«Після роботи з вугіллям я виходив з кімнати як шахтар». Лауреат Золотого Дюка ОМКФ 2021 Євген Сивокінь про Укранімафільм, цензуру і 1990-ті

16 серпня 2021, 10:47

На відкритті 12-го Одеського міжнародного кінофестивалю один із найвідоміших українських режисерів анімаційного кіно Євген Сивокінь був нагороджений почесним Золотим Дюком за внесок у кінематограф.

Видатний аніматор піднявся на сцену Оперного театру та подякував своїм вчителям у сфері анімації, а також висловив сподівання, що його власні учні продовжуватимуть справу з розвитку української мультиплікації.

Відео дня

«Я дуже розчулений таким привітанням і сприймаю цю нагороду як відзнаку за роки, що знаходжусь в професії. Це показник того, що нам вдалось і пощастило зробити — зняти чудові фільми та виховати талановитих учнів», — заявив Сивокінь.

Євген Сивокінь нагороджений почесним Золотим Дюком (Фото: ОМКФ)
Євген Сивокінь нагороджений почесним Золотим Дюком / Фото: ОМКФ

Пропонуємо пригадати наше нещодавнє інтерв'ю з метром української анімації, в якому він розповідає про власні фільми та їх контекст, знайомить зі своїми вчителями, колегами й учнями, які разом створювали студію-легенду Укранімафільм.

Євген Сивокінь — український аніматор-художник і режисер. Лауреат мистецької премії Київ імені Івана Миколайчука. З 2007 року — Заслужений діяч мистецтв України. Як художник-мультиплікатор брав участь у створенні фільмів Пригоди Перця, Як козаки куліш варили, Як козаки олімпійцями стали та багатьох інших. Як режисер створив мультфільми Людина, яка вміла літати, Обережно — нерви!, Лінь, Компромікс, Засипле сніг дороги…, Врятуй і збережи, Хроніки одного міста.

Про прихід в анімацію і футбольні турніри на студії

Анімація мене зацікавила, бо це — суміш графіки, карикатури, музики, поезії, акторської майстерності, драматургії й інших мистецтв. У 1959 році вийшов наказ міністерства України про те, що треба відроджувати українську анімацію. Я тоді служив в армії, друзі надіслали мені листа, сказали, що на студії організовується група аніматорів: «Приїжджай, це твоє». Я зібрав свої малюнки і прийшов. 28 лютого 1960 року я підписав договір зі студією і одразу включився в роботу. Там саме працювали над фільмом Пригоди перця. Це був перший післявоєнний український анімаційний фільм, можна сказати, початок відродження української анімації.

Тоді на студії працювали ентузіасти-самоуки, які закінчили художні школи, серед яких був мій учитель Іполит Андроникович Лазарчук. Він працював ще в 1930-х роках, створював перші українські мультфільми разом із Вячеславом Левандовським. Потім Лазарчук запросив мене як художника-постановника до своїх фільмів Золоте яєчко, П’яні вовки, Життя навпіл.

Як режисер я дебютував у 1966 році. Режисерам, які прийшли зі мною, було по 20 з чимось років. Деякі з них закінчили архітектурний факультет — Давид Черкаський, Марк Драйцун, Алла Грачова, Єфрем Пружанський, Олена Касавіна. Особливість української анімації в її різноманітності. У нас працювали різні художники — хтось тяжів до історичних, фольклорних тем, хтось знімав сатиричне кіно, хтось працював у жанрі дитячої анімації. Був також відділ технічної анімації, де робили вставки в документальні фільми, які ми називали «болти і гайки в томаті». З цього відділу до нас перейшов Володя Гончаров. Поруч зі мною працювали Володимир Дахно і Едуард Кіріч, які створили серію мультфільмів про козаків.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю


Кілька художників приїхали з Москви — Радна Сахалтуєв, який закінчив ВДІК, почав працювати з Давидом Черкаським. Все, що намальоване в його фільмах, зроблене руками Радни.

Ми товаришували з колегами з відділу науково-популярного кіно, грали з ними в футбол. У нас на студії відбувалися справжні футбольні турніри, в яких брали участь редактори, водії, слюсарі й інші працівники — загалом було чотири команди. Я грав аж до 40-ка років у футбол, був воротарем. Після того, як отримав травму, почав займатися тенісом.


Про цензуру і 10 років заборони на виїзд

Вибираючи тему для фільму, доводилося йти на компроміси. Якщо зараз ви можете знімати що завгодно, якщо є гроші, тоді гроші нам давали, але було дуже жорстке редагування. Я якось порахував, що треба було пройти 21 інстанцію від задуму до здачі фільму. Літературний сценарій треба було узгоджувати в Москві — їхати в Держкіно. І на кожному етапі дивилися, чи немає якоїсь дулі в кишені. Часом її знаходили, навіть коли її там не було.

У 1970-му році я зробив фільм Казка про доброго носорога. З нього у мене почалися конфлікти з керівництвом. За сюжетом, там був носоріг із тонкою шкірою, який дуже болісно відчував укуси комах, тому, на відміну від звичайних товстошкірих носорогів, не міг наступити на жодну букашку. Його виключили з партії носорогів, але він цим не надто переймався. Мене запитали, коли я здавав фільм: «А кого ви мали на увазі, хто це такий носоріг?» Я кажу: «Це, мабуть, поет, який відчуває дуже тонко світ навколо». «Ага, поет?! —  кажуть, — а от Голос Америки каже, що в нас цих поетів давлять». Я кажу: «Я не слухаю Голос Америки, це ви слухаєте», хоча насправді слухав. Фільм не прийняли в Москві.

Після цього мої роботи відправляли на міжнародні фестивалі, а я був 10 років невиїзним: мені то не підписували характеристику, то не встигали зробити візу, чи ще щось подібне. Коли заповнювалися документи, треба було підписати папірець, де було написано: «Я зобов’язуюсь суворо берегти державну військову таємницю, — якби ж я її знав, — і не вступати в контакт з іноземцями». А навіщо ж я туди тоді їду?

Про інтерес до колажу і дірку в паркані

Сценарій фільму Обережно — нерви! написав хороший автор без професійної літературної освіти Міша Рибалко. Він працював неподалік від студії на якомусь підприємстві, звідки було дуже важко вийти. Він крізь дірку в паркані пролазив, біг до нас на студію, приносив свої сценарії, а потім швидко повертався назад.

Так одного разу він приніс сценарій фільму Обережно — нерви!, який мені дуже сподобався. У фільмі ми разом із художником Корольовим застосували метод колажу. Анімацію доповнили фотографіями, короткими кіноепізодами. Саме з цього фільму в мене народилась цікавість до колажу, поєднання різних фактур і матеріалів.

Фільм запросили на Московський кінофестиваль у конкурс короткого метру. Я навіть отримав запрошення, зібрався їхати, а потім надходить така телеграма: «Вибачте, з технічних причин ми не можемо включити фільм до конкурсу». Згодом мені розповіли, що якийсь добродій надіслав телеграму: «Цей фільм не можна демонструвати в рамках фестивалю, тому що автор сценарію Михайло Рибалко емігрував». Міша справді виїхав за кордон, а тоді це була поважна причина, і мені було дуже шкода, що цей фільм «зняли з пробігу».


Про Кафку і першу поїздку на фестиваль

Вперше я поїхав за кордон у 1980 році — до Польщі з фільмом Лінь (1979), який також не оминула своєю увагою цензура. Його лише з третього заходу прийняли в Москві. Коли я перший раз привіз фільм до Москви, його подивилася редколегія, і голова каже:

—  Хто мені пояснить, до чого тут Кафка?

—  Вибачте, це не Кафка, це Каневський, — відповідаю.

— Ні, до чого тут Кафка? Дивіться його самі!

Але в нас була дуже наполеглива редакторка, яка ще два рази їздила з цим фільмом до Москви і таки змогла домогтися, щоб фільм прийняли. Як на мене, це історія про людину, якій все байдуже, аби її не чіпали, і цього достатньо. Зрозуміло, що нашому керівництву сюжет не сподобався, воно вважало, що це образ «нерадянської людини».

Ідею фільму я знайшов в дуже прогресивному на той час журналі Юність, де друкувалися хороші гумористи. Мене захопив сюжет оповідання Саші Каневського: перед акваріумом сидить людина і розглядає рибок, потім завелася одна риба, яка почала поїдати всіх інших, чоловік думає: «Ой! Треба закликати її до порядку, бо вона всіх риб поїсть», але нічого не робить. Риба виросла, всіх поїла і жбурнула чоловіка в акваріум, він почав перетворюватися сам на рибу і міркувати, що йому робити? «Мабуть, нічого не треба робити, — думає, — тут непогано: тепло, черв’ячків дають», і перетворився на рибу.

Фільм отримав нагороду на фестивалі у Польщі, поляки дуже дивувалися, що у нас можна знімати такі фільми.


Про буремні 90-ті

На студію приходили молоді люди: хтось залишався, хтось ішов, але студія більш-менш стабільно працювала десь аж до початку 1990-х. Коли розвалився Радянський Союз і впав український кінематограф, нам почали затримувати зарплату, не було грошей на зйомки фільмів. Багато хто почав виїжджати з України — в Сполучені Штати, Польщу, Німеччину. У нас в Києві була ще одна студія з французькими грошима Борисфен і багато хто з наших аніматорів перейшов працювати туди, тому що там платили, тим більше в доларах. На Борисфені робили переважно комерційну продукцію. Я на цій студії зробив як співрежисер з моєю ученицею Аллою Чуріковою фільм E=mc² (чомусь захотілося назвати формулою Ейнштейна). А згодом Алла виїхала до Німеччини.

На початку 1990-х, коли в країні й в економіці був безлад, я кілька років працював за кордоном, де займався комерційною анімацією: в Польщі, Болгарії. Потрібно було годувати родину, а тут не було роботи, тут тоді було не до культури. Після Болгарії я повернувся до Києва, написав сценарій Омелечка і почав знімати. Займався цим близько пів року, розумів, що мені за це не заплатять, мав трохи грошей, зароблених за кордоном. Ідея цього фільму виникла набагато раніше, коли я вперше поїхав на Західну Україну, в Закарпаття, в Карпати, я був вражений, які красиві там речі, народне мистецтво, природа. І захотів якось реалізувати побачене у фільмі. В мене був задум зробити серіал за українськими гумористичними народними піснями. Я відібрав перші чотири пісні, але зняти продовження такі і не вийшло. Оглядаючись на все те, що я встиг зробити, мені здається, що найбільш вдалі фільми з мого доробку — це якраз фільми останніх років, зняті після Омелечка — Компромікс і Засипле сніг дороги…

У 90-х роках мої колеги знімали дуже різні фільми. З’явилися фільми «на злобу дня», про актуальні події в країні, наприклад, одна з найцікавіших робіт Правда крупним планом, яку зняв Володя Гончаров. Він з цим фільмом їздив у Канаду, Сполучені Штати.

У 1993 році мені запропонували створити майстерню з підготовки режисерів анімаційного кіно. Роботи не було і, думаю, чому б не спробувати? І ось вже 28 років я займаюся вихованням молодих режисерів.

Про анімацію сипучими матеріалами і музику в кіно

Після фільму E=mc² я вирішив сам попрацювати з сипучими матеріалами, зняв фільм Компромікс, а після нього Засипле сніг дороги… Останній вважаю найбільш вдалою своєю роботою, і не тому, що він отримав сім призів, а тому що мені за нього справді не соромно. І коли я його робив, отримував величезне задоволення, хоча це була дуже фізично важка робота.

На студії у мене була окрема знімальна кімната зі станком, там було насипане вугілля, манна крупа, сіль. Після роботи з вугіллям я виходив з кімнати як шахтар, у мене були руки геть чорні, я сідав, 10 хвилин відпочивав, а потім йшов знову до станка. Це було подібне до того, як працюють на фабриках. Оператор мені зарядив плівку, виставили світло, яруси скляні, я міг працювати скільки завгодно, хоч 24 години на день, але не вистачало здоров’я і закінчувалася плівка, треба було віддавати її в обробку. Це дуже цікава технологія, але дуже марудна — щось подуло, хтось чхнув — і все розсипається. Але вона дозволила якнайкраще втілити ідею фільму.

Музику до фільму написав композитор Вадим Храпачов, який багато працював із Романом Балаяном. Ми з Вадимом пропрацювали разом 35 років, і наприкінці вже дуже добре відчували один одного — коли я приносив сценарій, приблизно знав, яка буде музика, а він приблизно уявляв, як я буду малювати свій фільм.

Храпачов так працював: він дивився розкадровку, читав сценарій режисерський, ескізи і щось там в нього в голові таке відбувалося. Потім, коли залишалося два дні до запису музики, він хапав нотний папір і писав ноти. І навіть останні рядки до Засипле сніг дороги… він дописував, коли ми вже в метро їхали записувати музику на студію Довженка.

А загалом Засипле сніг дороги… ми знімали трошки більше, ніж 9 місяців — час, за який з’являється на світ дитина.

Розмовляли Анна Онуфрієнко, Олександр Телюк, кінознавці Довженко-Центру

Редактор: Марія Кабацій
Показати ще новини
Радіо НВ
X