс. У статті йшлося про перепоховання 450 тварин з одного кладовища в Північній Дакоті на інше — в долині Напа, що в Каліфорнії. Причина була досить прозаїчна — старе кладовище не приносило прибуток. Нове ж, навпаки, виросло в сімейний бізнес.

І тут Морріс відчув цілий букет смислів, що стосуються людської природи і виявилися згодом, в процесі інтерв'ювання всіх причетних. Починаючи від ідейного натхненника першого кладовища в Дакоті, який, важко переживши втрату свого собаки, задумався про те, що непогано було б створити місце, де люди могли гідно поховати своїх вихованців і куди могли б згодом приходити, відвідувати їх. Закінчуючи власником кладовища в долині Напа, який теоретизує про причини буму домашніх тварин. Між цим будуть показані власники вихованців і представник компанії, що займається переробкою їхніх трупів.

Зрозуміло, що вибір кладовища саме тварин був насправді не вибором, а випадком, але це додало фільму додаткового емоційного виміру: як сказав один з героїв стрічки: «До домашнього вихованця можна повернутися спиною і він тебе не зрадить». І ось між емоцією та індустрією й існує фільм Морріса. Занурюючись то в одну крайність, то в іншу, режисер показує, що між ними немає протиріч. Протиріччя виникають через факт самої смерті, з якою, як показано у фільмі Ворота раю, носяться виключно живі.

Вони тут постають різношерстою масою людей, що говорять простою мовою про глибокі речі (чого варта одна старенька, яка почала розмову з перепоховання і продовжила найсильнішим монологом про своє життя). Причому цю глибину вони навряд чи помічають самі. Вона ніби вбудована в їхню повсякденність і піднята на поверхню темою смерті.

Показати ще новини
Радіо НВ
X