Ми — жінки. Десять режисерок української анімації, про яких варто знати

19 січня, 09:28
Прізвища жінок-режисерок сьогодні незаслужено значно менше відомі (Фото:Кадр із Ми — жінки)

Прізвища жінок-режисерок сьогодні незаслужено значно менше відомі (Фото:Кадр із Ми — жінки)

Жіночі обличчя найчастіше прикрашали обкладинки радянських журналів про кіно. Проте якою мірою жінки були присутні в кіновиробництві в ролі тих, хто має останнє слово на знімальному майданчику та може втілювати власне бачення, тобто режисерок?

Чи не найбільш відкритою для радянських жінок-режисерок виявилася сфера анімації. Тривалий час на чолі української анімації стояла режисерка Ірина Гурвич — вона була художньою керівницею Творчого об'єднання художньої мультиплікації студії Київнаукфільм, яке на початку 1990-х років трансформували в Укранімафільм. І хоча незаперечними зірками української мультиплікації вважають Давида Черкаського, Володимира Дахна, Єфрема Пружанського, Євгена Сивоконя й інших талановитих режисерів-чоловіків, не меншу славу студії приносили й жінки-аніматорки.

Відео дня

Майже половина призів на локальних і міжнародних фестивалях отримали фільми, зняті на студії саме жінками. Але прізвища режисерок Ірини Гурвич, Ніни Василенко, Алли Грачової, Олени Барінової, Валентини Костилєвої, Ірини Смірнової, Наталі Марченкової, Олени Касавіної, Наталі Чернишової і Люсі Ткачикової сьогодні незаслужено значно менше відомі.

Ірина Гурвич і заснування кіностудії

Випускниця Київського художнього інституту Ірина Гурвич разом із Іполитом Лазарчуком і Ніною Василенко проклали місток між художньою культурою 1920−30-х та повоєнних років. Саме вони перезапустили анімаційну студію у 1959 році, користуючись своїм досвідом роботи в мультиплікаційному цеху на Київтехфільмі в 1930-х. Гурвич разом із Лазарчуком зняла перший анімаційний фільм студії Пригоди перця (1963). Для роботи над ним режисерка запросила в 1960 році працювати на студію як художників-мультиплікаторів нещодавніх випускників архітектурного факультету Володимира Дахна, Давида Черкаського, Марка Драйцуна. Згодом Гурвич стала художньою керівницею студії замість Іполита Лазарчука.

У кожній свої стрічці режисерка намагалася знайти нову форму, відштовхуючись від матеріалу та бажаного ефекту. Наприклад, як згадує авторка, у фільмі Легенда про полум’яне серце (1968) ідею стилістичного вирішення задали картини художника Бориса Пророкова, виконані в лаконічному переважно монохромному суворому стилі. За задумом фільм мав бути майже повністю статичним. У подібній малорухомій техніці виконаний також Вересовий мед (1974).

Так само, як в антивоєнних картинах художників суворого стилю помічають спроби говорити про репресії 1930-х років, у роботах Гурвич відчувається, як візуальною мовою вона намагається сказати більше, ніж закладено в літературне першоджерело фільмів. Ці стрічки сьогодні прочитуються зовсім інакше, якщо знати, що режисерка навчалася в Київському художньому інституті в той час, як там відбувалися чистки викладачів-бойчукістів і боротьба з іншими формалістами, а також, — що в другій половині 1960-х почалася нова хвиля репресій проти інтелігенції та станом на 1973 рік Сергій Параджанов і Василь Стус уже були за ґратами.

Вересовий мед, реж. Ірина Гурвич, 1974

Найбільш відомою і титулованою стала робота Гурвич Як жінки чоловіків продавали (1972). Фільм, зроблений за мотивами українського народного мистецтва, отримав нагороди на фестивалях у Заґребі та Нью-Йорку. На студії в перші роки її відновлення заохочувалося використання фольклорних мотивів, але режисерці було важливо знімати не під народне, чого очікували від українських аніматорів, а власне робити народне мистецтво.

Як жінки чоловіків продавали, реж. Ірина Гурвич, 1972


Ніна Василенко та пошуки форми

Ніна Василенко — випускниця майстерні ВХУТЕМАС, важливого осередку авангардного мистецтва 1920-х років, де викладали Кандинський, Лисицький, Родченко і навіть філософ Павєл Флорєнський. Як і Гурвич, аніматорка не зупинялася на одному стилі в анімації, а користувалася тим візуальним матеріалом, який їй підказувала тема фільму. У своїх стрічках вона працювала з народним мистецтвом, фресками (Микита Кожум’яка, 1965), настінними народними розписами, живописом Марії Примаченко (Музичні картинки, 1967), стилістикою середньовічної ікони і літописної мініатюри (Сказання про Ігорів похід, 1972, фільм отримав спеціальну премію журі на фестивалі у Ньйоні, Швейцарія).

Саме Василенко першою вивела на екран героїв Енеїди Котляревського (Пригоди козака Енея, 1969). Очевидно, що поштовхом до цієї роботи став вихід книги з класичними сьогодні ілюстраціями Анатолія Базилевича у 1968 році. Цікаве поєднання українських і східних народних мотивів, зокрема візерунків і орнаментів турецьких килимів, можна помітити у фільмі Маруся Богуславка (1966).

Маруся Богуславка, реж. Ніна Василенко, 1966

У 1970 році режисерці довелося піти зі студії, хоча в неї ще було багато задумів, які так і не вдалося втілити, зокрема сценарій фільму про козака Мамая.

Алла Грачова та мультфільми для наймолодших

До того як стати аніматоркою Алла Грачова змінила кілька професій: встигла попрацювати помічницею капітана корабля, повчитися на архітектора й отримати кількарічну практику в цій сфері. На Укранімафільм Грачова прийшла у 1962 році як художниця з мультиплікації. Першу її режисерську роботу Ведмедик і той, що живе в річці (1966) одразу відзначили на фестивалі в Чехословаччині, де він отримав головний приз. Виконаний в техніці перекладки фільм підкуповує своєю простотою й авангардною умовністю. Мультиплікацію у стрічці створювали, зокрема, Володимир Дахно та Борис Храневич.

Ведмедик і той, що живе в річці, реж. Алла Грачова, 1966

У 1968 році у фільмі Осіння риболовля аніматорка вперше звернулася до оповідань радянського казкаря Сєрґєя Козлова з циклу про ведмедика та їжачка (за сім років до виходу фільму про цих героїв Їжачка в тумані Юрія Норштейна). Згодом режисерка випустила ще три історії з цієї серії: Страшний, сірий, кудлатий (1971), Як Їжачок і Ведмедик зустрічали Новий Рік (1975), Якщо падають зірки… (1978).

Грачова працювала переважно з дитячими сюжетами, але було й кілька цікавих винятків — експериментальна стрічка Лісова пісня (1976) за п'єсою Лесі Українки, антивоєнний фільм Солдатська казка (1983) й спроба анімаційного горору Вій (1996).

Валентина Костилєва та лялькова анімація

Головною українською авторкою з лялькової анімації вважається Валентина Костилєва, яка працювала переважно в жанрі мультфільмів для наймолодшої аудиторії. Дещо наївні, але теплі й гуманістичні мультфільми режисерки викликають ностальгійні дитячі спогади. Її мультфільм Казки про машини (1971) переносить глядачів в утопічне радянське місто зі світлими вулицями, широкими проспектами, усміхненими людьми і машинами. Одного з героїв стрічки — веселий автобус — можна назвати попередником Трамваю № 9 Степана Коваля (перший сценарій фільму був Автобус № 8).

Як часто буває в цьому жанрі, Костилєва поєднує у своїх фільмах кінозйомку з предметною анімацією, використовує для створення персонажів підручні засоби — нитки (Ниточка і кошеня, 1974), посуд (Ладоньки, ладоньки, 1985), олівці (З життя олівців, 1988), навіть просте каміння (Кам’яні історії, 1991).

Ниточка й кошеня, Валентина Костилєва, 1974

Цікаво сьогодні виглядають кілька робіт Костилєвої на тему народних легенд, де режисерці гарно вдалося створити настрій, подібний до фільмів в жанрі фентезі (Крилатий майстер, 1981, Старовинна балада, 1989).

Олена Барінова та пізньорадянський абсурд

На відміну від більшості режисерів Укранімафільму, Олена Барінова мала не лише хорошу художню освіту, але й закінчила режисерський факультет московського ВДІКу. На студію художниця потрапила в 1976 році, одразу після закінчення інституту.

За вісім років роботи на Укранімафільмі режисерка відпрацювала свій впізнаваний абсурдистсько-іронічний стиль. У фільмі Савушкін, який не вірив у дива (1984) режисерка дуже влучно обігрує набір кліше з казок, які були невід'ємною частиною радянського дитинства, і передає стан суспільства періоду застою, коли люди втомилися вірити в фантастичні історії, зокрема, і про світле комуністичне майбутнє.

Савушкін, який не вірив у дива, Олена Барінова, 1984

Ірина Смірнова й образ Аліси

Коли Ірина Смірнова ще навчалася в Київському художньому інституті, до студентів в гості приходили аніматори — заохочували йти працювати на Укранімафільм. У 1975 році вона таки потрапила на студію працювати художницею-постановницею. Саме Ірина Смірнова разом із художником Генріхом Уманським створили образ дівчинки Аліси й інших героїв для мультфільмів Єфрема Пружанського за казками Льюїса Керрола Аліса у Дивокраї (1981) та Аліса в Задзеркаллі (1982).

Лише згодом вона почала знімати власні стрічки. Як зізнається режисерка в інтерв'ю, її найбільше приваблювала рукотворність анімації, завжди хотілося спробувати незвичні техніки, подобалося шукати цікаві фактури. Наприклад, стрічка Лялька (1993) виконана пастеллю в техніці перекладки, а для фільму Коза-Дереза (1994) Смірнова обрала техніку анімованого малярства — малюнок олійними фарбами на склі. У цій стрічці авторці було важливо попрацювати з народним мистецтвом, її надихали роботи Марії Примаченко та Ганни Собачко-Шостак.

Коза-Дереза, Ірина Смірнова, 1994

У другій половині 1990-х років, коли ситуація на студії Укранімафільм стала зовсім скрутною, Ірина Смірнова перейшла працювати на приватну студію Борисфен-С на посаду супервайзерки з кольору.

Наталя Марченкова та кіно про кіно

Наталя Марченкова — досвідчена спеціалістка з мультиплікації персонажів, вона оживлювала на екрані героїв фільмів Ірини Гурвич, Давида Черкаського, Єфрема Пружанського, Євгена Сивоконя й багатьох інших. На студію художниця прийшла в 1967 році після Київського училища прикладного мистецтва, потім закінчила курси аніматорів при студії, Київський інститут ім. Карпенка-Карого та курси підвищення кваліфікації при ВДІКу (режисер-аніматор).

Першу власну режисерську роботу Як їжачок і медвежа міняли небо режисерка зняла майже через 20 років роботи на студії — лише в 1985 році. Цей фільм, зроблений за оповіданням Сєрґєя Козлова, суттєво відрізняється від інших екранізацій його творчості. Нібито дитяча історія поступово перетворюється на сюрреалістичну замальовку в жанрі кіно про кіно.

Як їжачок і медвежа міняли небо, Наталя Марченкова, 1985

Після цього Марченкова зняла 17 фільмів, не зупиняла роботу в анімації навіть у складні для українського кіно 90-ті роки. Як аніматорка брала участь у зйомках близько 200 фільмів. У її роботах гарно поєднується пошук цікавих форм з іронією і драматизмом. Наприклад, надзвичайно новаторською навіть сьогодні виглядає стрічка Любов і смерть картоплі звичайної (1990), де головного героя озвучує Павло Зібров.

Любов і смерть картоплі звичайної, Наталя Марченкова, 1990

Наталя Чернишова та жахалки 90-х

Наталя Чернишова, випускниця факультету графіки Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (Львів), прийшла працювати на студію Укранімафільм ще студенткою та одразу потрапила асистенткою на проєкт Алли Грачової Лісова пісня (1976) за твором Лесі Українки. Потім спробувала себе в ролі художниці на серіалі Давида Черкаського Пригоди капітана Врунгеля. Але найбільше часу Чернишова пропрацювала художницею-постановницею, зокрема на фільмах Олени Барінової та Наталі Марченкової.

Перша власна режисерська спроба художниці Мамуся Розонька і Міночка (1993), знята для збірки мініатюр Лякалки-жахалки, може розповісти багато неочікуваного про непросте дитинство в ранніх 1990-х. Цікава за стилем є і остання стрічка авторки Синя шапочка (1998), знята на Укранімафільмі за мотивами шотландських казок.

Синя шапочка, Наталя Чернишова, 1998

Окрім анімації, займалася також ілюстрацією журналів і книжковою графікою. З 1997 року працювала артдиректоркою Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів Крок.


Олена Касавіна і єврейський фольклор

Після навчання на архітектора в Київському художньому інституті та семи років роботи за професією Олена Касавіна вирішила перевчитися на аніматорку. Згодом влаштувалася на студію Укранімафільм як художниця з мультиплікації. Однією з її перших робіт був мультфільм про Петрика П’яточкіна (1984).

Пізніше вона працювала на фільмах Давида Черкаського Лікар Айболить (1985) і Острів скарбів (1988), Володимира Дахна Енеїда (1991) й багатьох інших. Першою самостійною режисерською роботою стала невелика замальовка Найвродливіша зі збірки мініатюр Ми — жінки (1988), у якій екстравагантно одягнені та нафарбовані дівчата 1990-х перевтілюються на красунь із картин епохи Відродження.

Ми — жінки. Найвродливіша, Олена Касавіна, 1988

У 1993 році режисерка зняла 30-хвилину стрічку за мотивами єврейського фольклору на ідиші Бобе Майсес (Бабусині казки), сценарій фільму вона написала разом із Едуардом Кіричем. Пізніше Касавіна закінчила Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві за спеціальністю режисер-педагог і починаючи з другої половини 1990-х років зосередилася на викладанні в Інституті ім. Карпенка-Карого.

Людмила Ткачикова й екранізації Винничука

Людмила Ткачикова, як і багато інших українських аніматорів, закінчила архітектурний факультет. Вона випустилася у 1977, а шість років потому пройшла курси художників-аніматорів при кіностудії. Як аніматорка вона працювала на фільмах Володимира Дахна (Як козаки весілля гуляли, 1984, З життя пернатих, 1985, Як козаки інопланетян зустрічали 1987), Ірини Гурвич (Гаврош, 1986), Алли Грачової (Історія про дівчинку, яка наступила на хліб, 1986) і багатьох інших.

Через п’ять років після початку роботи на студії зняла свою першу режисерську роботу — фільм з альманаху Ми — жінки під назвою Солодке життя. У стрічці контрастують дівочі мрії і реальне пізньорадянське сімейне життя.

Ми — жінки. Солодке життя, Людмила Ткачикова, 1988

Найбільш успішною на фестивалях стала режисерська робота Ткачикової Історія одного поросятка (1994) за мотивами дитячого оповідання Юрія Винничука. За сюжетом, головний герой — свиня з Коломиї, тому мабуть авторка стилізує малюнок під візерунки традиційної гуцульської кераміки з її домінантними жовтим, зеленим і коричневим кольорами. Фільм отримав низку нагород, зокрема головний приз в секції Анімаційне кіно на III МКФ жіночого кіно в Мінську та головну нагороду на фестивалі Крок у Києві. Згодом режисерка екранізує ще два оповідання Винничука Як метелик вивчав життя (1997) і Лежень (2013), але вже засобами комп’ютерної анімації.

Анна Онуфрієнко

Редактор: Марія Кабацій

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X