«Запізнився на вісім років». Мистецтвознавиця — про цінність і актуальність графіті Бенксі для України та що з ними робити

19 листопада 2022, 11:22
Графіті Бенксі у Києві (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

Графіті Бенксі у Києві (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

Британський анонімних художник Бенксі створив у Києві та Київській області сім графіті. В інтерв'ю Радіо НВ мистецтвознавиця Галина Глеба розповідає, як варто ставитися до робіт Бенксі.

Майже одночасна поява цілих семи робіт Бенксі викликала чималий ажіотаж і як в Україні, так і у світі. Адже вони стали першими роботами анонімного британського художника майже за рік мовчання. Через дев’ять місяців після початку повномасштабного вторгнення, Бенксі приїхав в охоплену війною Україну і залишив малюнки серед зруйнованих міст Київщини — в Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Горенці та у Києві.

Відео дня

Першим були помічені графіті на Майдані Незалежності у Києві - двоє дітей ніби гойдаються на протитанковому їжакові як на гойдалці. Через кілька дні британський фоторепортер Ед Рем, акредитований в Україні, помітив на стіні зруйнованої будівлі у Бородняці малюнок зі сценой дзюдо: хлопчик кидає на мат чоловіка, зовні схожого на диктатора Путіна, і висловив припущення, що це робота Бенксі.

Banksy via Instagram/via REUTERS
Фото: Banksy via Instagram/via REUTERS

На наступний день Бенксі в своєму Instagram зізнався, що побував в Україні, і опублікував малюнок гімнастки, яка виконує стійку на руїнах житлового будинку. Далі спостережливі жителі Київської області побачили жінку в халаті з бігуді у волоссі, у протигазі та з вогнегасником у руках на стіні згорілого будинку, балерину, бородатого чоловіка, який приймає ванну, а також графіті, для якої Бенксі використовував зображення пеніса, раніше кимось намальоване на стіні — він перетворив його на ядерну боєголовку, завантажену на кузов броньованої вантажівки з російською Z-свастикою та російськими солдатами.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

В інтерв'ю Радіо НВ Галина Глеба, мистецтвознавиця, кураторка Архіву мистецтва воєнного стану Громадського об'єднання Музей Сучасного Мистецтва розповіла про важливість появи Бенксі та його робіт в Україні, що українцям робити із графіті, хто з художників ще висловлювався про Україну і важливість цих висловлювань.

— Наскільки це круто, що Бенксі приїхав до України і намалював тут сім робіт?

— Бенксі - це художник, який славиться своєю, по-перше, анонімністю, по-друге, створенням за допомогою цієї анонімності об'єктів в публічному просторі. І, по-третє, найчастіше він створює ці об'єкти в публічному просторі на територіях війни, конфлікту чи трагедії. Часом він заходить на території структур. Тобто він завжди проблематизує. І те, що він з’явився в Україні додає медійності трагедії, що відбувається в нашій країні.

Banksy via Instagram/via REUTERS
Фото: Banksy via Instagram/via REUTERS

— Бенксі критикують за те, що він хайпує на подіях в Україні, адже він звернув увагу на Україну через дев’ять місяців після початку повномасштабного вторгнення.

— Власне, в медійному полі тема війни — це завжди хайп. І його метод роботи — це завжди хайпування на таких дуже конфліктних темах. Саме тому критикувати його за хайп дуже дивно. І тому йому важливо залишати себе в полі анонімності, аби цей хайп обростав хвилями реакцій, аби люди коментували його, аби це викликало у них різні полярні відчуття, аби вони піднімали цю дискусію і виводили її за межі самого зображення.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Бо по суті в роботах Бенксі глядач завжди реагує на саме зображення, те, де це зображення розташовано, коли воно з’являється, яке воно і про що воно говорить. І роботи Бенксі часто були критично сприйняті, і одна із робіт, яку можна привести в порівняння — це робота на стіні, що розділяє Палестину та Ізраїль. Це військовий, який перевіряє документи у віслюка. Дуже критична робота. Про це знятий непоганий напівдокументальний, напівхудожній фільм Хто вкрав Бекнсі, по якому можна зрозуміти метод Бенксі і те, як одна його робота стала раптом цілою історією в середині цього невеличкого поселення на межі.

А щодо мого індивідуального сприйняття, то тут, напевно, варто розмежувати. Є моє ставлення до цього, як спеціалістки. І я розумію, що ця медійність є частиною його практики. Вона важлива для нас, тому що вона проявляє українську війну через дотик європейського світового відомого художника до цієї теми. І виводить її знову в топ розмов про це. Не тільки в новинах, але і в фахових середовищах.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

А є моя індивідуальна власна думка і сприйняття цього зображення з точки зору чутливості. Для мене це запізнілий жест. І я чекала його в 2014—2015 році, коли це було таке начебто менш медійна, значно болючіша і така замовчувана медійно тема війни в України. І якби його зображення з’явилися тоді, воно було б для мене значно гострішим, акцентним, тим, котре дійсно привертає увагу до великої проблеми, яка зароджується і наростає. І ця робота для мене запізніла навіть не на вісім-дев'ять місяців, не з початку повномасштабного вторгнення, вона для мене запізніла на вісім років.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

Вона мене не зачепила, не викликала ані захвату, ані хейту. Тобто вона просто є. Одночасно я розумію реакцію суспільства. Вона доречі навіть схожа на реакцію на Лейбовіц, яка в липні створила фотосесію Олени Зеленської. І враження від неї також розділилися. Українське суспільство розкритикувало це зображення. Воно хоче, аби погляд на війну в Україні іноземців був іншим. Але дуже складно для іноземця запрограмувати, як бачити цю війну. І я розумію, що ми теж зараз бачимо всі зображення, всі відповіді на цю війну, художні в тому числі, через відчуття власної травмованості цією війною. В нас всіх є цей спектр травм, і ми дивимося через цю травмованість на зображення Бенксі. І для когось вони є надто болючими, для когось це заледве не входження у власний простір.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

— А як правильно поступити з графіті далі?

— Це не зовсім питання до мене, бо я працюю з об'єктами не в публічному, а в галерейно-музейному просторі. З об'єктами в публічному просторі працюють урбаністи. Але тут, певно, варто поєднати експертність тих і інших, і не робити якихось волюнтаристських дій, не знищувати або не намагатися якось переробити зображення. Воно вже є, воно є як явище, як факт. Якщо воно почне раптом анонімно вночі обростати чимось, то це публічний простір, і він видозмінюється, він дуже динамічний. Однак якщо будуть прийняті якісь експертні колективні рішення щодо того, як далі вчиняти з цими об'єктами, то вже є прецеденти.

Сам Бенксі знищував свої роботи. Так він створив одну з робіт, яку продав на аукціоні, і під час аукціону вона самознищилась у шредері. Це дуже відомий прецедент. Тобто він тому і зберігає анонімність, щоб спостерігати за тим, як робота живе далі, що з нею буде робити середовище, ком’юніті, в якому воно з’явилося.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

Є інший приклад, який дуже добре показаний у тому ж фільмі Хто вкрав Бенксі. Про стіну, яку вирішив продати місцевий житель. І це також окрема, навіть детективна і дуже захоплююча історія про те, як це відбувалося і як на це реагувало середовище. Ми також можемо вчинити так чином. Якщо вирішимо за потрібне.

Є кілька версій [як вчинити із роботами Бенксі в Україні]. Дехто пропонує продати якісь із робіт, які є більш мобільними, на аукціоні і купити більше зброї для ЗСУ або направити на допомогу людям, чиї будинки постраждали.

Я не готова наразі казати, як саме нам необхідно вчинити, оскільки в нас є сім робіт, вони доволі різні, отже нам необхідно це якось колективно навчитися вирішувати. По-перше, колективно говорити про твори в публічному просторі. І, по-друге, колективно вирішити, як ми хотіли б з цим спадком працювати далі. Бо це дійсно наш публічний спадок.

Banksy via Instagram/via REUTERS
Фото: Banksy via Instagram/via REUTERS

— Але кому належать ці роботи? Якщо вони намальовані на моєму будинку, то вони мої? Чи всі вони є частиною національної спадщини?

— Якщо це комунальний будинок, а не ваш приватний, і графіті з’явилося у вас у дворі за воротами, на території приватної власності, то це радше публічний простір, це комунальна власність. Якщо я правильно розумію місце розташування об'єктів. Я, на жаль, поки не бачила їх особисто.

— А як вам ідея зробити у Бородянці міні-музей з робіт Бенксі у цьому місті?

— Це також одна із можливих ідей, яку, на мою думку, навіть простіше реалізувати, ніж продати ці роботи. І це, напевно, буде навіть правильніше, тому що нам необхідно почати підпускати іноземців, людей з іншими досвідами до переживання нашого досвіду. Умовно поділитися з ними цим досвідом. І рефлексії людей зі сторони на війну в Україні і на ці наші персональні і колективну трагедії можуть нам подобатися, якісь — менш подобатися. Але це як приймати думку іншого. Якщо ми розуміємо, що думка іншого — це відверта пропаганда, і вона має якісь насильницькі агресивні цілі, тоді, звичайно, з такими образами і з такими продуктами культурними необхідно вчиняти необхідним чином, створювати контрпропаганду або ж обмежувати прояв цієї пропаганди.

Однак, якщо мова йде про те, що художній твір нам видається недостатньо чутливим до проблематики, то це дуже індивідуально. Це все-таки про наші інтуїтивні відчуття того, що для нас занадто, а чого для нас замало. І тут треба дозволити і дати волю іншим говорити про це, і можливо, більше самим ділитися тими станами. Власне, українські художники це зараз дуже активно роблять. Найдивовижніше, що величезний резонанс викликала поява робіт Бенксі в українському культурному полі, але за останні дев’ять місяців з моменту повномасштабного вторгнення українські художники і художниці, напевно, екстремально, голосно, гучно, виразно говорять про війну в Україні низкою величезних виставок, акцій, подій у Європі і світі. І інтерес до українського мистецтва не менший, ніж інтерес іноземних митців до української теми.

Banksy via Instagram/via REUTERS
Фото: Banksy via Instagram/via REUTERS

— Якщо ми вже зачепили іноземних митців, чи є ще хтось настільки масштабний, як Бенксі, хто звертав увагу до України? Але мова не про фотографів, адже їх приїжджало багато, наприклад Енні Лейбовіц. Мені доречі обкладинка Vogue сподобалась.

— Я поділяю вашу думку. Я також бачу її доречною в стилі практики Енні Лейбовіц. І я не поділяю ту критику, яка летіла в сторону цієї обкладинки. І навіть зокрема не обкладинки і не роботи Енні Лейбовіц, а пози і образу Олени Зеленської в ній. Тобто тут раптом від художнього твору ми змістилися в несподівану площину сприйняття жінки і того, як жінка має виглядати під час війни.

І як сидіти, і як себе поводити, і, чи можна їй фотографуватися на тлі руїни чи не можна цього робити. Тобто такі дуже неоднозначні питання, які безпосередньо не стосуються певною мірою якості художнього зображення. Але те, що вони виникають, і те, що вони нас так сильно зачіпають, це доволі якісний показник того, що Енні Лейбовіц тоді справилася зі своєю задачею. А відповідаючи на ваше запитання про появу інших художніх творів, не менш значимих і відомих у світі митців, я, напевно, зроблю ремарку відразу на те, що Бенксі популярний, відомий тим, що він скандальний. І його медійність зашкальна.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

Тому поява робіт Бенксі будь-де завжди викликає ажіотаж і резонанс. Але це не корелюється з якістю зображення. Це радше вплив Бенксі, і поява Бенксі постійно в публічному медійному полі. Не багато митців мають такий самий ажіотаж в медіа, і таку увагу до своєї творчості, як Бенксі. Просто тому що вони не завжди створюють такі скандальні роботи, вони не провокують спільноту так агресивно і відверто. Роботи з’являються доволі камерно в галерейних просторах і залишаються темою обговорення якихось невеликих спільнот.

Поки я не спостерігала появи інших таких великих виразних творів на тему, але у нас і часу для створення такої рефлекції ще пройшло недостатньо. Є реакційна фаза зі стану війни в процесі, як зараз це відбувається, коли художники і художниці документують цей процес, свої відчуття, свої переживання, свої досвіди. А є час після, коли ми зможемо відрефлексувати, розібратися з тим, що взагалі з нами трапилося, що це було, як воно на нас повпливало, які ми стали в процесі і опісля цієї війни. І для цього необхідно трохи часу. Ми побачимо гучніші, більші, великі проекти, я переконана в цьому, через якийсь час. Найпотужніші висловлювання про Другу світову війну з’явилися за 10 років після неї, коли з’явилася снага говорити про ту травму, яка була набута. Нам варто просто дозволити цьому відбуватися в тому ритмі, в якому загалом створюється мистецтво.

REUTERS/Gleb Garanich
Фото: REUTERS/Gleb Garanich

— Ви вже згадали перед цим, що українські митці досить активно себе проявляли великою кількістю і виставок, і різного роду робіт.

— Архів, з яким ми наразі працюємо, це архів спостереження саме за тим, що відбувається з практиками митців в українському культурному полі, як вони видозмінюються. А видозмінюються вони значним чином. Дуже багато митців з початком повномасштабного вторгнення добровільно залишили художню діяльність і зайнялися волонтерською роботою. Тому що вони відчували, що саме це є нагальним, потрібним і невідкладним в той конкретний момент. Інші ж навпаки фіксували ті стани, в яких перебували. І створюють для нас таким чином певну хронологію подій.

Що я бачу зараз? Що за останні вісім місяців наш час сплющився, подій стало так багато, що інколи ми навіть забуваємо, що і коли відбулося. І художники в цьому сенсі, створюючи таку заледве не поденну, часом це щоденники, часом це такі візуальні історії, якими вони фіксують проживання цієї війни, створюють для нас хронологію, до якої ми можемо повернутися з часом. І певною мірою прожити це знову, але вже через метафори і візуальні образи, а не через живу болючу реальність.

Показати ще новини
Радіо NV
X